Днями черкаська волонтерка Оксана Циганок на своїй сторінці у «Фейсбуці» написала, що третій рік йде війна… Третій рік артобстріли, горе, руйнування, сльози, обгорілі хати і земля… Третій рік ми втрачаємо молодих чоловіків, братів, друзів, коханих, втрачаємо ціле покоління… Кожного дня в нас похорон – і не один! Але попри все це вона щось не бачить трауру… Чому? Люди навчилися жити війною, у війні, чи війна стала такою частиною їхнього життя, що вони просто перестали її помічати?! А може, чуже горе для нас так і залишається чужим?
Чи помічають самі хлопці, які нещодавно демобілізувалися, обіцяні політиками зміни в країні. Чи вони просто з болем констатують, що там, на Сході, вони воювали за країну, яку тут продовжують безсоромно розкрадати ті, кому ми довірили її розбудовувати.
Видання «ВиЧЕрпно» поспілкувалося з розвідником 24-ї окремої механізованої Бердичівської Залізної бригади імені Князя Данила Галицького Сергієм Корсуном, який мобілізувався навесні 2016 року, пробувши безпосередньо у зоні АТО 8 місяців.
Сергій потрапив під 4-ту хвилю мобілізації, хоча до військкомату прийшов сам, щоб встати на захист рідної землі. До війни був будівельником, прагнув і любив щось створювати своїми руками. Повернувшись із зони АТО зіткнувся із безробіттям і зараз хоче відкрити власну справу.
– Ви пішли добровольцем. Чому? Як відреагували рідні?
– Дійсно, до військкомату я пішов добровольцем, але там мені сказали, що краще бути мобілізованим. Я прислухався і мене відправили на навчання в Полтаву, звідки попав у 24-у бригаду. Вчився на зв’язківця, але не захотів сидіти в штабі і перевівся в розвідку.
Рідні віднеслися нормально. Мати, звичайно, не хотіла, щоб я їхав. А батько сказав: «хочеш, щоб була Україна, то треба за неї воювати». Тому й пішов…
– Робота розвідника дуже відповідальна. Було важко?
– Наше основне завдання полягало в тому, щоб провокувати ворога і він відкривав свої позиції. Чи було складно? Та як сказати. Просто до всього швидко звикаєш. Звичайно, це ризик для життя. Але вибору немає: потрібно не боятися і виконувати завдання.
– При виконанні операцій в полон доводилося брати?
– Брали в полон, але не кадрових військових. Це так звані заробітчани. Вони думали, що буде як в Криму. Отримають по 200 баксів, Росія введе своїх зелених чоловічків і все буде спокійно. А тепер то, звичайно, вони і не раді, що полізли до нас.
– Втрати у вашому підрозділі були?
– За час моєї служби великих втрат не було: один «200» і два «300». Більші втрати були під час першої і другої хвилі мобілізації. Загалом основні втрати під час артобстрілів.
– Тобто вже таких активних бойових дій не було?
– З осені, можна сказати, активних бойових дій не було. А от тим літом гатили із усього, що тільки можна було. Зараз от дзвоню хлопцям, нашу бригаду вже вивели до речі, і знову почалися жертви, почали обстрілювати лінію фронту на нашій ділянці.
Коли я попав у зону АТО, то лінія фронту вже була чітко розділена. Плюс ще сіра зона, яка передавалася з рук в руки. То ми туди зайдемо, то вони.
До слова, була у нас історія. Певний час нас дуже провокували на обстріли сепаратисти, ну і допросилися зрештою. Один там у нас розвідав, де вони стоять, пішов домовився з нашими артилеристами і вони розбомбили їх повністю. То до нас потім особливо і не лізли. Тихо було.
– Завжди задаю це питання: як було із забезпеченням? Це вже не перша, і не друга хвилі мобілізації. Чогось не вистачало?
– В принципі у нас там на «передку» забезпечення було нормальне. Ну як нормальне. Наприклад, на сайті Президента нам обіцяли форму, вичитали, що наша бригада вся одягнута. А насправді, де там. Наші хлопці не розгубилися і подзвонили в Міністерство. Вже на наступний день нам видали все. Харчування нормальне було, хоча велика заслуга тут волонтерів. Та загалом наш підрозділ на забезпечення не скаржився.
– Конфліктів із командирами не виникало?
