Військовий із Черкащини з позивним "Ельф" долучився до захисту країни ще на початку повномасштабного вторгнення. Нині він - офіцер відділення цивільно-військового співробітництва 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців.
У його сім’ї всі військові. Батько — військовий інженер, мати віднедавна — військова бухгалтерка, а сестра ще у 2021-му пішла служити.
"На початку повномасштабної війни ми з татом долучилися до роти охорони Умані, бо тільки в нас була форма. Я тоді навчався на військовій кафедрі. Іронічно, але я пішов туди, щоб не служити. Згодом виявилося, що саме такі люди — найбільш віддані службі та своїм цінностям", - каже захисник.
У квітні, на нічному чергуванні, він переглядав стрічку новин.
"Там якраз були кадри з Бучі, Ірпеня, Київської області — "рускій мір", який залишив після себе ворог. Одразу після чергування підійшов до командира й сказав: "Я хочу діяти". Через кілька днів мене вже внесли до списків тих, хто буде долучатися до бойових частин. У травні став військовослужбовцем 72-ї бригади".
У кінці червня військовий разом із побратимами зайшли на Донбас, під населений пункт Нью-Йорк.
"Там півтора місяця тривали бойові дії. Потім заходили під Вугледар. Тоді, у формі й під старлінком, сидячи в підвалі, складав фінальні іспити на магістратурі. Викладачі більше питали, як я, чи все гаразд, чи треба допомога. Ну, але там тобі мало що могло допомогти. У 2022-му був дуже сильний штурм Павлівки, що під Вугледаром. Ми тоді багато втратили, але відійшли, перегрупувалися, закопались у Вугледарі — і за півтора року не віддали жодного метра".
Черкащанин розповідає, що іноді говорить з родинами зниклих безвісти по пів години.
«Перший виїзд на евакуацію — це як посвячення. Якщо ти зможеш евакуювати першого, прийняти це й пережити — означає, що впораєшся. Я постійно на зв’язку з родичами, пораненими, звільненими з полону. Одна розмова з родиною зниклого безвісти може тривати 20–30 хвилин… І це не найлегші хвилини".
Наприкінці 2024-го ворог знову кинув значні сили.
"Нас штурмували безупинно, майже три місяці. Ворог йшов колонами бронетехніки, величезною масою, але розбивався об фортецю-Вугледар. Мама не знала, де я був. Я сказав їй, що просто поїхав на полігони, навчати когось. Вона дізналася правду лише на початку 2024-го, коли я вже перестав бути піхотинцем. Обманювати рідну людину не хотілося, але інакше я тоді не міг".
Захисник впевнений, що в країні нема родини, яка б не втратила когось із близьких на війні.
"Війна — це трагедія всієї нації, навряд чи знайдеться хтось, хто за цей період не втратив близьку людину. Я теж втрачав побратимів, дуже близьких. Побратими — це як друга сім’я, а для когось — перша, бо іншої немає. Хтось втратив усе ще до війни, хтось — під час. Є ті, хто пішов воювати просто щоб дожити або щоб помститись і відновити справедливість. Різні люди, різні історії".
За інформацією пресслужби 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
