Мати двох донечок черкащанка Юлія Фомічова мріяла свій день народження відсвяткувати в італійській Вероні. Але вона і подумати не могла, за яких обставин виповниться її бажання. Разом із мільйонами своїх співвітчизників дівчина перетнула кордон, аби врятувати дітей. Як допомагають українським біженцям в Італії, що знає про війну місцеве населення та чому Україна програє́ росії інформаційну війну, Юлія Фомічова розповіла проєкту «Монологи війни».
24-ого лютого у мене мав бути дуже насичений день. Я планувала підписати два довгоочікуваних договори, плюс була поточна робота над проєктами. І щоб добре підготуватися, я у ніч з 23-ого на 24-те лютого працювала до 5-ої ранку. Лягла трішки поспати. Прокинулася від повідомлення вчительки старшої дочки у батьківському чаті про те, що сьогодні буде дистанційне навчання.
«Жодних тривожних думок не виникло. Дитина навчається у першому класі, але до школи ходила лише 2-3 місяці. То епідемія, карантин, то постійні псевдозамінування шкіл, то через опалення канікули зробили тривалими. Через це ми переважно вчилися дистанційно. Я навіть зраділа, що можна на пів години довше поспати».
Але не склалося. Мене розбудив дзвінком колега з проханням надати йому адресу Центру переливання крові. Я певний час працювала над популяризацією донорського руху і була в курсі різних питань. Я здивувалася, чому так рано? А він каже: «Так війна ж почалася». Я зауважила, що війна триває 9-ий рік і не сприйняла його серйозно. А коли вже подзвонив брат і повідомив, що у Смілі вибухи, тоді я прокинулася остаточно.
«Багато хто мене вмовляв виїхати. Я була не готова»
Кожен по-своєму реагує на стрес. Я завмираю. Мені треба зупинитися, озирнутися навколо. Тільки цього дня я почала збирати тривожну валізку. «Вікна моєї квартири виходять на великий супермаркет. І я стояла біля вікна і дивилася, як люди виносять звідти величезні пакти, скуповують усе, що було». У мене був запас на кілька днів. І в аптечці наче все необхідне знайшлося.
Перші дні я не могла опанувати себе. Звичайно, як і більшість людей, я плакала. Я не приховувала від дітей те, що читаю у новинах. Вони злякалися. У наймолодшої доньки стався розлад травлення і, коли подруга кликала їхати, я не могла з хворою дитиною, а по-друге, я тоді ще не вирішила, чи мені взагалі це потрібно.
«Пригадую, я зайшла у магазин. Продуктів не було, ряди порожніх полиць, але лежала підставка під ложку на кухню. Така гарна. Так личила до моєї кухні. Я взяла цю підставку і подумала: «Люди скуповують цукор і борошно, а я буду купувати підставку?». А потім вирішила, що вона буде мені символом того, що я нікуди не їду і продовжую створювати затишок у своєму домі».
Перші дні багато хто мене вмовляв виїхати. Я була не готова. Потім, звісно, ситуація загострилася. Перші тривоги. Ми з дітьми ходили у бомбосховище. Діти стомлювалися і там іноді засинали, а потім потрібно було повертатися додому. Часом серед ночі. А освітлення тоді вуличного не було, все вимикали. І ти навпомацки ідеш серед людей, оминаєш ями на тротуарі, несеш сонну дитину.
А потім зникли продукти у магазинах. Я запитала у чаті, чи це скрізь так, чи тільки біля мого дому? І подруги узялися привезти мені трохи продуктів, бо розуміли, що я з дітьми далеко не заїду. «Я тоді подумала, що дівчата дбатимуть не про свою безпеку, а про мене. Що я їм сідаю на шию».
А ще у цей період 2-3 дні не можна було розрахуватися карткою у магазині, а у банкоматах бракувало готівки. Для мене це була прикрість. А ще скрізь рекомендувалося дітям спати одягненими, а мої дівчата відмовлялися. І я через це переживала: раптом треба буде вибігати з дому, а надворі мороз, а діти голі.
