Відомий блогер, письменниця, волонтер, що невпинно веде інформаційну війну з окупантами, виявляє колаборантів та зрадників, переселенка з Луганщини та патріотка. Це все про Олену Степову – жінку, яка наразі живе у скромній сільській хатинці Канівського району, займається домашнім господарством та родиною.
Вона на собі відчула, що таке "Довжанський котел". Але вийшовши з нього, попала в інший – сповнений байдужості та навіть ворожнечі до переселенців з боку держави. Письменниця не вірить, що небо над Україною є мирним і війна залишилася позаду. Вона не тільки там, де Донбас. Її інформаційна зброя працює по всій Україні. Про те, як вдалося врятуватися та як непросто було розпочинати нове життя на Черкащині, про розгули насилля на Донбасі та багато іншого переселенка поділилася з vikka.ua.
– Наразі ви відомий блогер, письменниця, а чим займалися на Луганщині?
– У мене була приватна юридична практика у Свердловську. Після декомунізації місто називається Довжанськ. До того ж займалися з чоловіком тваринництвом – розводили кролів. Чоловік вирощував їх по спеціальній методиці. Для них був побудований підземний бункер. Він нам дуже пригодився, коли ховалися від бомбувань.
– Активну проукраїнську позицію зайняли під час подій на Сході чи раніше?
– Я слідкувала за тим, що відбувається на Майдані. У нас взагалі чимало людей було за Майдан. Ми передавали туди допомогу. Була навіть кумедна історія. Колись треба було терміново передати теплі речі, тож довелося домовитися з водієм, який віз на Майдан тітушок. Він погодився і все передав нашим однодумцям.
– Ви знаєте про те, що відбувається на Донбасі, зокрема у вашому рідному місті, без цензури, з перших уст. Які останні новини?
– Мені регулярно передають інформацію. Наразі високий рівень криміналу та агресії. Буквально сьогодні о 8-ій ранку у Вознесенівці (колишній Червонопартизанськ) – місті-супутнику Довжанська чоловіка, що стояв у черзі за хлібом, тяжко побив ополченець. Доки люди очікували машину з продуктами, людина емоційно сказала, що йому цей "русскій мір" не потрібен. Тепер він в реанімації. В одному із селищ хлопець ішов з роботи додому. Не ополченець, не бандит. Його вбили ударом ззаду. Побутове пограбування. Таке відбувається у місті практично щодня.
Якщо кажуть "у нас не стріляють", це не означає, що війна не торкнулася цих територій. Вони тонуть у крові від криміналу, наркотиків, російських, чеченських та інших "гостей".
– Скільки часу ви провели в окупованому місті?
– Ми виїхали з окупованої території у грудні 2014 року. Пережили обстріли, переховувалися, я була в "ЛНР" у розшуку за мою позицію, за пости у Facebook, мене викликали на допити. Дивом вдалося рятуватися.
Через близькість до Росії у багатьох наших містян там друзі, родичі. Вони телефонували до нас у місто або писали у соцмережах і попереджали про обстріли. Казали, куди і коли заїхали танки: "ховайтеся, до нас на хутір завезли "Катюші", будуть вас обстрілювати". Дісталося дуже. У нас же поряд кордон.
Бувало, що бомбили три доби поспіль. Це монотонна робота "Градів". До міста приїжджали угрупування з різними прапорами: батальйон "Призрак", ФСБ, казаки, серби, чеченці, військо донське. Нам казали, що нас обстрілює Україна, але ж ми бачили, звідки снаряди летять.
– Як наразі люди в окупованому Довжанську ставляться до нової влади? Які настрої?
– Критикувати цю владу не можна. Говорити про це не можна. Але люди все одно говорять, навіть спілкуються українською мовою. У багатьох селах так. Але сприймають її як суржик. На підприємствах всюди висять таблички з українськими назвами. А щодо підтримки "ЛНР", то її з самого початку було небагато.
– Тобто у місті, що поряд з Росією, не було очікувань "русского міра"? Відомо, скільки ваших земляків вступило до лав ополченців?
