Їх називали зрадниками і змушували пояснювати, чому вони не захотіли стати «гарматним м’ясом». Люди, які повинні були захищати свою область, а опинилися на передовій, у зоні антитерористичної операції. Військовий підрозділ, де командири мали звання вищі за свої посади. Формування, яке припинило своє існування, але по суті й досі на фронті. Все це – про батальйон «Черкаси», який днями святкуватиме свою чергову річницю.
Тодішній начальник штабу батальйону Олександр Тіхонов розповів про те, як з’явилися «Черкаси», як він, у минулому льотчик, туди потрапив, і як рятував хлопців від вірної смерті.
«Ніхто нікого не змушував»
Від самого початку 14-й окремий мотопіхотний батальйон «Черкаси» був створений як батальйон територіальної оборони, - розповідає він. Пригадує: для нього, льотчика, який уже більше 10 років був не на службі, повертатися в армію, тим більше в піхоту, було незвично. Однак часи були такі, що вагатися особливо не доводилося. То був 2014-й рік, коли Україна вже не просто відчула на собі російську агресію, а й змушена була активно їй протистояти.
- Я якраз тоді їздив до Канади, до родичів, - пригадує чоловік. – Загалом, коли це все почалося, мені було майже 54 роки. У квітні я приїхав додому і мені розповіли, що формується такий батальйон, запросили у військомат. Потрібні були люди, які мають бойовий досвід, а я був в Афганістані, служив військовим льотчиком армійської авіації. Крім того, вивчився на керівника польотів, керував польотами на бойових полігонах. Тому зваживши все, вирішив все-таки піти.
Спочатку перед батальйоном територіальної оборони ставили завдання охорони міста та області, в першу чергу – мосту через дамбу і Канівської ГЕС.
Претендентів на командира частини було декілька. Олександру Тіхонову запропонували бути начальником штабу. Йому це імпонувало, адже розумівся на тактичних питаннях, свого часу займався розвідкою. Коли претендент на командири частини не з’явився на збори, запропонували йому. Однак відмовився – вирішив, що краще робитиме те, що добре вміє. Тоді він разом із Олександром Чубенком, який теж був в Афганістані, фактично стали командуванням і з 2 травня почали формувати батальйон.
До них запрошували людей, вони дивилися їхні дані, хто де служив, проводили співбесіди і записували в штат. Офіційно ніхто нікого не викликав, всі йшли добровольцями. Початковий склад батальйону нараховував 421 людину. Це були і офіцери запасу, і сержанти, і солдати. Вік – від 19 років і без будь-якого досвіду до тих, хто вже більше 10 років як звільнився із війська. Офіційною датою створення батальйону вважають 12 травня 2014 року.
Їхали на шкільних автобусах
Крім першочергових завдань було визначено, що батальйон міг брати участь у захисті кордонів у взаємодії з прикордонними військами.
- Спочатку дійсно стояло питання про те, що ми залишимося в Черкасах. Однак згодом сказали їхати на бойове злагодження на полігон у Дівички. Уже там ми розуміли, що звідти додому не повернемось. В останній день, коли ми вранці готувались виходити маршем, нам сказали, що ми їдемо у Котовськ Одеської області, - говорить Олександр Тіхонов.
Техніку, каже він, їм звозили з усіх районів. В основному це дійсно були шкільні автобуси 30-40-річної давності. Їх ремонтували на ходу, щоб зробити щось хоч більш-менш прийнятне. Крім того, були автомобілі з сільських господарств і лише кілька КамАзів. А ще - звичайні ГАЗ-53, які по дорозі просто «закипали».
На Одещині батальйон був у оперативному підпорядкуванні берегової охорони ВМС України і співпрацював із прикордонною частиною. Готували їх на випадок якщо почнеться військова агресія із Придністров’я.
«Нічого собі, вони приїхали»
Другого вересня батальйон уже офіційно мав документи про задіяння в АТО. На відміну від інших підрозділів, ішли своєю технікою. Зі зброї була лише стрілецька, ручні гранатомети і БРДМ радіохімічного призначення, лише перед виходом дали ще й зенітні установки ЗУ-23-2 та нові автівки.
Спочатку отримали завдання прибути в село Дачне, що на кордоні Дніпропетровщини та Донеччини. Після цього одну частину бригади прикомандирували до зенітно-ракетного полку, а всі інші отримали завдання прибути у Волноваху в розпорядження 72-ї механізованої бригади.
Йти треба було вночі, місцевість була непроста і незнайома. Допомогло те, що Олександр Іванович мав великий досвід і добре розумівся на картах. Так на першій машині й вивів увесь батальйон.
- Прибули вчасно, зв’язуюся із 72-ою бригадою, доповідаю, що ми прибули. Зв’язковий лише вимовив: «Нічого собі, вони приїхали», правда дещо по-іншому сказав, по-армійськи, - посміхається Олександр Іванович.
Обрати постійне місце дислокації відразу не вдалося: у населеному пункті, який вони спочатку обрали, жила дуже рідкісна народність – турки-месхетинці, тому там зупинятися не можна було, щоб не почалися обстріли і їх не винищили. Після цього були в Новотроїцькому, постійно переміщалися по селу, щоб не потрапити під обстріли.
