Гурт «Бумбокс» відзначає 15-річчя новою платівкою. «Таємний код: Рубікон» – це сьомий альбом з сімома ліричними композиціями у першій частині і драматичними безоднями. Презентувати альбом один із найпопулярніших українських брендів вирушив у тур, який закінчиться великим концертом у столичному Палаці спорту - повідомляє LB.ua.
Видання опублікувало інтерв'ю з відомим черкащанином, у якому відверто розповідає не тільки про музику, а й про свої погляди на життя.
У вас зараз триває тур із презентацією нового альбому «Таємний код: Рубікон». Чим він емоційно й атмосферно відрізняється від інших?
Відчуття музиканта у турі не можна порівняти ні з чим. Людям, які не їздять у тури, ніколи цього не зрозуміти. Друзі, котрі просяться з нами, витримують щонайбільше три-чотири дні, а потім благають купити квиток на літак. Кажуть: «Мені обіцяли вечірки, фанатів, фанаток і веселощі, а це серйозна праця на межі фізичних можливостей». Але я не скаржуся, бо люблю це.
Вашому гурту уже 15 років. Як ліричний герой «Бумбоксу» змінився з часів першого альбому «Меломанія» до «Таємного коду: Рубікон»?
З'явилося багато соціальних підтекстів, але це все ще гурт, який може дозволити собі грати стилістично будь-яку музику. Змінилися студії, на яких ми записуємо музику. Це більше не такий прозорий і не такий ідеалістичний матеріал. Принаймні, так говорять знайомі, бо об'єктивно оцінювати творчість команди я вже не можу.
Як автор, відчуваєте зріст?
Ні, ми всі деградуємо. Ми навчаємося грати, і в якийсь момент, можливо, нам це вдається. Надяскраве багаття перших концертів і першої творчості неможливо якось осягнути, математично прорахувати і знову туди повернутися. Єдине, в чому ми стаємо більш цікавими, той факт, що відвертість нікуди не дівається. Інакше це було б грою, кон'юнктурою, як хочете назвіть. Але це дуже і дуже цікава штука – спочатку без глядача, а потім вже на очах у десятків тисяч людей намагатися не сховати те, що ти хочеш лишити тільки для себе.
Чи міг би Андрій Хливнюк сьогодні написати щось на кшталт «Поліни», «ТНТ» чи «Кеш-бабулес»? Останній альбом видається дуже драматичним.
Так, міг би, звісно. У цих піснях нічого пафосного немає – це сатира, гумор. Великі альбоми без сатиричних пісень – це сумно. Будуть і сатиричні, і веселі, і щасливі, пісні. Чому б ні? Нецікаво бути заручником тільки якоїсь меланхолії.
До речі, про вік. Ви якось говорили, що в душі залишаєтесь 16-річним хлопцем. Дорослішання може вплинути на творчість?
Мені доведеться завжди бути 16-річним хлопчиком. У тому і сенс вічного сяйва рок-н-ролу, що тут не старіють. Незалежно від віку, це юні люди. Я багато зустрічав і старших, і молодших за мене музикантів. Якщо вони відверті, знайшли своє місце і кайфують від того, що роблять, то у душі лишаються юнаками і дівчатами.
Джамала розповідала, що після того, як вона записує альбом, у неї стається творча криза. Таке відчуття, ніби всі сентенції виписані, і є страх, що нічого більше не напишеться. Були у вас схожі переживання?
Ні, є певний
«синдром відміни», коли ти не хочеш, щоб цей процес закінчувався – запис на
студії, робота з матеріалом, репетиції. Я розумію, про що говорить Джамала. Не слід її слова сприймати аж так буквально. Це тільки невеличка крихта навіть не страху, а, може, остраху. Мене, наприклад, турбує не те, що я більше нічого не напишу, а те, що доведеться пояснювати написане в інтерв'ю.
Вам довелося
докладати зусиль, щоб стати незалежним від успіху?
Нам всім
доводиться вчитися приймати себе такими, які нас не влаштовують, які нам не
подобаються; себе втомлених, себе старших. І все це боротьба з уявним «я». Це звичайний нормальний процес усвідомлення того, що ми тут ненадовго і що все минає. Тоді успіх вас перестає турбувати. Ви просто звертаєте увагу на те, як кайфово займатися тим, що любите. І неважливо – це рибальство чи запис на музичній студії.
Ви сказали про минучість. Музика – це не спосіб залишити слід у вічності?
Ні.
А будь-який інший вид мистецтва?
Я не думаю. Це все діалог автора з собою або із космосом, залежно від того, наскільки він глибокий. Видатні художники спілкуються на іншому рівні. А у нас, популярних виконавців, це пасивна медитація чи похід до психолога.
Чи це спосіб залишитись назавжди? Людей це турбує. Вони хочуть, щоб їх пам'ятали. Але ми не знаємо, що станеться завтра - чи забудуть про ваші твори, чи пам'ятатимуть. Насправді слухачам прикольно бачити себе у чиїсь творчості. Ось і все.
