Її життя вдалося. Вона реалізувалася як жінка, фахівець, відкрила свою психологічну практику в Німеччині, народила та виховала там трьох доньок. Для когось і цього цілком достатньо для щастя. Але це була б зовсім інша історія. Поклик серця повернув Світлану Щербань до Батьківщини, де вона почала відроджувати рідні забуті традиції. Підійшла до цього з діловим німецьким підходом та заручившись підтримкою впливових іноземних друзів, яких закохала в Україну. Завдяки їй з’явилася унікальна та перша колекція старовинного дитячого українського одягу, а рідне село її родини на Черкащині набуває популярності. Дизайнерка розповіла сайту vikka.ua про власний світогляд, плани та незламну віру в силу національних традицій.
- Ми будуємо майстерню з пошиву традиційного українського одягу "Аденчик-Баденчик" у селі Краснопілка Уманського району. Тим часом, створюються нові роботи. Над одягом працюють дві місцеві майстрині. У нас вже є майже 40 моделей одягу. Колекцію показуємо в Україні. Але є багато запрошень презентувати її і в Європі, – розповідає Світлана Щербань.
Власний культурний код – ключ, що відімкне для України бажані двері
Костюми шиються за зразками, які представлені в музеях. Головна мета – відтворити національний одяг в його автентичному вигляді. Як одягалися українці можна також підгледіти зі старовинних картин та світлин.
- Це не тільки культурний проект, а й освітянський. Бо це не фантазія, а відтворення реальних стародавніх костюмів. У західних націй не було таких історичних стресів, як в Україні, коли культура знищувалася. Вони зберегли свій національний вигляд. А у нас наразі постала дуже кітчева картинка. У Європі її не цінують. Маки, соняшники на сукнях – вони не сприймаються там, де смак людини не псувався. Коли ж ми презентуємо дійсно національні костюми, буде зовсім інший результат. На це дійсно звертають увагу і нам кажуть "які ви красиві, – зазначає черкащанка.
Фото: Viktoria Chterban/Facebook
Вона підкреслює значення власних традицій для жителів західних держав. Це проявляється навіть у тому, що європейці на свої свята, чи то весілля, чи випускний, часто одягають свій національний одяг. У цьому напрямку вирішила працювати і черкащанка. Власну мрію вона сформувала так: повернення українців до свого національного та європейського контексту.
- Якщо ми хочемо стояти поруч з ними на історичній мапі, то ми повинні повернути собі те обличчя, яке у нас було і яке нам знищили. І серед німців я знайшла велику підтримку у цьому питанні. Я працювала у Баварії психологом, у мне була своя практика і одночасно, як волонтер, займалася культурними зв’язками, – розповідає дизайнерка.
Відтворити костюми допомогли німці
Живучи в Німеччині, Вікторія Щербань відчула таку сильну ностальгію за Україною, що навіть прищепила любов до рідної землі німцям.
- Мені допоміг створити колекцію дитячого одягу мій хороший товариш – німецький гірськолижник, дворазовий чемпіон Олімпійських змагань Маркус Васмайєр. Він був у моєму селі Краснопілка і дуже його любить. Тепер він є представником України на Заході. Дуже багато там говорить про нашу країну. І це почалося ще до Майдану, до війни, – пояснює черкащанка.
Саме відомий спортсмен знайшов для черкащанки тканини, з яких створюються українські національні костюми.
- Маркус рекламував серію спортивного одягу від відомого німецького дизайнера Віллі Богнера. Якось запропонував мені забрати невикористані колись тканини дизайнера. І це було для мене знаком. Я зрозуміла, що моя мрія здійснена", – пригадує Вікторія Щербань.
Все почалося з бабусиної лічилочки "Аденчик-Баденчик"
Національність, рідна кров та батьківська земля є своєрідною та невід’ємною частиною ДНК людини. Вона і зцілить, і захистить, і навіть додасть сенсу життю. В цьому переконана відновлювачка українських традицій. Але прийшла до цього вона не одразу.
- Мої діти народилися у Німеччині, але зв’язок з Україною ми ніколи не втрачали. Свою доньку Дарину я назвала на честь власної бабусі. Саме бабуся Дарка розповідала мені лічилочку "Аденчик-Баденчик поїхав по зайчик…". На честь неї назвала майстерню. Коли я ще була дитиною, ми забирали бабусю до Києва на зиму. Бачили з батьками, як вона молилася Богу, і ставилися до цього зі співчуттям. Її набожність у радянські часи здавалася нам чимось нецікавим, старим, забитим. Я дивувалася, як бабуся поглядає у вікно та чекає весни, щоб повернутися у рідну хату, в Краснопілку, – каже черкащанка.
Вона зазначає, що згодом відчула подібний потяг. Якось вона три роки не могла приїхати до України і це її дуже бентежило.
- І от нарешті приїхала. Це було 27 років тому. Зустріла там місцевого дядька, а він питає мене, чи добре у Німеччині. Відповіла, що добре. На питання, чому ж приїхала, відповіла, бо скучила. А він засміявся і каже: "Отож, тягне тебе туди, де твоя пуповина закопана". І я зрозуміла, що Батьківщина дійсно тримає мене пуповиною і коли я їду за кордон, то вона розтягується і перебуває весь час у напруженому стані. І коли повертаюся, то з наближенням до дому мені стає все легше, – зізнається дизайнерка.
Вікторія Щербань каже: наші предки відчували цей світ душею, а не головою. Вони набагато більше знали, ніж ми сьогоднішні, розуміли господню будову світу. Для них це було абсолютно реальним. У Європі, наприклад, цю артерію не відрізали атеїзмом, тож і на світ вони дивляться інакше.
"Я працювала у медицині. У нас людину сприймають як біомеханізм. З таким підходом її неможливо вилікувати. Її не розглядають, як сукупність тіла, душі та духу. До людини на Заході підходять комплексно", – пояснює Вікторія Щербань.
Німці, індуси та українці: міжнародне весілля на Уманщині
З Краснопілкою тісно пов’язане не тільки її життя, праця та покликання. Там же невдовзі будуть справляти мультинаціональне весілля її доньки Дарини.
- Наразі активно готуємося. Нареченого звати Аксель. Його мама німкеня, а тато з Індії. Тож гостей чекаємо з різних куточків світу. Враховуючи те, що цей шлюб об’єднає багато культур, весілля ми робимо з урахуванням різних обрядів, – розповідає дизайнерка. – Наречений буде одягнений у шкіряні баварські штани та українську вишиванку. А його тітка з Індії за їхніми традиціями на дівич-вечір буде розмальовувати хною руки нареченої. Будемо не проти, якщо баварці попросять застосувати під час весілля щось із їхніх традицій. Знаю, що о п’ятій ранку після весілля там прийнято стріляти з рушниць.
Молоде подружжя спочатку буде жити в хаті прабабці Одарки та прадіда Гаврила. Потім переїдуть у власну хату Дарини та Акселя, яку вони собі купили у Краснопілці.
Свою цікавість та поважне ставлення до інших культур дизайнерка пояснює власним філософським світоглядом. А от бажання більше дізнаватися про себе, своє коріння та національну культуру у родині Щербань спадкове. Адже її мама Світлана Щербань – одна з п’яти співзасновників музею під відкритим небом у Пирогові.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