– Оскільки місто розташоване майже на кордоні з Росією, місцеві знали, як живуть сусіди по той бік прикордонних постів. Знали, що вугільна галузь майже депресивна, що там нижчий рівень життя. Тож особливо до Росії не рвалися. Із самого початку в ополчення прийняли 3,5 тисячі людей. Це дуже мало у порівнянні з набором у Луганську, Донецьку. У нас тільки шахтарів 18 тисяч. Та й ті, що пішли, не всі користувалися політичним мотивом. Місцеві наразі вступають до лав "ЛНР", щоб уникнути сімейних конфліктів. Дружини бачать, як інші наживаються на мародерстві, от і спонукають своїх близьких покращити економічний стан родини таким чином. Звичайно, хтось йшов і за переконаннями, а хтось просто на куражі після п’янки з друзями. Навіть у міліцію "ЛНР" ідуть працювати через відсутність альтернативи. Вони закінчили юрфак, їм дали дипломи "ЛНР", із якими в Україні вони нікому не потрібні. До того ж хтось не може залишити батьків.
– А як жило ваше місто до окупації? На території Луганщини чимало депресивних містечок, де після радянських часів позакривали підприємства. Який у Довжанську був рівень зарплат?
– Депресивним назвати не можна. Навпаки. Напередодні бойових дій Свердловськ стрімко розвивався. Там усього 72 тисячі населення разом із селищами, що були підпорядковані місцевій адміністрації. Працювали шахти. Люди отримували гарну зарплатню. Знаю, що у флагманській бригаді отримували до 30 тисяч гривень. Середня по місту була 8 тисяч гривень. Шахтарські пенсії у моїх знайомих сягали 7-9 тисяч гривень.
У нашому пологовому будинку було встановлене надсучасне обладнання. Там могли виходити дитину, що народилася вагою 500 грамів. Було декілька двоповерхових книжкових магазини. Люди купували дорогі автівки, будувалися.
– Як змінилося економічне становище населення після окупації?
– Наразі місто ззовні має дуже охайний та чистий вигляд. Але там все по-іншому. Тільки шахти Ахметова всі працюють, як і раніше. В то й же час зарплати шахтарів упали в 2-3 рази. Їх затримують, виплачують частинами. Зарплати у бюджетників мізерні. Школи та лікарні працюють. Але у жовтні бюджетники не отримали зарплату. Взагалі зарплата вчителя та лікаря з перерахунком на гривні там складає 500 гривень. Місто тримається на пенсіонерах. Особливо тих, хто отримує дві пенсії: і в "ЛНР", і українську. Багато крадіжок. Цуплять усе. Особливо метал.
Звісно, є люди, в яких не змінився або навіть покращився матеріальний стан.
Вдовам тих, хто загинув, воюючи за "ЛНР", обіцяли видати 0,5 млн рублів, а видали 20 тисяч рублів та продуктові набори. А тим, хто став інвалідом, взагалі нічого не виплачується.
За що переживаю там, так це за дітей. Там порушені графіки щеплення. Раніше завозилися російські вакцини, у яких вийшов термін придатності. Дуже багато гепатитів. Пологові будинки заражені стафілококом. З боку Росії блокада на ввезення ліків. В аптеках багатьох ліків немає. Навіть зуби виривають без знеболювального. Гумконвої завозять протерміновані медикаменти.
– Якщо люди були задоволені життям, то чому, на вашу думку, вони не протистояли окупантам?
– Бо отримали велику дозу інформаційної отрути. І її було стільки, що свідомість людей просто захлинулася. "Інтер" показував, що на Майдані безлад, п’яні та наркомани. До того ж у Довжанську здебільшого показували російські телеканали. Органи місцевої влади виступали і казали, що до міста їде угрупування "Правого сектору", щоб знищити пам’ятник Леніну. Не було тоді проросійських настроїв, було залякування.
Багато земляків, уже коли виїхали на територію України як біженці, зрозуміли, що насправді відбувалося у Києві. Вони потім казали: "нам навіювали, що Майдан – зло, і ми не знали, що він проти олігархів".
Коли почався проросійський рух і у місті з’явилося багато приїжджих, агітуючих, значна частина населення зайняла пасивну позицію. Вони вирішили, що ніяк не зможуть вплинути на ситуацію. Навесні 2014 року шахтарів виганяли на проросійські мітинги. Вони не хотіли йти, але були змушені. Просто стояли мовчки. Поряд з нами кордон. Населення бачило, як живуть у Росії. Знали, що там закривають шахти, що вугільна галузь там депресивна.
