Фото Феофана Білецького.
Пасічника Юрія Малихіна знають не тільки у його рідному Вільховці, а й далеко за межами Звенигородщини. Бо таких «роботящих» бджіл як у нього має далеко не кожен. Постійно експериментуючи, добивається чоловік високих результатів і кажуть, що не було ще такого літа, аби залишався він без меду, пише «Черкаський край».
- Телефонують, буває, і до мене, — розповідає голова Звенигородського районного товариства Леонід Захаревич. — Починають із «навідного», так би мовити, запитання: «а що ви можете сказати про бджіл Малихіна?». А що казати? — відповідаю, носять мед. Приїздіть, побачите.
Загітував і нас Захаревич відвідати пасіку Юрія Васильовича. Знаючи вже, що своїх крилатих трудівниць Малихін вивозить на кочівлю в різні місця, кілька разів перепитали, як натрапити на них… Грунтова дорога, попетлявши між полями, вже звільненими від врожаю, вивела нас від Вільховця до урочища Привороття. Бджоли, помітивши непроханих гостей, затривожилися, загули. Але відчувши, що ми люди мирні, почали вгамовуватися. Однак Юрій Васильович, знайомлячи зі своїм господарством, видав нам про всяк випадок капелюхи з сіткою.
— А собі? — цікавимось. — Чи, може, бджоли вас не жалять?
— Всякого буває, — усміхається він. — Та знайте, що вони просто так на людину не нападають. Це буває лише тоді, коли чимось невдоволені, збуджені або голодні. Можуть і масово нападати: коли одна ужалить, інші відчувають специфічний запах людської крові та бджолиної отрути. Взагалі ж учені доводять, що після того, як бджоли ужалять більше трьохста разів, у людини виробляється своєрідний імунітет. І його в мене, як мінімум, життів на десять вистачить.
Зрозуміло, жартує. Якщо ж серйозно, то специфічні білі «цятки» від бджолиних жал на руках нашого співбесідника промовисто свідчать, що той імунітет у нього досить солідний. Як і бджолярський досвід. Проте знаючи всі премудрості галузі, він продовжує переймати все краще й прогресивніше в ній, аби, як каже, не тільки знати, а й відчувати, що потрібно бджолі. Відразу бачиш, що чоловік просто закоханий у бджільництво.
— Ніде немає такої як у них організації праці, — ділиться він своїми спостереженнями. — Бджола генетично налаштована на працю: вже третього дня після появи на світ вона починає шукати собі роботу у вулику. У восьмиденному віці піднімає принесений іншими бджолами нектар у верхню частину вулика, аби з нього вивітрювалася волога. А ще за кілька днів уже вилітає на медозбір.
…З бджолами він знається з раннього дитинства. Відкрила ж перед ним це чи не найбільше диво природи мама, Марія Василівна, яка весь свій вік пропрацювала колгоспним пасічником. Тож і виніс він із дитинства святешний запах вощини та п’янкий аромат квітучого саду і степового буйнотрав’я, принесений нею з пасіки. А ще мамині слова: «Якщо хочеш ласувати медом, полюби бджіл…».
Тож після восьмирічки, не роздумуючи, подав документи до Козацького профтехучилища, де на той час готували дипломованих пасічників. Застосувати набуті знання на практиці вдалося не відразу: прийшла пора служити у війську. Але після звільнення в запас, хоч як закрутило його життя, повернувся до улюбленої справи. Опікувався пасікою у тамтешньому колективному сільгосппідприємстві, як стали називати після реформування колгосп, згодом — у вільховецькому лісництві. Коли ж у лісовому відомстві з якогось дива взялися за ліквідацію медодобувного промислу, перейшов «на свої хліба», поповнивши новими бджолосім’ями власне і без того чисельне бджолине господарство. Ось так і хазяйнує вже тривалий час, маючи близько сотні вуликів.
На його пасіці серед звичних вуликів-лежаків побачите і сучасні, а серед них — «рогаті», як називають поміж собою бджолярі вулики Паливоди, оскільки мають вони при зборі корпусу такі собі виступи. Переваг у них багато. Головне ж є те, що вони дозволяють значно прискорити час огляду тієї чи іншої бджолородини. А ще не залишили байдужим Малихіна вулики багатокорпусні, в яких окрім іншого можна застосовувати двоматочне або двосімейне утримання бджіл, без проблем робити заміну старої матки. Це має велике значення для тих, хто займається племінною справою. Як от і для Юрія Васильовича, який зацікавився порідністю бджіл ще кілька років тому і перейшов на карпатську породу, віддавши їй перевагу над місцевою. І результати не змусили чекати на себе: не тільки сам переконався, а й зумів переконати багатьох колег-пасічників, що гібриди «карпатців», особливо у першому поколінні, високопродуктивні по меду та воску, зимостійкі, швидко нарощують бджіл.
А нещодавно привернули його увагу бджоли породи Карнік. Як розповідає Малихін, «карніки» характеризуються високим медозбором, оскільки використовують навіть наймінімальніші джерела пилку і нектару. До того ж у них знижений інстинкт до роїння, чим вони сильно відрізняються від бджіл карпатської породи. І якщо серед фахівців галузі існує думка, що «карніки» — це бджоли майбутнього, у Юрія Васильовича вони можуть з’явитися вже у найближчий час.
Феофан Білецький
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