Чому люди так бояться цієї тимчасовості?
Цій темі вже не одна тисяча років. Люди просто бояться смерті. Це нормально.
Вам вдалося подолати цей страх?
Звісно, ні. Але ми всі постійно з цим стикаємось.
Громадянська
лірика – це теж діалог з собою?
Безумовно. Ви ж і є ця країна. Спілкуючись з собою, ставите запитання до всієї спільноти і до себе самого. Будь-яка творчість – це діалог з собою перш за все. Аби побороти дракона, треба стати самому драконом.
«Я знаю, як часом буває самотньо» і «Ти один у цьому світі, як у клітці звір». Описані у піснях відчуття – це метафізична чи все-таки фізична самотність?
І
метафізична, і фізична.
Вона нахлинає моментами чи є перманентною, постійною і непоборною?
Намагання усвідомити свої слабкі сторони і показати їх теж може підпадати під слово «творчість». І фізична самотність, і просто усвідомлення того, наскільки людина одна у всесвіті, мені здається, це одне і теж саме. Коли я писав ці рядки, мені було дуже самотньо.
Вам зараз комфортно з цим внутрішнім «Я»?
Ні, інакше я б не писав.
«Таємний
код: Рубікон» – це ваш особистий Рубікон. Чи вдалося його зараз перейти?
Це не залежить від нас. Ми переходимо Рубікон тому, що так має статись. Суть не в тому, хочемо ми цього чи ні. Так відбувається. Я не хочу використовувати слово «заручники», але ми самі куємо свої мечі. Зупинитися – значить перестати існувати. Я десь на 2/3 переходу цього Рубікону.
Можна сказати, що аби перейти його, потрібно все життя?
Ні. Це не такий довгий період. Я думаю, що мій Рубікон триватиме не більше 30-40 років.
В першій частині альбому, «Таємному коді», дуже багато образів прірв, безодень. Що відбувається з цим ліричним героєм?
Давайте слідкувати за ним, а не за мною, тому що образи розійшлися, безумовно. У побутовому житті ти не є ліричним героєм своїх платівок.
Не так цікаво, чи існують у нас з вами внутрішні прірви, чи зростає порожнеча, а те, як ми з нею справляємось, це по-перше. По-друге, коли ми вже її зрозуміли і змогли записати, намалювати, відзняти, вона живе своїм життям і вже нас не стосується. Тоді цікаво з нею гратися.
Наприклад, з Тіною Кароль, з якою ми записали пісню «Безодня», ми з різних світів. Октави у нас дуже різні. Я співаю внизу, а вона дуже-дуже нагорі. І це безодня також. Півкроку між мною і мікрофоном можуть бути метафорою.
Кожен шукає щось своє. Я чув від людей, що вони проживали схоже у сім'ї: не з коханими, а саме з рідними. Інший слухач сказав, що мав аналогічні відчуття, оскільки фізично втратив кохану. Я йому відповів: «Дуже і дуже вам співчуваю, але тут не йдеться про фізичну втрату». До чого це я? Ми всі бачимо у піснях відображення свого життя, з яким виконавець може не мати жодних точок перетину. Але це і є таємний код. Дивує, як над вигаданим люди плачуть і сміються (вибачте за цитату із Пушкіна), а ми не помічаємо цього самі.
Складно, що публіка ставить знак дорівнює між автором текстів і ліричним героєм?
Ні. До цього звикаєш. Якщо ти будеш гучно і голосно обурюватись, то люди ображатимуться на всю банду і на її легенду, зокрема. Давайте спробуємо лишати свій поганий настрій вдома. Хоча, може, це і нечесно.
Сьогодні у мене була фотосесія на вулиці Олександра Довженка. Я ніс клунки зі своїми речами. Якась дівчина помітила мене і сказала: «Хливнюк? Невже так буває?». І ти думаєш: «Як «так буває»? Ходити пішки, носити свої речі чи з'являтися в індустріальній зоні?».
Я часто зустрічаю коментарі про себе: «Він, мабуть, живе у нереальному світі». Ні, я живу в реальності, тому що ми з вами в одній черзі стоїмо у молочному відділі. Усе нормально.
Вам важливо
почути відгуки, коли зустрічаєте своїх слухачів, слухачок десь на вулиці?
Якщо вам дуже погано, то можливо. А так – ні. І це не мої слухачі. Вони такі ж мої слухачі, як і слухачі тих музикантів, яких давно нема. Чиїсь глядачі, слухачі,читачі, як і я. Ми нічим не відрізняємося. Чи це для мене важливо? Це дивно.
До речі, про реакцію. Нещодавно у соцмережах знайшли натяк на наркотики у пісні «Вахтерам». Вас тоді це вразило.