І усі ці фактори наклалися на те, що коли мені потелефонувала людина, яка була готова довезти нас до кордону, я погодилася. Склала речі за пів години, узяла зовсім маленьку валізку, зібрала дітей, схопила двох хом’яків і поїхала.
«Усіх українців війна зрівняла»
Я не знала, куди ми їдемо. Мене кликала подруга, яка вже давно проживає в Італії. Дорогою я потелефонувала їй і вона сказала, що готова нас прийняти. Я моніторила черги на кордонах у телеграм-каналах і ми поїхали туди, де на той момент їх не було.
Мені було спокійніше думати, що я їду у гості на певний час, допоки ситуація не стане зрозумілішою. У мене у Польщі є родичі, подруга в Італії. Це додавало упевненості.
Ми пішки перейшли через кордон. Нас ніхто не зустрічав, бо ми дуже швидко зібралися. Тому я мобілізувалася. Я сказала собі, що в кожного своя місія, моя місія – зберегти життя трьох українок. І я самовіддано її виконувала.
«Було постійне відчуття, що завтра усе закінчиться. От завтра. І було відчуття, що я доїду до кордону, там переночую і можна назад. Не було думки, що не буде куди повертатися».
Я люблю свою країну, люблю свої Черкаси. У мене була можливість виїхати до столиці, але я відмовилася, бо Черкаси – це моя зона комфорту. Тому я навіть не припускала, що ми їдемо надовго.
На кордоні нас стояло у черзі осіб 50. Я дивилася на них і думала, що ось стоять зовсім різні люди. Малоосвічені, які не знають, куди їм йти далі, уся надія на волонтерів. Поряд – заможні люди. Все що цікавило там одну жінку, скільки коштує, щоб її чоловік теж перетнув кордон.
«А нас враз усіх зрівняло: і заможних, і бідних, і освічених, і неосвічених, і хороших, і поганих, нахабних і скромних. Усіх українців війна зрівняла. Ми всі стали однаковими, попри наш соціальний статус, світогляд і рівень достатку».
Коли ми перетнули кордон, я знайшла англомовну польську прикордонницю, сказала, що нам треба десь переночувати. І прикордонники відвезли нас у центр для біженців з України.
«Я зараз думаю: «Ого, як я змогла сісти у машину до незнайомих людей, поїхати у невідомість серед ночі з дітьми, покласти їх спати у чужому місці». Але тоді я дбала тільки про те, як вирішувати поточні питання».
«Мені хотілося кілька днів плакати і щоб мене ніхто не чіпав»
Наступного дня американські волонтери, які приїхали на кордон з Польщею допомагати, довезли нас до Вроцлава. Це було за 600 км від того місця, де ми переходили кордон. І у же у Вроцлаві, у колі своїх людей, ми змогли трохи виспатися. Я там відчула себе у безпеці. А за кілька днів моя подруга з Італії разом з чоловіком забрала нас своєю машиною.
Це близька мені подруга. Там я вже розслабилася і дала волю своїм емоціям. Мені хотілося кілька днів плакати і щоб мене ніхто не чіпав. «Коли я ходила з дітьми гуляти, зустрічала інших жінок з України. Вони у перший же день здавали дітей у школу, садки, шукали роботу, житло, я всього цього не робила. Бо я ж тимчасово переїхала».
Цікавий момент. У мене 8-ого березня день народження і я його хотіла святкувати в Італії. Я мріяла побувати у місті Верона. Я вже купувала квитки, але Італія продовжила карантин у зв’язку із коронавірусом. Поїздка зірвалася. Квитки я мала купувати на 7-ме березня. І в Італію я за іронією долі в’їхала якраз 7-ого березня.
