Черкащанка Ірина Гаркавенко на фронт потрапила після втрати близького друга. Там отримала позивний "Марго" та стала старшиною роти. Як її вдома чекала мама і маленька донечка, як втрачала тих, кого вважала своїми братами та познайомилася з майбутнім чоловіком – теж військовим, – розповіла "Суспільному".
Коли почалася війна, Ірині було 26.
- Після Майдану мене запросили в черкаську Самооборону. Там зустріла багатьох друзів. Зокрема, Женю Войцехівського, який став мені як брат. Потім почалося – Крим, а далі і схід. Він пішов воювати. І от інший наш товариш, Саша «Італієць» якось зателефонував мені о п’ятій ранку і сказав, що Женю вбили, – розповіла Ірина.
"Жінка на передовій — це неприпустимо"
Після цього вона й вирішила, що має їхати боронити українську землю.
- Я для себе зрозуміла, що сидіти тут уже не зможу і не хочу. Я конкретно себе бачила там, мене туди тягнуло, хотіла щось робити. Я розуміла, що виросте моя донька, що буде писатися нова історія, і прийде час коли вона запитає, що наша родина зробила для того, щоб наша країна процвітала і був мир, і щоб у нас було все наше, українське.
Спочатку Ірина потрапила в батальйон "Донбас". Їхала туди як волонтерка.
- На той час на передовій, щоб була жінка, – це було неприпустимо. Ні та й все. Хлопці на той час ще не сприймали того, що дівчата можуть воювати на рівні з ними. Жінки тільки починали проявляти себе як воїни, приїжджали волонтерками та залишалися, — згадує Ірина.
Зробила так й Ірина. І не просто залишилися воювати серед чоловіків, а й стала старшиною роти, керувала ними. Хоча розуміла, що це велика відповідальність, адже вдома її чекала шестирічна донечка Поліна.
"Мамо, чому там убивають людей?"
Через війну Ірина навіть не повела доньку в перший клас – це зробила її мама, бабуся дівчинки. Однак донечка її не лише зрозуміла, а й всіляко підтримувала, додала захисниця:
- Ми з нею до 4–5 ранку по телевізору дивилися події на Майдані, вона зі мною не спала, так емоційно це все переживала, що я сама була здивована. Питала «Мамо, чому там вбивають людей?». Коли я пішла воювати, відмовлянь від неї не було. Навпаки, якщо я разом із хлопцями їй телефонувала, вона кричала їм «Слава Україні!», питала, як у нас справи. З її підтримкою мені було легше, – розповіла жінка.
За словами мами Ірини – Ганни Геришенко, про своє рішення донька їй сказала не одразу, а повідомила, коли вже була там.
- Подзвонила мені звідти й сказала: «Мам, я на війні». А я кажу «Іра, Боже, у нас же дитина маленька, у тебе ж дочечка». У мене був шок. Відразу сльози, істерика. Але змирилася, бо у неї такий вольовий характер, якщо вирішила, то не відступить. Найбільше було страшно від нічних дзвінків. Бувало, вона не дзвонить і не дзвонить, а тоді я чекаю цього дзвінка і боюся брати слухавку, бо думаю, а що як подзвонять і скажуть, що її немає, що її взяли в полон. Не спала ночами, говорила з онучкою, – розповіла пані Ганна.
Молилася не лише за доньку, а й за її побратимів, бо ж всі були "дуже молоді" і всіх "було шкода".
Під час першого бою подзвонила і попрощалася
З батальйону "Донбас" Ірина перейшла до "Правого сектору". На війні, зауважила жінка, було всякого – і сварилися, і мирилися. Однак там, на фронті зовсім інше життя й інші емоції.
- Там немає ніякої «зради». Усі на одному рівні. Ти ходиш на грані між життям і смертю й починаєш цінувати кожен день, кожну мить, людей, які поруч із тобою. Особливо коли вже йдуть перші «двохсоті» і ти розумієш, що ось сидиш із людиною, спілкуєшся, їси з однієї миски, а через двадцять хвилин або через день чи тиждень – її вже немає.
Коли почали гинути побратими, першою емоцією була злість, зазначила жінка. А ще — нерозуміння того, чому такі молоді хлопці мають помирати.
