Леонід Станчук
Леонід Станчук із позивним «Дєд» воював в окремому 90-му батальйоні 95-ї аеромобільної бригади. Майже два місяці захищав Донецький аеропорт. «Дєд» розповів Радіо Свобода, з якими відчуттями «кіборги» виходили на ротацію через блокпости сепаратистів та як бійці «Правого сектору» прикривали військових.
– Ми зайшли в Донецький аеропорт 30 листопада. У терміналі і на вежі ми були до 20 січня. Наш підрозділ вийшов за межі аеропорту тоді, коли командування ухвалило відповідне рішення.
Пам’ятаю усе за той період. Що відбувалося? Бойові дії. Яким чином? Та по-різному. Кожний день були штурми, кожний день бойові дії. Найяскравіше пам’ятаю найсумніше – поранення друзів – й найекстремальніше – обстріли танками. Танки гатили по приміщеннях, де ми перебували. Це не забути.
– Мій підрозділ був на вежі. Коли трохи затихало, ми спускалися на летовище, оглядали і вежу, і прилеглу територію для нашої безпеки. Коли бойові дії відновлювалися, хоча вони, скажімо так, і не припинялися, але коли сильніші бойові дії починалися, усі назад поверталися у вежу, займали свої позиції.
Ми не могли точно оцінити те оснащення, яке було у бойовиків. Візуально – така ж зброя, як і в нас. Вони мали достатню кількість кулеметів «Утьос» російського виробництва. Це крупнокаліберний кулемет, схожий на наш «ДШК», але модернізований. Та й усе їхнє озброєння було кращим, бо сучасніше.
У нас були снайперські гвинтівки «СВД», а вони теж їх використовували, але з більшою прицільною дальністю. І на «дуелі» наш снайпер їх не міг дістати, а їхній нас спокійно діставав. Користувалися вони ще розривними кулями у крупнокаліберній снайперській гвинтівці – у нас таких не було. Якщо куля вціляє, наприклад, у віконний чи дверний проріз у приміщенні, то розривається.
Тож ми озброєння мали достатньо, але гіршої якості.
«Нині Донецький аеропорт – це плацдарм для наступу»
– Утримання Донецького аеропорту 242 дні було не марним, як і не марні жертви за нього. Це плацдарм, на якому нині закріпилися бойовики і російські війська. І це вже плацдарм для наступу на ті ж Піски, Водяне, на Опитне.
Але ми не могли його утримувати, бо все було ущент зруйноване. Не було більше можливості тримати оборону цього об’єкта. То був вимушений захід – відступити. І те, звідти бійці лише трохи відійшли за летовище, щоб можна було укріпитися.
– Я виїжджав на ротацію через блокпости сепаратистів. На той момент підполковник Олег Кузьміних приїхав за нами на вежу на «КамАЗі». Туди сіли декілька людей, і з ОБСЄ, і представники російських військ. Ми під’їхали до блокпосту. Там були журналісти російських ЗМІ. Я бачив «Моторолу» – він близько стояв, якісь репліки кидав.
Звісно, було образливо. Усі наші переживали. Але ми розуміли, що є Мінські домовленості.
Та коли сепаратисти просили перемир’я на дві-три-чотири години, ми дотримувалися, а вони – ні. Самі ж просили, і самі ж підло його порушували.
Як це відбувалося? Їхнє командування зверталося до нашого командування. Просили на дві-три години дати команду, щоб не було воєнних дій. Коли починалися години так званого перемир’я, і ми не відкривали вогонь, вони, навіть не ховаючись, проводили ротацію. Поранених забирали й убитих вивозили. І як тільки все, що їм потрібно, зробили, одразу відкривали вогонь, хоча ще обумовлений час не закінчися.
Те, що хтось каже, що на війні все робиться, як робиться, і не виконуються якісь команди – неправда це все. Все роблять по команді. Є команда стріляти – стріляємо, команда не стріляти – не стріляємо.
Коли було перемир’я, і ми його дотримувалися, але нас обстрілювали, тоді ми виходили по зв’язку на командування і говорили, що нас обстрілюють. Якщо щільним вогнем, то ми доповідаємо і чекаємо команди. Як правило, була команда відповідати, і ми пригнічували їхній вогонь.
Було холодно. Вода замерзала, їжа замерзала. Були такі маленькі газові горілки, на яких розігрівали і воду, і їжу. Але то таке, то солдатські будні.
Туди волонтери не могли заїхати. До нас під’їжджали так звані «Ластівки», як ми їх називали. Це БТРи, командуванню яких ми замовляли, що нам потрібно – чи воду, чи їжу, чи бензин для розігріву чи для переносних станцій живлення. Усе підвозили у достатній кількості. Бували збої, як на війні, але всього вистачало.
«Бійці «Правого сектору» стояли з нами пліч-о-пліч»
– У «Правому секторі» – геройські дівчата і хлопці, велике їм дякую, що прикривали. У той час, коли ми були в аеропорту, із нашими БТРами під’їжджали бійці «Правого сектору» і з нами пліч-о-пліч стояли. Якось приїхав їхній боєць Яшка. Маленький такий, сам по собі емоційно заряджений. Він казав: «Комбат «Чорний» дізнається, що я тут – голову відірве».
Вони молодці, вони дуже багато допомагали. Я про «Правий сектор» і саме тих, кого я бачив, можу сказати, що це героїчні, порядні люди, які вміють воювати.
Зброю їм не віддавали, а боєприпасами допомагали. У них зброя певною мірою поганенька була. Боєприпасами, якими вони просили поділитися, ми ділилися, бо ж робили одну справу. Вони дійсно нас захищали, і ті ж Піски тримали.
Був випадок, що хотіли побачити снайпера, де він є, бо не могли вирахувати його позицію. То хлопець з «Правого сектора» встав, присвітив себе ліхтариком і каже: «Ось я, ось я, стріляй».
«Терористи наших хлопців не розпинали, а вішали»
– Наших хлопців не розпинали, а вішали. Було таке, коли терористи зайняли старий термінал, а наші відійшли на новий. На старому терміналі вони повісили одного нашого і двох своїх. Вони навіть своїх вивісили, мабуть, щоб настрахати нас.
У полон наших багато потрапило. Кулеметника Ігоря Брановицького з нашого підрозділу катували, а потім сам «Моторола» його застрелив – добив.
Прощання з Ігорем Брановицьким у Михайлівському соборі Києва, 3 квітня 2015 року
Хлопці розказували, що терористи зразу питали, де кулеметник, й сказали, що він «200-ий». Ігор себе тримав гідно. Вони його побили так, що був, як холодець, а «Моторола» уже добив.
Втрачати бойових товаришів – це взагалі дуже страшно. Навіть інколи поранення, хоча і незначні, на них дуже страшно дивитися. Бо ж страждає людина, яка вже стала тобі рідною.
Про всіх хлопців, з яким воював, можна розказувати, як про героїв. Бо ні один не злякався, не відійшов назад, не втік, не сховався, ні десь не пересидів. Особливо Олексій Панченко, який загинув біля вежі.
Він був мужній, освічений. Він у Черкасах обіймав посаду в одному з департаментів адміністрації і пішов воювати, захищати вітчизну. У мирному житті весельчак, добродушний, щирий, суцільний позитив. А в бою такий мужній, відчайдушний, просто змінюється людина. Про всіх моїх товаришів можна таке казати.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