А за ті кілька годин, що я спала у ніч з 23-ого на 24-те лютого, мені наснилося, що я святкую день народження у незнайомому місці, на березі незнайомого озера і поряд люди, яких я не очікувала побачити.
І сон виявився якимось віщим. Бо це було найбільше озеро в Італії – Гарда. Там і застав мене мій день народження. «Мрія збулася. Я побувала у Вероні і в інших містах Італії. Тільки сталося все не так, як хотілося».
«Тоді я побачила зміну у поведінці дітей»
У мене діти – молодці. Я ніколи не була у декретній відпустці, завжди їздила у відрядження разом з ними. Оскільки батько моїх дітей воював із 2014-ого року, ми їздили у прифронтові містечка до тата у гості, щоб побачитися з ним.
У дорозі далекій бували часто, тож мої діти дуже витривалі. І тут вони поводилися гарно, бо натреновані. На блок-постах нашим військовим кричали: «Слава Україні!». Я ними дуже пишаюся.
Коли у Черкасах була перша тривога, я не знала, що робити. Я бігала до вікон, я стелила у ванній мати, побігла на сходовий майданчик, щоб дізнатися, куди йдуть сусіди.
«А у цей час моя старша донька, якій 6 років, яка навчена тренуваннями під час псевдозамінувань у школах, одягнулася сама, одягнула сестричку, узяла тривожний рюкзак і питає: «Мамо, доки ти будеш бігати? Пішли у сховище».
Моя подруга прийняла не тільки мене з доньками, а й свою сестру з дитиною. Тому ми не могли в неї довго лишатися, а знайшли собі житло в селі під горами. Тоді я побачила зміну у поведінці дітей. Це було нетипово для них. Я не могла дати їм раду, вони мене не слухали.
«Я дуже переживала, а психолог сказала, що це реакція дітей на еміграцію. Спершу все нове і цікаве, а коли вони розуміють, що невідомо, коли ми повернемося, то це викликає таку поведінку. Відколи ми вдома, все стало на свої місця».
«Спілкування з дітьми і волонтерська діяльність стали моєю відрадою»
Якщо до 24-ого лютого я завжди могла забезпечити своїх дітей і себе, то того ранку я прокинулася практично без роботи. У мене вивільнилося багато часу. Я його проводила з дітками і почала робити те, що умію робити добре, – волонтерити, збирати кошти для армії. Прийшло розуміння, що моя місія вберегти життя не лише своїх доньок, а й інших українців.
«Дуже багато чоловіків з мого оточення воювали на передовій і ми з подругою закуповували в Італії товари, які не продавалися в Україні, і відправляли їх нашим військовим».
Ми багато подорожували. Подивилися кілька міст в Італії, побували у Німеччині, Чехії, трохи в Угорщині. Таким чином я намагалася відновити свій ресурс. Спілкування з дітьми і волонтерська діяльність стали моєю відрадою. Але і там мене знаходила тривога – на передовій багато моїх друзів і знайомих. Тато дітей воює, вони за нього переживали.
«Скажу чесно, попри те, що я лише один раз з вікна своєї квартири бачила винищувачі, це справило на мене таке враження, що я там, у Європі, сахалася від кожного звуку літака». Наприклад, в Італії ми жили у провінції, де видобувають граніт у горах, і вертольоти, літаки літають низько і часто. І я щоразу жахалася.
«Вони сприймають це не як війну народу проти народу, а як війну президентів»
В Італії дуже багато біженців з різних країн – з Сирії, Лівії, Ірану. Тобто італійцям до біженців не звикати. А тут приїхала ще одна національність. Вони нас жаліли по-людському, намагалися підтримувати, допомагали. Працювали благодійні організації, окремі волонтерські ініціативи – в основному це були українці, які тут давно проживають.