– Ми самі вибирали собі командирів. В основному це були молоді хлопці. Раз нам прислали одного командира, то він два дні у нас побув, а на третій пішов на операцію і підірвався на розтяжці. Покалічило ноги йому сильно, відправили в шпиталь.
– Теж стандартне питання: як місцеві до вас ставилися?
– Ми довго пробули в Кримському, спілкувалися там з місцевими, які встигли побути під сепаратистами. Як не дивно, вони до нас відносилися гарно, мабуть, мали з чим порівняти. Одиниці негативно до нас ставилися.
Коли у нас було затишшя, місцеві пересікали лінію фронту і розповідали, що сепаратисти їм постійно погрожували розмістити у їхньому селі арту, обстріляти наші позиції, і коли прилетить від нас відповідь, казали, що їхнього села не стане. Думаю, такі розмови кого хочуть протверезять від російської пропаганди.
– Більшість людей бойові дії на Сході країни сприймають тільки крізь призму телевізора. Чи відчули ви різницю між дійсністю і картинкою, яку нам показують?
– Якщо чесно, різниця колосальна. Якщо подивитися телевізор, то складається таке враження, що у нас одні бої. Але коли ти стикаєшся з життям в армії, то розумієш, що воно складається і з звичайних побутових моментів. Дуже великий контраст між тим, що тобі показували і тим, що ти потім бачиш на власні очі. Іноді нам просто доводилося спостерігати через річку за так званими сепаратистами: вони на нас дивляться, ми на них. І все. Ніхто нічого не робить.
– Ми вже три роки перебуваємо у стані війни, яку у нас називають антитерористичною операцією. Неодноразово військовими, з якими мені доводилося спілкуватися, висловлювали думку, що краще б із самого початку оголосили військовий стан і провели швидку зачистку території, нібито, на їхню думку, в України була така можливість. Яка ваша думка? Ви за який розвиток подій?
– Ця війна, яка, ми це вже бачимо, розтягується на роки, принесе з собою жертв ще більше, ніж коли б ми пішли в наступ і провели операцію із зачистки Сходу країни від сепаратистів. Це особисто моя думка. Але нам не давали робити наступальні операції, все говорили про Мінські домовленості.
Як на мене, краще військовий стан ненадовго, ніж така антитерористична операція на роки. Якби нам дали команду, ми б швидко дійшли до кордону. Бо кожний день гинуть наші хлопці. Зрештою, втрат у нас буде не менше…
Сидіти і перестрілюватися – це не війна. Комусь таке затягування, мабуть, вигідно…
Найстрашніше, що навіть коли війна, дай бог, закінчиться, її наслідки ще довго будуть нагадувати про себе. Як приклад, знайшли місцеві діти склад сепаратистів з боєприпасами і почали кидати снаряди у вогнище. Якийсь дід це побачив, почав казати одним, другим – всім все одно. Зрештою, пішли ми доставати ті снаряди на утилізацію. І це лише один випадок. А так там вся земля усіяна снарядами. Коли скінчиться війна, там ще довго будуть все розміновувати.
– Повертаючись до справ земних: ви отримали всі соціальні гарантії, обіцяні державою?
– Тобто пільги? Так, основні я, звичайно, отримав. Є корочка учасника бойових дій, знижка на комунальні послуги, безкоштовний проїзд… Ну все як у всіх.
– А з виділенням землі як справи?
– Там все складніше. Я подав документи на земельну ділянку під забудову, але кажуть, що землі в Геронимівці немає. На дачну ділянку документи робляться.
– Ви, мабуть, чули про історію із землями для АТОвців на Христинівщині. Як ви ставитися до позиції чиновників в цій справі?
– Я негативно відношуся до чиновників, які бояться приймати рішення і чекають вказівки згори.
Хоча думаю, що зараз не час всередині країни загострювати ситуацію. Нам навпаки потрібно об’єднуватися. Тому що на сьогоднішній день ми розрізнені, кожен сам по собі. Хоча є вже люди, які готові йти до кінця, оскільки після всіх цих подій вони вже нічого не бояться.
– Наразі ви безробітній, стоїте на обліку в Центру зайнятості. Вам там пропонують якісь вакансії?
– На біржі зайнятості кажуть, щоб сам шукав роботу. Подумував піти на контракт, але зараз така ситуація, не хочу просто сидіти там без справи.
– То що ж думаєте робити далі?
– Планую відкрити приватне підприємство, хочу працювати на себе. Єдине, така ситуація зараз, що не знаєш, чим все це закінчиться.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