Коли вже почалися бойові дії, люди бачили, хто справжній агресор, де стоять гради, звідки стріляють. Ті, хто був за Україну намагалися одразу виїхати. Їхали сім’ями, з грошима, майном. Їх тіла досі знаходять у полях, по посадках. Їх просто грабували і вбивали.
Багато з ким розправлялися на місцях. Прокурор міста відмовився приймати присягу "ЛНР". Його розстріляли.
Значна частина тих, хто підтримував проросійський рух, тепер кажуть, що проти нього, що на референдум не ходили.
– Олено, як ви опинилися на Черкащині? Хто з вашої родини виїхав з вами?
– Нам допомогли виїхати. Людина, яку я ніколи не бачила до цього, запропонувала пожити нашій родині у нього на дачі. Приїхали на два тижні з маленькою сумкою, бо очікували штурму, звільнення.
Виїхала вся наша сім’я – я, чоловік, дві доньки, моя мама, а ще кішки та собаки, яких ми теж вивезли з собою. Жалкую, що залишили троянди. У мене був великий сад. Речі теж зосталися там.
Олена Степова з родиною та друзями
Взагалі, ми об’їздили багато місць у Черкаські області. Коли шукали собі будинок, то ясно відчули посттравматичний синдром і психологічну напругу. "ЛНР" та "ДНР" знайшли мене і тут. Люди казали, що продають сільський будинок, щоб купити обмундирування для сина, яки іде воювати в "ДНР", і не розуміли, чому я починаю плакати. Він працював у Росії, у нього дружина з Пітера і їм дуже подобається велич Росії.
– Вам відомо багато таких випадків, коли черкащани йшли воювати на боці окупантів?
– В одному з сіл, куди ми приїжджали, тоді йшло троє чоловіків. Але це не найстрашніше. Було ніяково, коли люди тут питали, чому ми поїхали від багатого Путіна, чому поїхали з місця, де було добре. Страшно було розуміти, що в чомусь ми придумали собі Україну.
– Як врешті-решт облаштувалися на Черкащині?
– Ми обирали село, віддалене від дороги, від трас, без особливих об’єктів. Щоб не стріляли, щоб військова техніка не доїхала. Потім вже почула від переселенців схожі історії. Вони так само обирали собі житло.
Наразі обживаємося господарством, годуємося з городу, почали розводити кролів, є кури, гуси, качки.
Старша донька навчається в художньому училищі у Каневі, там гарні педагоги. А молодша не змогла ходити у місцеву школу. Вчителі не знайшли спільну мову з дитиною.
Фото: Facebook / Олена Степова
– У вашому блозі опублікований перелік документів та наказів, що стосуються переселенців. Чи всі вони виконуються? Можете оцінити відносини між державою та тими, хто приїхав з окупованих територій?
– Зараз держава подає в суд на переселенців і забирає раніше виплачену допомогу. Або позбавляють допомоги, коли люди, наприклад, як ми, знайшли можливість придбати собі будинок. Хтось продав майно на окупованій території, а тут поки що не може придбати. Щоб гроші не пропали, він поклав їх на депозит. Допомоги позбавили. Тепер ці люди винні державі.
Держава не визнає нас постраждалими від агресії іншої держави. Вважається, що ми переселилися самі за власним бажанням. Переселенці живуть із комплексом провини. Ми винні двічі: там ми зрадники, тут ми – "понаїхали". Ми просто хочемо бути громадянами України, рівними серед рівних. Або надайте нам статус біженців.
Не треба нам допомагати кожен місяць, просто компенсуйте нам втрачене там. Я готова відмовитися від житла, яке залишила на Луганщині на користь України. Вірю, що колись вона там буде.
– Що плануєте на найближче майбутнє?
– Плани прості: господарство, готуємо город до посівної. Щаслива, що вдалося за допомогою друзів видати збірку "Все буде Україна!". Наразі працюю над повістю "Про що мовчить стара верба", яка буде достатньо автобіографічною. Це не про війну. Там будуть зібрані історії переселенців. Це про те, як залишитися на самоті зі своїми проблемами, про крок у невідомість.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
