Черкаські вулиці, якими ми ходимо щодня, виявляється, приховують чимало таємниць. Про секрети вулиці Гоголя пише "Дзвін" із посиланням на "Zmi.ck.ua".
Своєю назвою вулиця зобов’язана доволі курйозному випадку. Упродовж періоду з 1879 до 1908 року вона мала симпатичну географічну назву – Старочигиринська – і аж ніяк непрезентабельний вигляд: була ґрунтовою, тож навесні і восени тонула у багнюці по самі віконниці.
Понад сто років тому, згідно з височайшим повелінням царственої особи, Росія готувалася до відзначення 100-річчя з дня народження письменника, автора дуже модного тоді “Ревізора” і колоритних малоросійських повістей.
Тож на засіданні міської думи була внесена пропозиція перейменувати вулицю на його честь. Гласний думи Дробот поцікавився – а хто такий Гоголь? Йому відповіли. Він щось довго бубонів про те, що у його конторі теж багато письменників, однак нікому не спадає на думку називати на їхню честь вулиці, але якщо треба… Так Старочигиринська стала Гоголівською, а у 1923 році ствердилася в остаточній назві. За окупаційного режиму, коли вулицям давали винятково “проукраїнські” назви, Гоголя не чіпали.
Найвідоміші будівлі і громадські об’єкти містилися тут між вулицями Дашковича і Небесної Сотні. Насамперед, це згадане вже старе приміщення краєзнавчого музею на місці новоспеченої висотки за драмтеатром. Збудували збірню старожитностей у 1905 році на пожертви черкаського мецената Кучерського і тривалий час воно було місцем культурного відпочинку тутешніх і квартированих військових. Перед революцією будинок придбав одеський кондитер, уродженець Мошен Свиченко, а за нової влади, у травні 1918 року, у ньому розмістилася експозиція історико-педагогічного музею імені Шевченка (прихильники старих порядків називали його повітовим краєзнавчим).
Фонди скарбниці на Гоголівській мали неабияке наповнення. Насамперед, це полкові реліквії 35-го Орловського і 36-го Брянського полків, які дислокувалися в Черкасах: знамена, зброя, предмети побуту й прикраси з дорогоцінних металів. До колекції музею потрапили також картини, гобелени, килими, різні коштовні речі, вивезені з маєтків місцевих заможників. Тут опинилися знамениті колекції опудал і картин домів Лисакова і Гаркавенка, мінералогічна колекція Козловського, ентомологічне надбання Балковського, кілька унікальних колекцій відомих тогочасних нумізматів. Предметом гордості працівників музею, які, на відміну від червоних кураторів, зналися на творах мистецтва, були твори образотворчого мистецтва з маєтків Воронцова, Бобринських, Браницьких, Балашевих. Серед них – понад два десятки картин майстрів старих європейських шкіл, в тому числі й епохи Відродження. Після окупації музей став такою собі посередньою збірнею старожитностей: понад чотири тисячі найцінніших експонатів попрямували до Німеччини, тож за шістнадцятиповерхівку, як не крути, ми розрахувалися наперед і по повній. Цікаво,що саме черкаський музей першим в Україні, 1 травня 1944 року, прийняв відвідувачів звільненого від окупантів краю.
Навпроти музею стояв будинок, у якому провела свої молоді роки Лілія Данилівна Лобанова, володарка дивовижного лірико-драматичного сопрано. Її зустрічали оваціями концертні зали ФРН, Нідерландів, Югославії. Зрештою, вона була народною артисткою України і, мабуть, має право бути вшанованою бодай меморіальною дошкою на вулиці, з якої пішла у життя.
Подолавши божевільне перехрестя Гоголя-Смілянської, опиняємося у мурашнику, ім’я якому – базар. Тобто – центральний ринок. Він тут із 1956 року, хоча з 1925-го натовп на цьому місці – звичне діло, але тоді й з іншого приводу. Упродовж майже трьох десятиліть квартал головного торжища був найбільшою спортивною ареною міста. Спочатку стадіон називався “Міським”, а після війни “Водником”. За шаленої популярності футболу тут у найрізноманітніших першостях зустрічалося з десяток місцевих команд: “Рот Фронт”, “Піонер”, “Харчовик”, “Мостопоїзд”, “Спартак” та інші. У середині 1930-х в Черкасах діяло шість стадіонів на 2-4 тисячі глядачів, а на противагу – лише три ресторани та кілька пивнушок. Коментарі, як кажуть, зайві.
На місці базарного універмагу, у якому, попри сучасний асортимент, ще й досі відчувається подих радянської епохи, сто років тому розташовувався театр. Виступали у ньому Панас Саксаганський, Марко Кропивницький і, звісно, надпопулярна тоді і шанована нині Марія Заньковецька. У 1923-му дерев’яний театр знесли. Молодь мала розвиватися фізично, тож стадіон став найоптимальнішим рішенням забудови. Було її тут, до речі, чимало, адже там, де зараз приміщення Палацу піонерів, чи то пак, Центру дитячої і юнацької творчості, до війни містився корпус технікуму механізації, а після – вечірня школа робітничої молоді.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
