В лавах патрульної поліції Черкаської області служить чимало людей, які пізнали на собі жахи війни. Вони бачили її на власні очі ще до повномасштабного вторгнення. Зараз вони забезпечують спокій у відносно мирних містах. Одні оговтуються від моральних травм, інші від фізичних, отриманих у боях з окупантами.
Журналісти Про все підготували дві історії правоохоронців патрульної поліції Черкащини, які мусили покинути свої домівки в Маріуполі.
Двічі за війну втратили дім
32-річна Тетяна Шулакова раніше жила в Донецьку. Коли почалася війна, переїхала в Маріуполь, де працювала в патрульній поліції. В день початку повномасштабного вторгнення вона саме змінилася із добового чергування і планувала відпочити.
"Коли відбулося перше вторгнення росіян, ми жили в Донецьку. Через війну довелося переїжджати в Маріуполь, де жили до 24 лютого. Напередодні я була на роботі. Коли почалася стрілянина, 24 лютого, якраз змінювалася з добового чергування. Був план евакуації і в нас запитували, як саме ми хочемо виїжджати. В мене двоє маленьких дітей. Ми зібралися і власною автівкою поїхали одразу ж. Як показала практика з 2014 року, я вчинила правильно. На виїзді були "корки" приблизно в 3 кілометри. Думала їхати до Києва, але перед евакуацією мені зателефонували знайомі звідти і повідомили, що столицю теж бомблять. Та й, загалом, я не мала конкретного плану, куди їхати, бо не знала, що коїться і де росіяни наступають. Тому вирушили спочатку в Запоріжжя. Переночували там, заправилися. Зранку вирішили рухатися до Умані. Ці 500 кілометрів їхали довго. Поки добралися, вже стемніло".
В Умані жінка планувала перечекати з дітьми обстріли Маріуполя. Проте невдовзі їй повідомили, що квартира знищена і їхати немає куди.
"Нас поселили і ми почали чекати. За два тижні я дізнаюсь, що наша квартира в Маріуполі повністю згоріла внаслідок "прильоту". Стало зрозумілим, що війна так швидко не закінчиться. Тому залишилися в Умані. Ще перед повномасштабним вторгненням, у 2021 році, держава надала допомогу на купівлю житла. І ми придбали квартиру в Умані за рахунок цих виплат".
"Бити не можна, бо закон забороняє"
Серед маріупольців нерідко зустрічалися любителі росіян, пояснює Тетяна Шулакова.
"У Маріуполі настрої людей не такі як в уманчан, однозначно. Там були випадки "почекунів". Також багато моїх знайомих правоохоронців вирішили залишитися на окупованих територія. Я навіть не намагалася в них питати, чому вони так вирішили вчинити. Ще у 2014 році майже всі поліцейські, кого я знала, теж залишилися в Донецьку. Їхні настрої я знаю, тому не бачу сенсу в когось щось запитувати. Їх життя нічому не вчить. Та ще трохи і вони зрозуміють, що таке "рускій мір". В Умані я "почекунів" взагалі не зустрічала. Тут зовсім інші люди і знають, як це залишитися лише з однією сумкою. Мої друзі зі Східної України казали, що треба застосовувати примусову мобілізацію, а я відповідала, що в Умані під військкоматом черги із добровольців".
В Маріуполь поліцейська не хоче повертатися навіть після перемоги. Каже, не зможе жити серед зрадників.
"Після війни залишусь тут і далі працюватиму в поліції. Навіть якби хотіла повернутися в Маріуполь, то з настроями тамтешніх жителів не зможу там жити спокійно. Я агресивно на таких реагую і нервую дуже. Бити не можна, бо закон забороняє. Та й толку з цього не має. Коли хтось каже, що Україна сама себе обстрілює, то йому треба на психіатричну експертизу сходити".
"Увесь час бомбила авіація і п***ри лізли постійно"
Колега Тетяни 38-річний Святослав Юзик також із Маріуполя. Проте їхнє життя після вторгнення дещо відрізняється. До 24 лютого він працював у патрульній поліції Донецької області старшим інспектором чергової частини. Під час бойових дій він захищав "Азовсталь" та потрапив у полон.
"24 лютого ми працювали, допомагали людям. Ще було відносно спокійно. Потім почали бомбити все більше і більше. Через масові артобстріли тяжче було дістатися на лівий берег, аби людям їсти привезти. 15 квітня ми вже виходили на "Азовсталь". Там кожен день був однаковий. Щодня артобстріли не припинялися, увесь час бомбила авіація і п***ри лізли постійно. Доводилося відбиватися. Так тривало до 18 травня. Хоча особисто в мене це було до 15 травня, бо отримав поранення в ногу. Розірвало артерію і зв'язки. А саме 18 травня нас вивезли в Оленівку. Далі була лікарня в Донецьку. Їхні лікарі спробували зробити операцію, але в них нічого не вийшло. Мене доправили в Донецьку обласну клінічну лікарню і зшили артерію. До обміну я там лежав".
Львів - Польщі та наркобіолабораторії
Поки Святослав був у полоні, його та інших військових залякували програшем України та пропонували відмовитися від громадянства. Аби натиснути морально, кілька разів возили на фейкові обміни.
"Росіян там не було, були дончани. Хтось нормально ставився, адекватно, а хтось дуже погано. Все залежало від людини. Нас не катували, не били, адже ми всі там і так були майже неходячі. Нас разів 5 "обмінювали". Збирали, садили в автобус. приїжджала їхня преса і потім назад по палатах. Не знаю, для чого вони так робили. Мабуть, тиснули на психіку. При цьому розповідали, що України немає, вони війну виграли і стоять під Києвом, Львів віддали Польщі. Приносили підписати папірці, аби ми прийняли громадянство і жили там. Проте було видно, що вони вивчили текст, бо всі говорили як по папірцю. Ми ж не звертали увагу на ці розповіді. Журналісти розповідали свої лякалки. Мовляв, вас обмінюють, але ж дивіться, аби не сталося як з попередніми: забрали і розстріляли у посадці. Або іншу дурню розказували, що на "Азовсталі" знайшли наркобіолабораторію. Типу, їхній вояка спробував і "вийшов" з 5-го поверху, настільки став безстрашним".
29 червня 2022 року відбувся вже справжній обмін.
"Коли вчергове нас завантажили в автобус, то не вірили, що таки обміняють. Думали, буде як і в попередні рази. Після цього я ще деякий час лікувався в Запоріжжі, Києві і в Черкасах. До 10 жовтня я проходив реабілітацію і знову повернувся на службу в поліцію. Саме місто мені подобається. Звикаю поступово. Єдине, що не подобається - у Черкасах "війни немає". Деякі люди не розуміють, що це таке. Спочатку це дуже бісило, а зараз вже звикаєш до такого ставлення.
Поліцейський мріє після завершення війни повернутися додому, у свій будинок. У Черкасах він живе разом зі своєю дружиною та дітьми. Роботу в патрульній поліції кидати не збирається й після перемоги.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