«Але при цьому, коли ми починали говорити про війну, від більшості я чула питання: «А коли ваш Зеленський здасться? Невже йому не шкода ваш народ, що він не хоче поступитися путіну і зробити так, щоб вас припинили вбивати?». Тобто вони звинувачують не путіна у тому, що нас убивають, а нашого президента у тому, що він не здається!».
Вони сприймають це не як війну народу проти народу, а як війну президентів. І ми самі винні, що на нас напали і що ця війна не завершується. Коли ми жили в італійській сім’ї у Римі, там постійно було увімкнуте місцеве телебачення. І у новинах увесь час щось говорили про Україну.
«Я помітила два вектори висвітлення подій. Перший – Італія допомагає біженцям з України: ось табір для українських дітей, ось допомогу надали. А другий вектор – бідні російські солдати! Як їм важко в Україні проводити денацифікацію». Це дуже дратувало, але я розуміла, що італійці черпають інформацію з таких новин.
Якось я проходила повз книжкову крамницю, а дочка каже: «Мамо, це що, путін?». Дивлюся, а там 3 стелажі книжок про путіна! Поряд з книгами російських опозиціонерів книги про біографію «великого лідера», якого там героїнізують. І це дуже прикро. З одного боку у них всюди сітілайти жовто-блакитні, а з іншого – італійці не засуджують росію за те, що вона на нас напала.
«Якщо ми просимо зброю, значить, ми хочемо воювати, отже, ми самі винні у цій війні». Я показувала дітям українські мультфільми і їх переривала реклама. Наприклад, ролики про те, що якщо європейці купують російське пальне, то вони спонсорують війну в Україні. А іноді реклама була відверто проросійська: як російські волонтери евакуюють із нациської України людей.
Тобто ми програємо́ в інформаційній війні, в Італії так точно. Італійці не на нашому боці. «Я дуже вдячна усім, хто нам тут допомагав, робив наше життя комфортним. І тому не хотілося нести свій негатив на них, бо воюємо ми з росією, а не з італійцями».
«Вони теж вважають, що ми самі винні»
Мені доводилося зустрічатися в Італії з росіянами. І вони ставили такі ж запитання, як і італійці. Вони теж вважають, що ми самі винні. У мене була ситуація: я гуляла на майданчику з дітьми, до мене підійшла жінка і сказала, що вона росіянка, давно живе в Італії, працює нянею. Сказала, що вона нам співчуває.
«А я відповіла, що це я їм співчуваю. Бо весь світ ненавидить їх, а не нас». І була ситуація у Римі. Я повела дітей у Експериментаніум, де дітки можуть ставити різні досліди, пізнавати навколишній світ. На вході я почула російську мову і зрозуміла, що жінки з росії.
Я до них підійшла і спитала, чи весело їм відпочивати тут з дітьми, коли українських дітей убивають?». Вони сказали: «Зачем Вы при детях?». Ну, і у мене з’явилася нав’язлива ідея. Я ходила за їхніми дітьми на кожній локації і казала: «россия убивает украинских детей». Зрештою ті росіянки зібралися і пішли.
«Ми хотіли і повернулися додому»
Я майже щодня пакувала валізи і казала, що завтра їду додому. Але постійно щось стримувало, а сил залишатися за кордоном уже не було. До того ж в Італії дуже спекотно, можна вийти надвір лише раннього ранку або пізнього вечора. Діти просилися додому, тому ми дочекалися, що подруга приїде по дочку своїм авто і забере нас.
«За іронією долі, коли ми приїхали у Черкаси, саме у той день ракета влучила у міст через Дніпро». Склався стереотип, що повернулися ті, кому було куди і до кого повертатися. Але моє рішення було нелогічним: квартира у нас орендована, я розлучена, роботи немає. Але все одно дуже хотілося додому.
Люди різні. Одні хочуть використати шанс дати освіту дитині у Європі. Вони адаптувалися, пішли у школу, влаштувалися на роботи. Я ж це не сприймала. Я їхала тимчасово. Ми хотіли і повернулися додому.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
