Донецький священник приємно здивований допомогою переселенцям у Черкасах

13 березня 2015, 11:07

f50189ac1c9df2dc43bed8fa8328d968_XL

Греко-католицький священик з Донецька Тихін Кульбака – про віру, що рятує у полоні, вольову перемогу над «Російською православною армією» та адаптацію переселенців у Черкасах. Життя греко-католицького священика Тихона (Сергія) Кульбаки – незвичайне. Він ніколи не боявся йти проти чужого тиску і відстоювати власну думку. Успішний студент Московського медичного ВНЗ – він покинув навчання на другому курсі, щоб стати священиком. Згодом закінчив духовну семінарію та дві духовні академії і, з відродженням української церкви у 1993-му році, розпочав служби у рідному Донецьку, пише Черкаський край.

Він – донеччанин у 9-му поколінні, стверджує, що донецьке село завжди було українським, тож і проповіді читав виключно українською мовою. Коли почався Майдан, саме отець Тихін організував молитовний марафон у Донецьку та молитовний намет, у якому зверталися до Бога православні, католики, греко-католики, мусульмани, іудеї та буддисти. Потім були численні демонстрації та мітинги, з яких активісти поверталися побитими, а дехто – і не повертався…

А потім терористи викрали отця Тихона і на його ж власному авто повезли у 12 денний полон із тортурами, намагаючись зламати його волю й віру. Намагались… та не змогли. Ще перебуваючи в полоні, отець Тихін пообіцяв собі, що коли (і якщо) звільниться, то обов’язково почне допомагати таким, як і сам. Тим, кого відірвали від рідної землі. І обіцянки своєї дотримав – організував Громадську організацію «Спільнота біженців із Донецька та Сходу України». Вона об’єднала українських патріотів зі сходу України, які були змушені покинути рідні домівки через загрозу втратити життя. Нині переселенці активно освоюються на новому місці, намагаються допомогти один одному та брати активну участь у житті тих міст, які стали їхньою новою домівкою. Одна з найбільш динамічних громад переселенців – у місті Черкаси, де вже налагодили ефективну співпрацю між переселенцями, громадою, волонтерами, державними службами та органами місцевого самоврядування. В Черкасах отець Тихін приїхав у справах місцевого осередку Спільноти біженців (нині священик проживає у Львові) і, незважаючи на зайнятість, знайшов час для інтерв’ю.

- Розкажіть, будь ласка, про Вашу діяльність у Донецьку під час Майдану та від початку АТО.

- Коли почалися революційні події в Києві, ми, зрозуміло, теж не могли залишатися осторонь. Влаштовували свої «майдани» в Донецьку. Збиралися на молитву за Україну, причому цей молитовний церковний рух захопив людей різних конфесій та віросповідань. Збирались ми на площі Конституції за 500 метрів від місця зборів сепаратистів – площі Леніна. Тоді це було єдине місце у Донецьку, де можна було вивісити український прапор.

- Чи було це небезпечним?

- Звісно. Нам били машини, кидали каміння, обсипали грубою лайкою. Пізніше, коли в місті почали з’являтися «кримінальні елементи» із битами та зброєю, нас попереджали, що такі мітинги небезпечні для нашого життя. Але ми продовжували боротися. Особисто для мене війна почалася тоді, коли вбили священика у Краматорську. Але усім нам все одно не вірилось, що це прийде в Донецьк.

- Як Ви потрапили в полон?

- Їхав на власному авто. Заїхав до супермаркету, а коли повертався до машини, то побачив кількох чоловіків «спортивного вигляду». Відразу подумав, що це по мене. Мене заштовхали до авто, приклали до носа ганчірку з якоюсь речовиною, від якої я відразу втратив свідомість. Отямився я вже у підвалі, в якому було зафарбоване єдине маленьке віконце. Поряд лежала чорна пов’язка, яку я мав одягати щоразу, коли спілкувався з моїми викрадачами. За 12 днів, проведених у полоні, я так нікого з них і не бачив. Чув лише голоси.

- Чого від Вас хотіли викрадачі?

- Перші два дні у мене ще були таблетки від діабету. Потім їх забрали, годували мене білим хлібом (для діабетика – це смерть), ще давали кухоль води вранці і увечері. Через це дуже швидко «піднявся цукор» і загострились усі хвороби. Та увесь час невимовно хотілося пити. Коли я опинився на свободі, то за півгодини випив 9 літрів – такою сильною була спрага. Щодня мені ставало все гірше, а під час допитів викрадачі увесь час підкреслювали, що це мені покарання за те, що я священик «неправильної» церкви. За їхніми твердженнями є лише одна «правильна» церква Московського патріархату, а територія Донбасу – це єдина неподільна Русь, а я – зрадник, донеччанин у 9-му поколінні, а сам – підпільний «бандерівець», адже служу у греко-католицькій церкві і читаю проповіді українською мовою.

