Текля Василівна Вітрів – найстарша з ветеранів УПА у Черкаській області. Їй – 93 роки, вона народилася на Львівщині, у с. Черемхів. Із освіти – 4 класи школи, під час Другої світової війни працювала у сільському магазині та допомагала повстанцям. На початку підпільної діяльності їй було шістнадцять.
Про це інформує "Громадське Черкаси".
«Як почули, що починається війна і прийшли німці, то в магазині облаштували читальню. Там проводили збори, дискусії, вивчали історію, релігію, вчилися молитися та як з людьми поводитися, – згадує Текля Василівна. – Зі Львова приїжджали хлопці з «Просвіти», привозили багато українських журналів, газет і продавали, щоб люди читали та знали, що й до чого.
Після того, як почалися бої, виникли підпільні організації. Я – партизанка ОУН-УПА, була в організації років з п’ятнадцяти чи шістнадцяти, точно не пам’ятаю. І я стала таким самозванцем-продавцем і працювала багато років. На Західній Україні тоді страшне було».
У Теклі Грабницької (її дівоче прізвище) було дванадцятеро братів та сестер, деякі з них теж були в УПА. Тоді у родині не було жодних сумнівів щодо участі в організації. Брат Михайло був членом львівської «Просвіти» та стояв у витоків повстанського руху. Його розстріляли у 1941 році у львівській в’язниці, але родина про це дізналася лише через 50 років. Племінник – Ярослав Грабницький – був заступником сотенного «Батуріна», розстріляний у 1945 році.
«У нас вся молодь була в УПА. В селах люди допомагали і з їжею, і з одежею, і пускали переночувати, і все, що можна було, – каже пані Текля. – І таку славу собі заробила наша повстанча армія, що тепер усі як бачать бійців, кажуть на них «бандери», ще й бояться тих «бандерів». І навіть не скажуть, як звали Бандеру, бо нічого не знають, але «бандерівців» бояться. Але тоді не різали і не били так, як тепер.
У наших хлопців були і сотні, і боївки, і місця, де ховалися, – криївки. А зброї у наших не було. Ми збирали кожну знайдену гільзу і приносили хлопцям, бо то не було такого щастя, як тепер – тоннами їжа й одяг. Приходили і босими, і по-всякому».
Повстанське “Серце”
«Мене хлопці прозвали “Серце”, бо коли я прийшла в організацію, то мала відповідь на їхні слова. І вони вже знали, що мені можна все говорити і всюди послати. Тоді ж не було такої розкоші нам, то ж було все секретно. Пам’ятаю, мене позвали – акурат боївка була, хлопців повна стодола – там вони й друкували, і писали, і читали – там все було. А на другий день я прийшла, а вони кажуть: «О, прийшло наше Серце!». І як мене так назвали, то так і пішло, і навіть у суді і в документах і скрізь написано “Серце”. Я була зв’язкова. То записували якусь інформацію, і я її мала передавати. Але якщо були дуже цінні або секретні записки, то казали, що у випадку якоїсь біди їх треба або їсти, або рвати чи щось інше, тільки щоб не попали в руки більшовиків».
Повстанчі будні
«Нам, повстанцям, було дуже тяжко, бо були і голодні, і одягу потрібного не мали, і постелі не вистачало. А криївка два метри в землю, там хто що приніс постелити, то там ранені були. І ми спускалися до тих поранених перев’язки в’язати, а марлі тоді не було. То ми тоді збирали стірані сорочки, хто мав і йому вже не треба було, то ми їх прали, варили, гладили і робили з них бинти».
Текля Василівна пригадує, як удень працювала в магазині, а ввечері ходила до організації, яку зробили лікарі. Вони збирали всіх однодумців і навчали бинтувати, надавати першу медичну допомогу та чим можна рятувати хвору людину: «Бо тоді і лікарів не було. Ми з дівчатами вже знали, де криївки, тихенько залазили і робили перев’язки, годували, переодягали. І так ми поранених лікували».
За що воювали партизани УПА?
«Спершу ми захищалися і від поляків, і від “руських”, і від німців – від усіх, із ким була війна». На запитання, чи правда, що повстанці були заодно із нацистами та співпрацювали з ними, ветеранка УПА відповіла так: «Спочатку повстанці не те, щоб були із німцями разом, але більш по-дружньому помагали, але ж ми не були разом. І потім з німцями теж всякі конфлікти відбулися».
