Війна в нашу сім’ю прийшла 23 лютого. Треба сказати публічно — мій брат Короп Юрій Володимирович, захисник Маріуполя, військовополонений. Не азовець — Маріуполь тримали не лише вони. Не зрадник — не здався до останнього шматка хліба і останньої зброї. Мужній, добрий і спокійний — як відгукуються про нього ті, хто пройшов разом Маріуполь і наразі вже повернувся з полону.
7 місяців від початку війни. І я вперше з весни заходжу в найжахливіший свій чат WhatsApp. Це зашифрований чат зі старшим братом. Листування в ньому триває з 23 лютого до 12 квітня.
23 лютого — вечір, коли Юра дуже гучно забив на сполох і попросив: «Ти ніколи в житті мене не слухала, послухай один раз, їдь з Києва і ховайся».
Ті речі, які він писав мені в той вечір взагалі не вписувались в мою картину сприйняття світу. Я не повірила, що треба тікати з Києва, що можливе щось більше, ніж «загострення на сході». І я, звичайно, не послухала. А треба було.
Дні з 23 лютого до 12 квітня в нашій сім’ї міряються «від смс до смс».
Він виходив на зв’язок раз на добу, після першої ночі. Писав смс, що живий, питав, як у нас. Казав, що в них «все нормально».
Все нормально, ну згоріли всі речі, але все нормально. Все нормально, піду перевірю, чи всі мої живі і цілі. Все нормально, п’ємо воду з труб, сточуємо.
Потім він виходив на зв’язок раз на дві доби. І час у проміжку — це для нас мертвий час.
На початку березня, коли в Маріуполі пропав зв’язок, від брата не було новин шість днів. Ми знайшли контакти частини запитали, що з ним. Там сказали: «Не можемо знати, вони нам не підпорядковуються, вони відкомандировані на схід, у місцевого командування теж немає з ними контакту». (Я ще обов’язково підніму тему підготовки психологів і їх комунікацію з сім’ями військових на нулі).
До цієї сухої відповіді я ще могла тримати настрой і дух вдома. Після — все стерлось. Якщо з ними немає зв’язку і в місцевого командування, тоді це що?! …
Юра подзвонив наступного дня в обід, і сказав, що живий. Запитав, що пишуть в новинах і чи кажуть, що скоро їм якось поможуть. Привітав з минувшим 8 березня.
У березні їхній настрій ще був. Хотіла підібрати прикметник. Але залишу просто, як є. Настрій ще був.
З початку квітня він прощався щоночі. Як назавжди.
5 квітня вночі написав мені: «Може бути все, що завгодно, бережи батьків за двох».
Тільки недавно ми почали отримувати якісь деталі тих днів з інтерв’ю вцілілих. Виявилось, що 4 квітня значна частина наших військових зникла, скоріше за все — здалась у полон.
Про що треба було спілкуватися з ним в ті дні? Що казати? Як не плакати в трубку, а підтримати? Це наша перша війна. Ми не знали. Нас такому не вчили.
Спілкування з 5 квітня до 12 квітня переривчате.
Живий, люблю.
Живий, люблю.
Живий, люблю.
Між тим питання про те, чи є ще їжа і зброя — без відповіді.
Дні з 12 квітня вимірюються кількістю брехні, відмовок і залякувань, яку доводиться слухати нам як родині військовополоненого й через яку, ймовірно, проходять родини інших військовополонених.
Нам сказали мовчати, щоб не зробити гірше. Але на сьогодні виходить так, що нам сказали мовчати, аби не зробити гірше керівництву частини, якій підпорядковується дивізіон брата (деталі називати поки не буду). Отже, з мовчанкою покінчено.
Коли військовополонена Мар’яна народила дитину за 4 дні після полону, ця тема публіці ще більше може здаватися казковою і романтичною. Наче кіно, де військовополонена народжує чітко після полону, і всі щасливі.
Але не всі щасливі. Цей обмін полоненими в кількості 215 для нас став дуже важким. І те ж саме пережили родичі інших досі не поміняних полонених.
З одного боку, це те, чого ми чекали — обмінів не було з початку літа, нарешті вони розпочалися. Це щира радість і за Україну, і за тих людей, які лишаться живими.
Але з іншого боку, це нереально боляче. Просто не можу описати як. Боляче, розуміти, що можливо основний важіль, на яких могли міняти — Медведчук — тепер відсутній. І що цей обмін влада припіднесла так, наче цілковиту перемогу в цьому питанні.
«Захисники Маріуполя вдома».
Поставимо галочку на цьому фільмі.
На жаль, ні. Захисники Маріуполя в переважній більшості досі в полоні. Я могла би закликати зараз провести обмін «всіх на всіх». Але не буду цього робити. Бо «всі» росіяни нам не треба — повертати треба всіх наших.
Лілія Короп, сестра черкаського захисника Маріуполя, допис на власній сторінці у Facebook