- Як Ви вважаєте, хто були ці люди?

- Допити проводив працівник ФСБ або ГРУ. Людина дуже професійно розбирається у всіх тонкощах церковного життя, знає персоналії, події, дати. Підготовка велась на дуже високому рівні. Це були навіть не діалоги, а монологи. Він просто пояснював мені, що Бог мене залишив і я помру, якщо не стану з ними співпрацювати. Це повторювалось із дня в день по 3-4 години.

- Як Ви все це витримали?

- Медитація та молитва. Після полону я перебував у стані «цукрової коми». За твердженнями лікарів я міг би протриматись без пігулок максимум 5 днів, а я витримав удвічі більше. До речі, закінчилось усе так само раптово, як і почалось. Мене посадили в машину і з зав’язаними очима повезли у невідомому напрямку. Потім авто зупинилось і мені наказали «не рипатись». Я просидів, може, годину, потім наважився зняти пов’язку. Виявилось, що я в пустому авто у лісосмузі. В салоні був мій мобільний, а також ключі. У баці виявився бензин. Я виїхав на шосе, там запитав, де я перебуваю і гнав сотню кілометрів до Червоноармійська. Лише тоді, коли я побачив на посту тамтешніх працівників ДАІ український прапор, то зрозумів, що перебуваю у відносній безпеці. Увечері мені подзвонили з вимогою покинути територію ДНР, погрожуючи розправою з моєю паствою. Проте я тоді вже знав, чим займуся. Ще перебуваючи в полоні я вирішив, що коли звільнюсь, то буду допомагати переселенцям, людям, які так само, як і я, лишились без дому, знайомих, друзів, роботи, всього того, що ми наживали роками.

- Над чим зараз працює організація?

- Адаптація та всебічна допомога переселенцям. Я б навіть не назвав нас переселенцями. Ми – біженці, адже втікали з окупованих міст із тим, що могли взяти в дві руки. Дуже корисним для нас міг би бути досвід Грузії. Адже нині в Україні загальна цифра переселенців становить 1,8% від населення (близько 1 мільйона в Україні та понад 12 тисяч – на Черкащині), а в Грузії таких – 6%. Ці люди роками отримують державні дотації, а в нас подекуди людей не можуть забезпечити найнеобхіднішим.

- Як Ви оцінюєте в цьому плані роботу місцевих органів влади, і, зокрема, черкащан?

- На місцеві органи влади, дійсно, зараз «повісили» дуже багато різних обов’язків, те, чим має займатися держава, використовуючи, відповідно, гроші з держбюджету. У різних областях із цим завданням справляються по-різному. Черкаський координаційний штаб по роботі з внутрішньо переміщеними особами – зразок ефективної співпраці Державної служби з надзвичайних ситуацій, обласної та міської влади, Червоного хреста, громадських та волонтерських організацій і просто небайдужих людей. Дуже приємно, що в Черкасах співробітники Управління ДСНС у Черкаській області не лише допомагають вимушеним мігрантам дістатися до їхній нових домівок та освоїтись на новому місці, а й проводять психологічний, інформаційний та ресурсний супровід переселенців протягом усього періоду їх адаптації. А цей період у всіх дуже різний – від кількох місяців до року.

- Які подальші плани Спілки?

- Намагаємось протидіяти процесу «створення образу ворога переселенця зі Сходу». Кілька тижнів тому члени черкаського осередку Спілки спільно з черкаськими рятувальниками брали участь у всеукраїнській інтерактивній конференції організацій, що працюють з внутрішньо переміщеними особами. Там вдалося ближче познайомитися з досвідом аналогічних організацій з інших областей і навіть започаткувати кілька спільних проектів. Серед них – соціалізація переселенців через спілкування та спільну роботу на благо міста Черкаси. Наступного тижня збираємося провести «суботник» у місцях відпочинку черкащан, а також взяти участь у етнофестивалі у Холодному Яру. Там переселенці з Донецька разом із місцевими жителями садитимуть дерево миру.

Спілкування з отцем Тихоном заряджає позитивом та енергією. Він не лише не «зламався» в полоні, а навпаки – став сильнішим, і нині, незважаючи на серйозні проблеми зі здоров’ям, знаходить усе більше можливостей допомогти іншим.

Коментарі

Вгору