Пригадує Текля Василівна і прихід радянської влади на західну Україну. Каже, тоді відбувалися страшні події:
«Тільки “руські” до нас увійшли, то так визволили, що одразу на Сибір відправляли. І молоді дуже страшно було, я куди тільки не ходила, куди тільки не втікала, а вдома ні одної ночі не могла залишитися. У нас на подвір’ї було сіно, і там більшовики ховалися, засідки робили. Комуністи – то страшне! І вони бандерівців дуже не любили. А в нас хлопці в організації дуже сильні були, і хоч ні зброї у нас не було, ми виграли самостійну Україну!»
Повстанські історії. Бій на Покрову
Покрова Пресвятої Богородиці була для повстанців одним з найголовніших свят. У цей день нові члени організації ОУН-УПА складали присягу. Ось яку історію розповіла зв’язкова.
«Якось на Покрову ми збиралися в лісі для прийняття присяги. Була там наша сотня і ті, кого мали прийняти в організацію. Готуємося собі, аж тут прибігає дівчина із села – кур’єр – і каже, що в нашому селі приїхали більшовики і набрали людей на підводи, щоб у Сибір вивозити. І що мають вони проїжджати саме цією дорогою, що була недалеко від нашого місця, у напрямку Ходорова. Ну, тут уже яка присяга? Вирішили чекати ті підводи, хлопці дізналися, що їх потім до вагонів на станцію повезуть, щоб погрузити. Боже, як приїхали підводи з людьми, а там біля кожної – по двоє-троє воєнних супроводжують, щоб вивезти із села. Наші хлопці як напали, щоб забрати підводи і людей випустити, а хлопців у лісі багато було! Ці більшовики злякалися, кинули підводи, а ми кричимо людям: «Тікайте!» І так ми визволили людей саме на Покрову. Страшно в такому бути. Я була кілька разів у таких небезпечних умовах, але якось вдавалося вийти».
Повстанські історії. Пронести гранати повз німців
«У ліску на краю було кілька хат, де жили люди. І там було добре для повстанців, бо поруч ліс, де можна було сховатися. А недалеко було село поляків. І напали поляки на наших хлопців, була бійня. І як там побилися, то все залишили й повтікали. А хлопці мали там гранати, такі як кукурузка із ручками. І мене хлопці покликали, бо знали, що я там до сестри забігала, і питають: «ти бачила, де сховані гранати?», а я кажу, що так, знаю, де вони. Тоді вони мені й кажуть: «подивися, чи нема там нікого живого, і як немає, то винеси ті гранати». Я пройшлася, подивилася – нікого не знайшла, то взяла якусь тряпку, поскладала ті гранати, замотала і йду собі. А нанизу вже наші повстанці чекають мене, щоб я хоч із хати винесла гранати та їм принесла. Я все зробила, їм віддала.
Хлопці такі раді були, забрали їх, але ж ще треба було гранати переправити у сотню, де багато війська. А там німці квартирували по хатах. Тоді був день – як їх винести непомітно? Ми взяли нитки, що пряли і потім полотна з них робили, поклали їх всередину, зв’язали, а гичку витягли наверх. І вирушили до іншого села – на зв’язок несли. І тут бачимо, що знизу з іншого боку дороги назустріч ідуть німці, і кричать мені звідти, куди я і що несу? А вони говорили по-польськи і по-своєму. То я витягую ці нитки і показую їм. Вони подивилися, сказали «Гут, гут» і дали знак, що мені можна йти далі. І я так пройшла і занесла ці гранати, а їх було більше десяти штук, до наших. А хлопці мені потім сказали, що як побачили, що німці йдуть, то вже думали – все, кінець мені.
Переховування. Нагодувати переслідувачів
Текля Вітрів не один рік переховувалася від більшовиків, була у підпіллі. Загалом таємну діяльність вдалося вести майже вісім років. Кілька разів зустріч із переслідувачами була неминучою, але партизанці вдавалося вислизати, бо не могли її тоді впізнати через те, що не було фотографій.
