Кіборг “Павук” з Черкас своє перебування в аеропорту називає “ротацією цікавості і смерті”

30 липня 2015, 08:56

94E5DAA8-2A01-4181-827C-9FF51712F7C2_w640_s

Боєць окремого 90-ого батальйону 95-ої аеромобільної бригади, черкасець Олександр Тимошенко з позивним «Павук», був останнім пораненим, якого вивезли з Донецького аеропорту. Обидві ротації він був на вежі і припускає, що це й врятувало йому життя. Про останні дні свого перебування в ДАПі «Павук» розповів Радіо Свобода.

 У Донецькому аеропорту я був дві ротації: з 30 листопада до 12 грудня, а вдруге – з 16 до 19 січня.

Перше перебування в аеропорту я б назвав «ротацію цікавості». Всі працювали, як єдиний механізм, було спокійніше і певною мірою розмірено. Хоча нас постійно обстрілювали, було й багато так званих «перемир’їв» – від 15 хвилин до 2 годин.

Другу ротацію я б назвав «ротацією смерті». Якщо проаналізувати, то досі багато чого незрозуміло. Але це сталося – втратили Донецький аеропорт. Можливо, хтось думав, що після цього всі впадуть духом. Насправді, все було трошки не так, історія про це розповість. Особисто мені б хотілося, щоб із цього всього усі зробили висновки – і можновладці, і військові, і самі командири, і солдати. І більше цього не повторювалося.

Якщо когось звинувачувати чи ще щось… Особисто моя думка, що цього робити не потрібно, а треба просто зробити висновки. Уже все сталось. Давайте пробачимо один одного, зрозуміємо і будемо далі захищати країну.

Складнощі. Що таке на війні складнощі? У мене як таких їх не було. Я мав наказ і його виконував. Можливо, складнощі були більш глобальні – в озброєнні, у керуванні, у моральному дусі.

Саму історію про початок захисту аеропорту я знаю з новин. Але хлопці, які були на ротації перед нами, коли розповідали і згадували, то в їхніх очах був не лише сум від втрат. Їм було дуже прикро, що все те, що було побудовано, уся та краса – її просто знищили. І ми думаємо, що летовище вже не відбудують – там уже аура не та.

«На вежі було більше шансів вижити, аніж у самому аеропорту»

– Я останній, кого 19 січня вивезли пораненого з Донецького аеропорту. В останні дні там просто «літала» смерть. Нас травили газом, а потім бойовики просили про перерву, щоб нібито забрати своїх поранених, і, як виявилося, в цей час заносили вибухівку. А потім вже прийшло 21-22 січня – вдалі дні для сепаратистів, для бойовиків.

Обидві свої ротації я був на вежі, що приблизно за 300 метрів від самого терміналу. Можливо, це і врятувало мені життя, й можна сказати, що нам набагато більше пощастило, ніж іншим. Коли ми йшли на свою ротацію, то друзі-товариші-побратими запитали мене: «Залишимося живі?» Я вежу дуже добре знав, тому відповів: «У нас набагато більше шансів вижити на вежі, ніж тим, хто у самому аеропорту». Я знав, де потрібно зайняти оборону, розумів, де можна сховатися, тому може й мав таку упевненість.

Бойовики «забавлялися», розстрілюючи вежу з танка

– Поранення я отримав під час обстрілу з танка. Це у нього їхнього танка така «забавка» була: виїжджати й «розряджатися» у вежу. Коли 40 снарядів випускали, коли менше, коли два танки виїжджали.

Вони з серпня так «бавилися» й насилу завалили вежу. Можете собі уявити – у середньому по 40 снарядів кожен день. Якщо перемножити на кількість днів до 13 січня, то можна приблизно порахувати, скільки туди випустили снарядів.

Під час одного з таких обстрілів просто від вібрації спрацювала розтяжка. Чия вона була, ніхто не знає. Я коли почув, то сховався за ріг, але мене зачепило за руку осколком. В якійсь мірі можна сказати, що це було по-дурному. Перед цим у нашого побратима було поранення, його забрали вночі. І наші перші слова були – не пощастило. Але коли нас залишилося чотири людини там, де повинно було бути мінімум дванадцятеро, ми зрозуміли, що ще невідомо, кому пощастило. Щоб не тримати інтригу, одразу скажу, що 22 січня хлопці – всі живі – вийшли з вежі. Ніхто не загинув.

