Ми зустрічаємося з нею у Черкасах, біля стадіону. На ньому — графіті «азовця», якого у Черкасах знали як Казіміра. У війську — як Адамса. Це Олександр Дерев’янко, син Анни. Він загинув у квітні 2022 року під час оборони Маріуполя.
До служби у війську Саша був ультрасом. Уже на стадіоні ми зупиняємося біля сектору №18 — сюди він зазвичай ходив на матчі з іншими хлопцями. Тоді матір не розуміла фанатський рух, а тепер і сама ходить на ігри — вона відчуває сина на трибуні.
У розмові з hromadske Анна розповіла про дитинство та бойовий шлях Олександра, а також про звʼязок із сином навіть після його загибелі. Далі — її пряма мова.
«Незалежність у нього в крові геть змалку»
Він завжди казав: «Я сам». У 10 років, коли я розлучилася з його татом, Саша вирішив, що буде головою сімʼї. Відтоді ми все ухвалювали разом. Коли підріс, сам думав, як йому чинити, хоч і до мене теж прислухався. Вступити в технікум у Черкаси захотів сам. Я проплакала три ночі в подушку, але такий вибір мала поважати.
У 17 років його побили на території технікуму. Коли він звернувся з заявою до поліції, там сказали, що заяву приймуть, але нікого не шукатимуть. Хоч син міг навіть пальцем показати на нападників. Це його так розізлило! Він потім прийшов до мене й питає: «Мамо, чи можемо ми собі дозволити, щоб я пішов в спортзал? Я хочу займатися боксом». Я знайшла гроші — і він пішов займатися спортом.
«Аліменти аліментами, а дозволити собі ми багато чого не могли. Я завжди дивувалася: ще з підліткового віку він не приходив зі словом «дай», а ми разом вирішували, чи можемо це дозволити», - Анна Дерев’янко.
«Казімір — щоб як Малевич «малювати»
«Прийшовши на стадіон у 2014-му, у віці 16 років, Олександр одразу долучився до фанатського сектору Черкаського клубу. До речі, після перших тем він обрав собі псевдо «Казімір» — це така собі алегорія з художником Казиміром Малевичем, адже той малював картини, а Олександр хотів «малювати» обличчя опонентів на темах», - сторінки «Трибуна Героїв».
Якщо подивитися на ці сходки, це просто треш… У 2017 році Саша посідав усі перші місця на змаганнях: бойове самбо, бокс, фрі-файт. Усі ним захоплювалися, бо до цього він не займався спортом взагалі. Проте він був воїн за духом.
Завжди, коли він виходив на ринг, я питала, чи боїться. Деколи казав, що так. Нагадувала: «Міцний дух міцніший за сталь». Якщо немає міцності духу, ніколи не переможеш супротивника, який сильніший за тебе фізично.
Він не пускав мене на жоден свій бій. Ніколи. Казав, що я можу дивитися через трансляцію. У нас із ним був цікавий звʼязок: відчувала його фізично. Він ніколи не міг зробити мені сюрприз та приїхати додому, щоб я не відчула його. Він тільки доїжджав до Черкаської дамби, я одразу набирала: «Синок, ти де?».
Він знав, що я відчуваю кожен удар — йому прилітає, а в мене болить. У мене завжди горіло обличчя, руки, ноги. Йому не треба було дзвонити мені й казати, що поранився. Я вже знала це.
Багато хто каже, що він був дуже добрим. Я знаю, чого ця доброта коштувала мені. Саша був як Стіч — персонаж з мультика, у якому бореться дві натури. Таким був мій син. Але коли ти старший, то розумієш, що маєш щось зробити, щоб не втратити дитину та її довіру.
«Боялася, що він піде до якихось бандюків. Аби не впустити цей момент, я тихенько направляла його в спорт. Застерігала: «Саш, ти не можеш виливати злість на людей». А коли він дзвонив роздратований, я казала: «Саш, зараз ідеш у спортзал і бʼєш грушу. Через пів години ти мені передзвониш», - Анна Дерев’янко.
Він мені довіряв. Коли ця дитина почала курити, то прийшла до мене й сама про це сказала. Я теж курю — не скажу ж, що не можна. Через якийсь час він кинув: «Мам, я більше не курю, мені не подобається». Син не боявся мені подзвонити пʼяним — знав, що я не лаятимуся. Я заспокоюся та скажу, що це не дуже гарно, проте це його вибір. Чим більше ти забороняєш, тим більше противиться.
Він умів спілкуватися з молоддю. У нас є торговий центр, де збираються підлітки. А які вони у 13–17 років? Покурити, попиячити. Так коли Саша туди ступав, це був кіпіш дужчий, ніж від поліції. Причому без єдиного удару: він умів з ними поспілкуватися так, що хлопці, які стояли пиво пили, на наступний день ішли в зал.
Коли він у Києві був адміністратором спортзалу, прийшов туди хлопчик, якому нічим заплатити. Той вирішив продати кросівки, а Саша їх купив, хоч вони йому не були потрібні — ще й менші за розміром. Але зробив це, щоб хлопець міг займатися спортом. Він шукав можливості допомогти людині, але так, щоб вона для цього щось зробила.
Саша вкрай рідко вчиняв погано. Він думав на десять кроків вперед, завжди сумнівався. Проте в цьому були й свої складнощі: він так і не побував у стосунках — шукав таку жінку, як я.
«Ми ж не здаємося»
Влітку 2020-го мені Саша дзвонить і каже: «Потрібні документи. Тобі брехати немає сенсу — я йду на курс молодого бійця. А якщо пройду, підпишу контракт». Мене поставили перед фактом. Він знав, що я його рішення прийму, навіть якщо мені буде важко.