«Пам’ятаю, у якусь неділю в лісі в чужій хаті вже на плиті стояли вареники нароблені, підливка до них, і чоловік був вдома з дітьми, а жінка пішла до церкви. Я там сховалася, а тут прийшли більшовики. І цей чоловік витягує півлітру самогонки, і звертається до мене, щоб я принесла їм закусити, бо більшовики зранку прийшли голодні. І цей чоловік сів з більшовиками за стіл, випили, поїли, вони забаламутилися. Один відійшов і питає мене за мене. Я кажу: «Була така у селі, але щось тепер не видно», а я з ним говорю! І думаю: буду втікати – запідозрять і піймають. Бо чого тікати? Значить – ворог народу. І думаю – буду вже до останнього в цій хаті чужій, подивлюся, як вони себе поведуть. Вже як щось таке надзвичайне буде, тоді вже буду втікати. Уб’ють то вже уб’ють, а зловлять то зловлять. А вони встали із-за столу, взяли свою зброю, одяглися і пішли. А я тоді вже свою зброю на себе накинула і в іншу сторону втікла. Сміх на ціле село! І це не один раз так було».
Заслання. Колима
Упіймали невловиму зв’язкову у 1947 році. Спочатку посадили у тюрму в Ходорові, потім перевели у Стрий, а потім – до Львова. На допитах били, каже партизанка, однак згадує й добру історію: «У мене було так, що після закінчення допиту дав мені начальник документи, щоб я перечитала й розписалася. Він відправив охоронців на вулицю, а сам із шухляди дістав згорток, а там були два шматочки хліба і дві котлетки. І він мені дав їх: «На, їж, ти голодна. Ти достойна. Ми доноси любимо, але “донощиків” не поважаємо». А я одна йшла по допитах усюди, і я “чиста”, бо нікого ніколи не заклала, не здала, не залишила дітей сиротами чи ще щось. І тому мені зараз легко на душі».
За допомогу повстанцям та іншим організаціям Теклі присудили 10 років заслання та ще 5 треба було ходити й відмічатися у комендатурі.
«Підійшла грузова машина, нас туди погрузили і завезли аж недалеко до Японського моря. Там були тільки параходи, нас туди перегрузили і повезли в Магадан на пересилку. Там уже розподіляли, чи на золоті копальні, чи лісоповал, чи уранова руда. Там були страшні роботи, і всі шкідливі, і ми там робили. Над нами знущалися, стріляли. Умови були страшні – морози, вовки, ведмеді – чого тільки там не було!»
У цілому в Магадані Текля Василівна провела майже 23 роки. Ув’язнені жили у бараках на 100-150 людей: «Думали, що нас засудили на довічне. Але після смерті Сталіна все змінилося, і багатьох відпустили, оформили паспорти.
Я пішла у контору, і мені сказали, що я вже двічі достроково звільнена. Там, де я була на золоті, мене поставили на термінове звільнення. Але в конторах папірці десь не побачили. І після вирубки лісу вже вдруге виписали звільнення. Я пішла у контору, щоб те все з’ясувати, і начальство вирішило, що мені ще треба було 18 днів доробляти. Я думала, що вже не витримаю цього. Але доробила і досрочно вийшла на свободу. А далі – куди йти, з чим іти – не знаєш».
Сучасність
Після звільнення Текля Вітрів із родиною хотіли повернутися на рідну землю. Однак у Львові їм двічі відмовили у прописці, тому сім’я приїхала до Черкас. Це був 1969 рі: «Ми ходили по місту і шукали хату. Сусід мій теж був із Колими, то він допоміг. Тут була страшна хата, але ми купили її і почали ремонтувати. Я звела тепличку, посадила там помідори, огірки, квіти. Вирощувала їх і продавала». Двоє дітей Теклі мають вищі освіти, мати їх виховала у патріотичному українському дусі.
Зараз, озираючись у повстаче минуле, Текля Василівна стверджує, що їх боротьба була успішною та недаремною: «Скільки років Україна вже бореться! Ми знаємо це на західній Україні, бо ми завжди були під кимось, і все ми були залежні. І що хтось ходить по нашій хаті і робить, що хоче, а ми ховаємося по кутках – то хіба це не образливо? Наші повстанці відвоювали те, що всі мають державу, добро. Щоб не дивитися, чи за не йде тобою москаль, німець чи поляк».
Ми коли дізналися, що війна закінчилася, то звичайно, що раділи. Але так якщо подумати – скільки людей невинних загинуло! 9 травня, як і всі люди, святкую. У мене немає ні на що такої образи. То можна було б на одного, другого чи третього ображатися, а так на весь народ ганити?
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