«Не виконати – не можна, виконати – теж»
- І от нам надійшло розпорядження, що ми маємо передислокуватися в місто Докучаєвськ. Я тоді подивився на дані розвідки, уважно вивчив карту і кажу: «Нас хтось здав. Якщо ми туди поїдемо, нас розстріляють, як у тирі»,-пригадує Олександр Тіхонов. - Фактично, це було б рішення здати батальйон і втопити у крові. Мої побоювання підтвердив і представник СБУ, який був тоді з нами. Я доповів усе це командиру.
Ситуація вийшла патова: не виконати завдання – посадять, і виконати теж не можна, вбиті товариші приходитимуть ночами… До всього ще й якраз почався бунт населення. Попередили навіть сільського голову: якщо цей батальйон не піде, будуть обстрілювати.
- Вони прийшли до нас із дітьми, кажуть так і так, - пригадує Олександр Іванович. Прямо відмовитися йти туди, куди кажуть, – трибунал. Залишатися тут – ніяк, гонять. Тоді ми приймаємо рішення про те, що це форс-мажорні обставини і відходимо у Волноваху.
Після цього бригада прийняла рішення і послала в те місце, куди мали йти бійці, розвідгрупу на броні. І вона потрапила в серйозний бій, втративши кількох осіб…
«Ми хотіли зберегти людей, а не посади»
На ранок приїхала військова прокуратура, ВСП і вже було чітке розпорядження відсторонити комбата і провести розслідування. Олександр Іванович добре пам’ятає довгу розмову з полковником Щербиною, те, як той сказав, що підтримає бійців, інтерв’ю одразу семи телеканалам… Фактично, довелося доводити, що вони не зрадники, не перейшли на іншу сторону, не втекли. І довели.
- Після цього нас заповажали,- говорить він. – Зрозуміли, що це був їхній прорахунок. А ми просто думали про людей. Нам були не важливі звання чи погони. Комбат Радченко тоді був полковником, а я підполковником, наші посади були нижчими за наші звання, тому за них ми точно не чіплялися. Ми хотіли зберегти людей.
«Толю, шукай собі заміну, троє дітей»….
На війні було всяке, - каже Олександр Іванович. Пригадує, як фактично врятував від смерті групу поранених і контужених бійців, яка ішла під обстрілами через соняшникове поле. Все розрахував, сказав, що треба орієнтуватися на сонце і який брати кут, а там уже їх мали підібрати.
- Я тоді своєму водієві кажу «Толю, шукай собі заміну, в тебе ж троє дітей», - пригадує офіцер. – Але він все одно поїхав… От такі у нас хлопці. Всіх інших теж не змушував, кожен обирав сам їхати туди чи ні. Коли екіпаж прибув на місце, бійців не було. Вони вже просто не мали сил іти. Тоді чітко розумів: їх треба забрати звідти, бо загинуть. Зв’язався з ними і став підганяти: «Хлопці, вставайте, бо не виживете!».
Вони і досі йому згадують той порятунок, кажуть, якби не він, точно загинули б…
Одні підтримують, інші – відверто здають
Шалену підтримку Черкащини батальйон відчув практично відразу. Через волонтерів їм передавали все необхідне, завжди вистачало продуктів. Та і спорядженням спочатку на 90% забезпечували небайдужі земляки.
З місцевим населенням Донеччини ситуація була кардинально інша. Небезпека була практично всюди – від «засланих козачків» росіян до місцевих коригувальників.
- Пам’ятаю, ще коли ми йшли вночі, міняючи місце дислокації, дзвонить один по телефону. Представився підполковником Генштабу, питає «А скажіть, де і коли саме ви робитимите зупинку?» Я відповів, що не можу такого говорити і поклав трубку, - розповідає Олександр Іванович. - Реально в той час таким займалися: здавали і отримували кошти.
Схожа ситуація була тоді, коли тільки зайшли в Дачне. Приїхав невідомий чоловік, теж назвався підполковником. Форма звичайна, як багато в кого тоді, «британка». Випитував чого приїхали. Попросили документи – сів у джип і ходу… Був і офіційний підполковник від росіян. Але з ним розмови не вийшло.
- А бійці з одного блокпосту, «дикуни», як ми їх називали, розповідали, що до їхнього офіцера зверталися у телефонному режимі. Кажуть «Забирай своїх хлопців, дезертируй, і ми дамо гроші. За кожного називали конкретну цифру», - пригадує Олександр Іванович.
Місцеві теж були налаштовані вороже, говорить він. Пригадує перші обстріли: ворог б’є точно, а наші щось не дуже. Як йому потім пояснили – все через те, що серед місцевого населення було багато коригувальників. Тільки після того, як їх почали затримувати, ситуація кардинально змінилася.
- Пам’ятаю, як ми передавали зайві продукти у місцевий дитсадок, одна жіночка каже : «Це ж ви у нас стріляли». Я їй доводжу, що наші позиції тут, поруч, за Волновахою, і самі в себе градами ми технічно не можемо стріляти, - розповідає АТОвець. – А мені потім один із наших пояснив: «Якщо в неї там син чи чоловік воює, то що ж ти хочеш»...
...Нині батальйон «Черкаси» лишився в історії, однак війна для багатьох із них триває ще й досі: чимало бійців перейшли в інші підрозділи. До річниці батальйону організовують зустріч побратимів, на яку запросили тих, хто тоді в ньому служив. Олександр Тіхонов має надію, що хлопці обов’язково відгукнуться і приїдуть.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