Мене вразило те, що пісня 15 років була суперхітом, а алегорії і метафори стали очевидними лише тепер. Ви 15 років слухаєте пісню, щоб це зрозуміти? Там є така метафора – «между нами чивава». Скажімо, хлопець і дівчина не в найкращих стосунках, вони люблять одне одного, але сперечаються. І це також метафора про район в Мексиці,
в якому відбувались найбільш жорсткі наркотичні війни.
Тому що художник (дайте мені себе потішити, що я теж трішки художник) має право обирати фарби для того, щоб донести до слухача гострий сенс того, що людина переживає глибоко всередині.
Так сталося, що в цій пісні, починаючи з диму, є метафори про легкі наркотики, які у 22 роки юнаків і юначок турбують. Ти можеш їх не вживати, а вони десь поряд постійно. І ти можеш взяти частину цього в творчість. Коли їх згадують в піснях, про що йде мова? Ідеться не про вживання чи невживання наркотиків, а про те, що від швидкої ейфорії з'являється важка залежність. Ось чому так часто, як на мене, у ліричних піснях використовують метафору про наркотики.
У цій
історії мене вразило моралізаторство користувачів соцмереж.
Тому що не святі. А повинні бути святими, розумієте? Ходити по воді, і воду на вино перетворювати.
Для вас важливо періодично ходити на концерти інших бендів?
Безумовно. Я дуже люблю концерти, особливо коли в тебе є пас на бекстейдж. Музикантам цікаво, як що підключено, де які там пасочки, як працюють прибори, у кого які ноу-хау. Ви не розумієте, як вони досягли от саме такого звуку. Хочеться підняти капот і поритись, як там все влаштовано. Ось чому я дуже люблю концерти.
На концерти українських гуртів ходите?
Іноді. Не можу назвати себе людиною, яка ходить постійно на всі концерти.
Нові реперки, які зараз набувають великої популярності, це не надія для вас? Не той рівень?
Це просто супер, це мегаклас! Що значить не той рівень? Це ми не той рівень. Ми навчаємось, ідемо вгору. Це Сізіфова праця. Усі інші пурхають, летять. Це вони сяють. Я аплодую стоячи малим, які рвуть шаблони так званого українського шоубізнесу. Це кайф. Усі накинулись на ту бідну Аліну Паш. За що? Чому? Аліночко, зараз водичка стече і підеш далі.
Якби вас попросили поставити оцінку українському шоубізу, якою б вона була?
За 12-бальною системою чи 5-бальною?
Давайте за 12-бальною.
Я поставив би трійку.
Хочу вас запитати про віру. Яке місце Бог займає у вашій творчості?
Якого саме
Бога ви маєте на увазі?
Християнського.
Бога-батька чи Бога-сина? Давайте будемо точними.
Триєдного.
Таке саме місце, як і будь-який Бог, котрий усе прощає, з іншої релігії істот на ім'я люди. У моєму розумінні це все-таки любов. На цю любов можете одягнути легенди будь-якого етносу – чи-то міфи і легенди давньої Греції, чи-то давнього Ізраїлю, а хочете – Скандинавії. Мені теж подобаються їхні усілякі дракони.
Що ви читаєте? У кількох інтерв'ю цитували Пастернака, Бродського. Це ваші улюблені
поети?
Бродського я не люблю. Він українофоб…
Так, «Щодо незалежності України».
Але це не значить, що він не був геніальним. Він, безумовно, геній і культова особистість, проте не в моєму журналі. Ви можете мати свою думку, але не в редакції мого видання. Я не згоден з приниженням будь-якої людини за ознакою національності, релігії, сексуальної чи будь-якої іншої орієнтації. Це просто смішно вже навіть про це говорити.
Але вірші у нього глибокі – до них нелегко дострибнути. Людина мала серйозні зустрічі із Всесвітом і крутий досвід отримання такого щастя бути ретранслятором справжнього, вічного і доброго.
Пастернак – геніальний письменник і перекладач. Нам, невігласам, які не знають мов, пощастило мати таких людей в історії, як Пастернак. Якщо ми володіємо російською, то можемо в його прочитанні знати Шекспіра. Це була фантастика.
Інші письменники?
Беріть увесь Срібний вік і не помилитесь. Там ніхто задніх не пас.
Ахматова чи Цвєтаєва?
Це як порівнювати Юпітер і Марс.
Коли у вас під час інтерв'ю питали, чого вам не вистачає, ви сказали більших крил, аби перелетіти через калюжу і долетіти до своїх слухачів. Крила ростуть?
Так, крила ростуть. То їх обріжуть, то вони знову виростають. Ми з вами як ящірки. У нас тільки не матеріальні хвости відростають знову, а емоційні. Вміння знов прагнути, любити чи вчитися. Бути незахищеними, якщо ви розумієте, про що я.
Наостанок – чесним бути чи розумним?
Чесність – це вибір. Розум або вже є, або його немає. Тому давайте чесним.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