Не знаю, можливо, ми дуже гаряче молилися й просили сили всевишні про захист. Але можна сказати одне, що у ті моменти, мабуть, прохання до всевишнього найбільш щирі та чисті. І взагалі я думаю, що люди, які пережили ці всі події і психічно витримали – будуть дуже чистими людьми. Ми їх скоро побачимо. Можливо, не зараз, не так швидко, але через три-чотири-пять років вони себе проявлять. У нас буде нова нація.

«Перший раз тобі цікаво, другий ­– страшно, а третій – ідеш, як на роботу»

– Коли мене вивезли з ДАПу, і я вже був тут, удома, в обласній лікарні, я був на багатьох не те, що злий... Мені хотілося багатьом виставити претензії. Потім пройшов час, я заспокоївся і зрозумів, що так повинно було бути. Я ніколи нікому не буду дорікати за ту ситуацію. Давайте будемо чесними – ми знали, куди ми йшли. Так, смерть – це дуже страшно. Але це війна, ми повинні це розуміти – це не антитерористична операція, це – війна.

Мене запитують: ну як вам там от, на війні? Я відповідаю досить таки просто: перший раз тобі цікаво, другий раз тобі страшно, а третій раз ти йдеш, як на роботу. Це і є твоя робота у цей момент життя.

У кожної людини свій страх. І якщо брати мене, то я подумав, що це може бути «все», коли танки обстрілювали вежу, й почали зсуватися стіни. Ми тоді всі це зрозуміли. Але сталося по-іншому, ми усі звідти вийшли.

Там тоді, здебільшого, були усі наші – черкасці, нормальні, адекватні хлопці.

«Дещо змінити хід війни можна було ще в грудні»

– Неправильно говорити, що непотрібно було утримувати Донецький аеропорт. Можна сказати по-іншому: треба було вести суттєві військові дії до серпня. Ось тоді все це можна було «закрити». Давайте будемо справедливими й чесними: ну, не буває такого, щоб воювати-воювати і не мати втрат. Такого не буває навіть у жодному сценарії, а тут реальна війна, снаряди й танки. Просто аеропорт потрібно було по-іншому захищати і бути більш дієвими.

Ще й проблема все-таки у нас самих, в українцях, бо ми все намагалися бути гуманними. Ті самі наші «батьки-командири» до останнього вірили, що будуть якісь перемовини, якесь перемир’я. Я вважаю, що навіть у грудні – до перемир’я –​ можна було дещо змінити хід війни. У нас тоді був і запал, і можливості інші.

Ті, хто воює, здебільшого – патріоти. Воюють не за гроші

– Хотів би сказати загалом про всіх хлопців-побратимів, які пішли воювати і які воюють. Як би там не було, але здебільшого ці люди – патріоти. Ті, хто каже, що ми пішли за пільгами, за грошима – нічого не розуміють. Там є люди з вищою освітою, є мільйонери, є люди, у яких усе було.

У нас був знайомий Олександр, не з нашого підрозділу, так він корінний донеччанин. У мирний час у нього було все – квартира, машина, робота, багато дітей. Він мав повне право не йти в армію. Але він вивіз свою сім’ю у безпечне місце, а сам пішов воювати. Він не зійшовся з командирами у поглядах на ведення війни, написав заяву, бо має право як батько більше, ніж трьох дітей, звільнився і знову пішов у добровольчий батальйон. Можете уявити, як у людини, корінного донеччанина, боліла душа за те, що там відбувається.

Кожен виконує свій обов’язок, можливо, не завжди так, як він хотів би, але намагається все зробити так, як треба.

Втрата побратимів – це момент, який кожен переживає по-різному. Не хочу бути жорстоким, але, якщо постійно переживати, плакати за побратимами, то робиш гірше собі й іншим. Краще перевести свій біль, цю енергію, в потрібне русло: допомогти родині, поспілкуватися з сім’єю, зайнятися волонтерською діяльністю. Найголовніше – їх потрібно пам’ятати.

Страшно, коли товариш гине на твоїх очах. У цей момент головне повести себе правильно, а тоді усе стане на свої місця.

З нашого батальйону багато людей потрапило у полон у 20-их числах січня. Мабуть, скажу про смерть Ігоря Брановицького. Ми з ним ходили в атаку, були на посту. А потім він пішов на аеропорт, а я пішов на вежу. У нього смерть була надзвичайно жорстока. Спочатку забили до смерті, а тоді пристрелили. Це не гуманно, це не вписується у жодні правили ведення війни.

Коментарі

Вгору