А до цього він десь біля метро у Києві заступився за дівчинку, зламав собі великий палець. А це була його робоча рука у боксі — потроху почав відходити від спорту. Рішення піти до війська вже саме напросилося, він і раніше хотів. Саша ще з 2014 року дивився на цих героїв — на того ж Амброса. Волів зробити свій внесок, який запамʼятають.
Через травму у нього були сумніви, що він пройде курс молодого бійця. Якби не пройшов — поїхав би за кордон. Ох, як я хотіла, щоб він цей КМБ не прийшов… Але я знала, що він усе зможе. Ми ж не здаємося.Анна Дерев’янко, мати полеглого військового
Вже у вересні він підписав з «Азовом» контракт і був у Маріуполі вже до лютого 2022-го. Там у нього зʼявився позивний Адамс — Саша мав тату всіх героїв мультфільму «Сімейка Адамсів».
Я не ростила сина для війни. Я ростила його для себе. Для того, щоб жив. Він вирішив інакше.
«Я поки ще живий»
Напередодні повномасштабного вторгнення він відправив мені свої речі. Думала, ця посилка вже не дійде. А її доставили за тиждень до загибелі. Пізніше, коли знайшла сили її відкрити, побачила, що ж син хотів зберегти для себе. Боксерські рукавиці, спортивний одяг, ноутбук і взуття.
«Ще вночі 24 лютого Саша написав, щоб я себе берегла і щоб про нього думала — йому буде так легше. Перші три дні він мені часто писав, а далі звістки все рідше і рідше приходили», -
Анна Дерев’янко.
Потім були 30-секундні дзвінки. На початку він мене запитав, чи стоїть Київ, і чи я в порядку. Далі я вже сама одразу про це коротко говорила, щоб економити час. А він казав: «Я поки ще живий». А далі: «Я тебе люблю» — і все, кінець виклику. У перші дні він сказав мені: «Мамо, ми — смертники». Вони знали, що будуть брати на себе всю цю навалу.
«Мама плакати не має»
«У боях за Маріуполь героїчно загинув Адамс. Саша Дерев‘янко. Саня був світлою людиною, справжнім взірцем нового покоління українських націоналістів. Саме такі мали будувати світлу українську Державу після війни, але прокляті орки не дали дожити йому до 25». Із публікації Дмитра Кухарчука, квітень 2022 року.
Його загибель я відчула. Через добу мені подзвонила патронатна служба «Азову». Старалася не плакати, він це дуже не любив. Для нього мої сльози — це крах. Якщо десь випадково образив, а я заплачу, то йшов кулаком бити в стіну. Карав себе — мама плакати не має.
Саша міг би сидіти в бункері, та це було не для нього. Він завжди рветься допомогти. Це сталося 3 квітня. Саша з хлопцями на бронемашині витягали поранених, прикривали відхід. Того дня Саша з побратимами сказали командиру, що підуть на допомогу хлопцям, які потрапили в оточення.
Коли вони під'їхали до наших, вирішили відтягнути на себе російський танк — аби він пішов на них і звільнив коридор для виходу з оточення. Від того танка вони втекли, але тоді ж напоролися на інший. Їхня бронь, на жаль, не рятувала від пострілу танка.
«Я перестала щось відчувати майже до поховання. Мені було так боляче всередині, що я хотіла зробити щось, щоб відчути це ззовні — перші свої тату робила, щоб проявився фізичний біль», - Анна Дерев’янко.
Тоді ще стався теракт в Оленівці. Вдруге у мене ледь не зупинилося серце. Там був хлопець, якого я чекаю з полону, — Сашин побратим. Коли я відкрила компʼютер сина, там був список роти. І навпроти прізвища цього хлопця не було контактної особи. Він виріс у дитбудинку.
Я попросила в полку записати мене як контакту особу, бо людину має хтось чекати. Не може бути, щоб ми наших хлопців десь залишали. А тут теракт. Бачу його прізвище в списках… Як забирати тіло? Як ідентифікувати, що це він? Зрештою виявилося, що цей хлопець живий, але досі у полоні. Я сплутала списки поранених і загиблих…
Через це пішла бити тату. Без анестезії робила, та не відчула біль, який так хотіла. А на наступний день мені дзвонять і кажуть, щоб я проїхала на упізнання тіла свого сина. Я ж 4 місяці чекала, поки його евакуюють. Побратими мене до нього спершу не пускали — не хотіли, щоб я бачила. Потім ще 5 місяців чекала на результати тесту ДНК. Поховала вже торік у січні.
«Я пообіцяла тобі жити»
З публікації пані Анни в соцмережах. «Раз за разом, підстрибуючи з місця, коли наші йшли в напад, я відчувала твою присутність поряд. Ти тільки не смійся, але я полюбила цей двіж. Я пообіцяла тобі жити. Я намагаюсь».
Я просила багато разів, щоб він мене взяв на футбол. Саша відмовляв: там ультраси — мені нема що робити там, бо ж хлопці матюкаються, бʼються.
Поки ти не посидиш у цьому осередку, то й не зрозумієш, чому взагалі люди на цей футбол ходять. Тому раніше й уявити не могла, що він відчував на секторі. Аж от навесні минулого року «Трибуна Героїв» привезла мене на гру збірної України.
«Напередодні великої війни він мені сказав: «Ти маєш завжди памʼятати, що я у твоїй голові». Ми завжди були, мов одне ціле. Він знав, що якщо з ним щось трапиться, то піде половинка мене…», - Анна Дерев’янко, мати полеглого військового.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
