Проблеми української економіки боляче б’ють не тільки по незахищених верствах населення, але й по громадянах так званого активного працездатного віку (30–40 років). Ці люди мають опікуватися власними родинами, годувати та вчити дітей, сплачувати комунальні рахунки тощо. Лише за офіційними даними Міністерства соціальної політики, за кордоном постійно перебувають більш як 3 мільйони таких «годувальників» – за статистикою майже п’ята частина працездатного населення України середнього віку.
Проте навіть ця цифра не відображає реальності, бо люди виїжджають переважно не за трудовими візами, а тому працюють напівлегально чи нелегально. Фактично кількість трудових мігрантів із урахуванням сезонних робітників сягає дев’яти мільйонів осіб.
У Раді національної безпеки та оборони України ситуацію назвали «міграційним цунамі». Особливо це стало відчутно після введення безвізового режиму. Він повинен був спростити подорожі туристам, але багато хто скористався ним аби вирушити на пошуки кращої заробітної плати до Польщі, Чехії, Німеччини, Румунії, Угорщини…
У першу чергу, масштабна трудова міграція стає серйозною проблемою для економіки країни – бюджети різних рівнів недоотримують надходжень, відповідно, зменшуються і надходження ресурсів для ремонту доріг, лікарень, шкіл. Відчуває кадровий дефіцит і український бізнес.
Так, в агроіндустріальному холдингу МХП («Миронівський хлібопродукт») вважають, що у гонитві за швидким збагаченням багато хто навіть не розуміє, що гідна зарплата та гарні кар’єрні перспективи є і вдома. Цю тезу доводять і на власному прикладі: холдинг постійно розвивається та потребує нових фахівців. А до гарної заробітної плати пропонує і хороший соцпакет: медична страховка, оплачувана відпустка, трансфери автобусом до місця роботи і назад.
Показовою є історія Олександра Коханчука, нині оператора пульта керування цеху технічних фабрикатів однієї з філій холдингу. Чоловік розповів, що пів року тому вирішив поїхати за кордон, сподіваючись заробити гроші, яких не вистачало на купівлю будинку.
– Взяти кредит в Україні я не міг, адже відсотки сягали космічних висот. В інтернеті знайшов оголошення про працевлаштування в Польщі. Зустрівся з
людиною, яка обіцяла привезти мене до цієї країни на конкретне місце роботи. Мені запропонували працювати на будівництві каменярем. Обіцяли щомісяця 1000 доларів. Я погодився. Проте насправді все вийшло не так райдужно, як малювалося», – розповідає Олександр.
За словами чоловіка, працевлаштування було неофіційним, а умови майже рабськими: робочий день починався о восьмій ранку, а закінчувався о восьмій вечора. Пів години на обід, який робітники оплачували самі, і ніяких перекурів. За цим суворо слідкували, порушників штрафували на 50 злотих. У суботу робочий день тривав із восьмої ранку до другої години дня. Неділя – вихідний.
– Перше відчуття – принизливе ставлення до тебе як до фахівця та людини.
Роботодавець дивиться на тебе, як пан на холопа. Що він наказав – негайно треба виконувати. Поляки дуже погано ставляться до українських заробітчан. У Польщі ти ніхто: працюєш нелегально, ніякі претензії не приймають, а не подобається – йди геть! Робота була вельми складною. По 12 годин на день доводилося піднімати важкі бетонні блоки та конструкції. Поляк, що працює поруч, кожні 20 хвилин палить, а ти навіть дві хвилини не можеш перепочити. Якщо помітять – штраф! Нікого не цікавить твоє самопочуття. Захворів – твої проблеми. Повірте, це дуже принизливо!» – каже Олександр Коханчук.
Останньою краплею терпіння став реальний заробіток, який із урахуванням усіх витрат видали на руки.
– Спочатку я заплатив посереднику за працевлаштування 100 доларів. Харчувалися ми власним коштом. Постійно економили, адже не мали можливості їхати та скуплятися в супермаркеті – він був занадто далеко від села, в якому нас поселили. У перерахунку на наші гроші щодня на їжу слід було витратити 300–400 гривень. Окрім того, я був змушений купити спецодяг і взуття. Щоправда, нам надали безкоштовне житло, проте умови проживання там були погані – воно мало чим відрізнялося від барака. Щоб добиратися на роботу, нам із товаришами дали старенький автомобіль, але заправляти його нам також доводилося за свій кошт. Замість обіцяних 1000 доларів мені заплатили 800. І це при тому, що я чесно працював і жодного разу мене не оштрафували! Коли запитав про причини, мені відповіли, мовляв, отримав стільки, скільки заробив. Це дуже мене образило, але довести відвертий обман просто неможливо. Отже, взяв, що дали. Коли підрахував, скільки витратив за місяць на проживання та харчування, виявилося, що залишилось менше 600 доларів – майже стільки, скільки заробляв у МХП. Пропрацювавши ще два місяці та зрозумівши, що більше не можу терпіти таких умов, вирішив повернутися додому. Тим більше, що дуже сумував за родиною», – розповів Олександр.
Олександр Коханчук каже, що він зрозумів усі переваги роботи в Україні та більше ніколи не повторить такої помилки.
– Я знову влаштувався на птахофабрику. І відчув себе людиною, яку на роботі цінують колеги, а вдома чекає любляча родина. Зараз нам підняли заробітну плату, отже, я отримую ті ж гроші, за які був змушений терпіти приниження та підривати здоров’я на чужині. Однак я задоволений тим, що з’їздив на роботу за кордон і переконався в тому, що не все добре для українців у Польщі. Я б не радив комусь повторювати мій досвід. Якщо хочеш працювати, гарне місце можна знайти вдома», – підсумував Олександр.
На підприємствах МХП місячна заробітна плата («біла», офіційна, легальна) значно перевищує фактичний дохід середньостатистичного 35 – 40-річного заробітчанина, стверджують у компанії.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