- Був розпач, істерика. Але коли вже звикаєш до війни, до втрат, коли везуть «двохсотих» і з ними всі прощаються на базі, ти стоїш і вже навіть немає сліз. Просто розумієш, що маєш і далі робити свою справу і захищати дім, де живе твоя дитина.
Зі зброєю на той час, особливо добровольцям, було складно, додала жінка. Спочатку доводилося ходити навіть із ножами. Потім потроху "розжилися", зауважила Марго.
Сама вона навчилася володіти зброєю за два тижні. З перших днів, розповіла, хлопці на передову не пускали, навчали стріляти та кидати гранати. А через два тижні вже вирушила на позиції. Перший бойовий виїзд у неї був у Піски.
Під час цього ж виїзду зрозуміла, настільки війна – це страшно.
- Почався великий обстріл, а у мене ще толком зброї не було, тільки дві гранати дали. Противник почав відстрілюватися, мені стало дуже-дуже страшно. Я пам’ятаю, зв’язок там дуже погано ловив, я з третього разу додзвонилася до хрещеної моєї доньки, своєї найліпшої подружки. І фактично попрощалася, сказала: «Якщо щось станеться – пам’ятай, що моя дитина – твоя дитина». Ми з нею лише нещодавно згадували цей випадок.
"Воювала в уггах"
Замість гарячого душу – вологі серветки, замість свіжої їжі – консерви. Такі умови були на фронті.
- В одному із закинутих будинків була свердловина, типу колодязя. Ми набирали там воду, гріли на «буржуйці» в чайнику воду і милися. У мене до останнього ще й не було берців, я ходила в уггах, бо не було мого розміру. І коли йшли дощі, то намокали ноги. Одного разу прокинулася від того, що не могла рухати ногами, бо було градусів 18 морозу і вони замерзли.
Пам'ятаю, з їжі було галетне печиво і «тушонка». Ну це голосно сказано, бо там просто плавали шматочки жиру. А потім, коли почали приїжджати волонтери, у нас було вже все. Навіть кухню свою організували.
"Мама тримала за кітель і плакала"
Та найважче було втрачати друзів. Так складалося, що гинули якраз ті, з ким вона здружилася найбільше. Серед них – і 19-річний боєць із позивним "Скельд", який був їй за брата. Після його похорону, додала жінка, зрозуміла, що не може більше воювати.
- Коли я їхала додому на ротацію на тиждень, а він якраз збирався в Донецький аеропорт, рвався туди. Я його відмовляла. Він пообіцяв, що замість аеропорту поїде в Піски. Потім зняв із себе кітель, навісив мені на плечі, обняв, поцілував і сказав, що все буде добре. Я потім вже зрозуміла, що коли він знімав ту куртку, то прощався. Таки поїхав в аеропорт і загинув там. Я і на його похороні була в тому кітелі. Його мама дуже плакала, тримала мене за нього і казала "Синочок мій, синочок". Після цього я зрозуміла, що більше не можу когось втратити.
Коли Святослава похоронили і вона приїхала з Києва на базу, стався майже "містичний випадок".
- Я зайшла в свою кімнату (як єдина жінка жила там окремо), взяла чашку, відкрила і пішла включити чайник. Вийшла буквально на дві секунди, повертаюся – а в мене на ліжку сидить синичка. Я завмерла, а вона зацвірінькала, пурхнула і просто полетіла. Вийшла до хлопців, а вони кажуть, мовляв, може, це Скельд приходив попрощатися, – пригадала вона.
На фронті Ірина мала позивний "Марго". І одна з книг на полиці – "Королева Марго" – особлива для неї як згадка про побратимів.
- Наша позиція була там, де розташовувався будинок культури. Цей клуб повністю розбили. І хлопці, коли бачили українську літературу, намагалися її врятувати. І знайшли там цю книжку. Попідписували мені на пам'ять.
Але не втратами єдиними: на війні Ірина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
- На жаль, за трагічних обставин відбулося наше знайомство. Загинув його побратим і земляк білорус Олег Черкашин, з яким я так само воювала пліч–о–пліч. Ми його провідували ще у лікарні, там і познайомилися, – розповіла вона.
Коли повернулася додому – довго і важко адаптовувалася, розповіла Ірина. Бо, додала, хто то був на фронті, з тим війна залишається назавжди.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
