Поки на гражданці, всім розказував, як воно отут. І всі думали, що з мене виходив ПТСР, контузії і я "не нанюхався достатньо пороху". Чи просто "стю", або "що ти там бачив?". Хоча з тих, хто це говорив, ніхто не йде і не думає йти служити. Але "отказніком" я не був. Важко втрачати друзів і знайомих через це. Та життя не стоїть на місці.
Хотів би виділити кілька суб'єктивних думок.
Сучасна армія зараз перебуває в періоді реформації, що розпочався ще з 2014 року. За 8 місяців служби картина в мене склалася не геть обнадійлива. Хоча деякі речі і справді випереджають свій час, а деякі залишаються шаблоном радянських командирів періоду ДСВ, що гальмують процес реформації.
1. Вище командування. Для мене являється загадкою деякі рішення вищих командирів. Які з логікою, на якій здавалося б повинно базуватися все управління, не співпадають.
Смекалка та завидна сила волі, що межує з божевіллям, самих солдат, сержантів та молодших офіцерів, робить чудеса в здавалося б патовій ситуації.
І бігом беруться купа матеріалу про героїзм, та відчайдушність, незламність. Коли вертушки збивають з РПГ. Чи 5 груп вагнерівців один солдат закидує гранатами. Бо щойно їх бліндаж накрило артою і вижив він один, а підвоз бк буде зранку...
Хоча визнання героїзму самим солдатам не треба. І понаднормової стресовості, що швидко забирає ресурс, можна було б уникнути. Чи хоча б її нівелювати, розробленням взаємодоповнюючого плану. Солдати йдуть не за славою чи грошима. Це обов'язок.
2. Бюрократія. Постійно щось нове. Купа рапортів, що міняють форму, звітність, відмітки. Деякі штаби безвідповідально відносяться до своєї роботи. Але добре, що ця безвідповідальність карається.
Іноді губляться важливі документи, виписки про хвороби, рапорти на списання.
Ти хворий на милицях їдеш здавати ВЛК в госпіталь, за кількасот кілометрів. Замість того, щоб пройти його через єдину систему електронного реєстру та кластерного контролю госпіталів. Як це робиться в іноземних арміях.
3. Озброєння та прикриття. Тут я промовчу. Адже український солдат може здолати "будь-кого, голими руками". І це не смішно, іноді до такого доходить.
4. Узурпація ресурсів та влади офіцерами забезпечення. Загубив майно, пох*р, що тебе вкрило касетами чи фосфором і ти вижив. Пох*р, що по тобі ї**шила арта чи танки три доби і ти ні**я не чуєш і ригаєш. В тебе половина всього згоріло. Маєш знайти, здати хоча б тряпку. А ні, то пиши купу рапортів, які будуть завертати, розглядати і так без кінця. Тому багато хто купує собі сам форму, щоб менше ставати на баланс. Але знову ж таки, так не всюди.
Пам'ятаю, як були всі зеленими на кмб, виходить до нас зампотилу, який не бачив ні 120-ту, ні окопу. І таким важним, в стилі майора Пейна, кричить на мужиків, яким по 30-ть, по 50 років: "Ви тут, б**дь матеріально відповідальні. Ви не діти. Якщо, про**ете щось з розходніка, віддаватимите в трикратному розмірі його стоїмості".
5. Командна робота всередині батальйону, роти. Мудрий офіцер завжди радиться зі своїми солдатами і не спішить вислужуватися перед генералами. Мудрого офіцера зазвичай ніхто не любить. Іноді рішення, які він приймає, рятує не лише всю команду, воно робить боєздатним весь підрозділ в нелюдських умовах, на тому напрямку. Солдати вивчають кожну стежину, горб, листок. І стримують ворога, що лізе, мов таргани на світло. Але часто вище командування робить незбагненні рішення і кидає хлопців в сраку на пристріляні позиції. Де пі**раси всіх вкатують в землі за півгодини. Так ми повертаємось до пункту 1.
Іноді рішення зберегти життя хлопцям вартує йому посади чи кар'єри.
В такого командира все само знаходиться: від забезпечення до підвозу. Мудрий командир бачить кожного наскрізь і бачить можливості і потенціал кожного.
Тому, кого по штатці закинули в медики, але на першій службі вони були саперами чи кулеметниками, стають на виході в бою саперами та кулеметниками.
Такого зараз більшість і це дуже радує. Адже на таких хлопцях виграється війна.
А я поки служу.
Григорій Чуб, черкаський військовий, допис на власній сторінці у Facebook
