Фото з сайту aktsent.com.ua.
Без пафосу та приурочин: Тарас Шевченко — людина, яку сьогодні увічнено найбільшою кількістю пам’ятників на Землі. І в тому є велика історична справедливість, що більші ліком таким товаришам як Ленін, Сталін чи Мао, періодично зносять, а таким як Тарас Григорович — ні, пише "Акцент".
Вшанований світом
Саме зараз активісти української діаспори на усіх континентах узагальнюють дані, аби зробити відповідне подання до Книги рекордів Гіннесса. Певні відмінності у різних народів щодо трактування самого терміну „пам’ятник“ не дозволяють назвати абсолютно точну цифру таких, але вона наближена до 1400. Найбільше їх, звісно, в Україні — 1256, решта — за кордоном у 35 країнах. Поза домівкою найбільшим числом меморіалів вшанували нашого земляка у Казахстані, де таких встановлено 16. Далі: Росія — 10, Канада — 10, США — 9, Білорусь — 6, Польща — 5, Молдова — 4, Аргентина — 3, Бразилія — 3, Франція — 3. Інші країни: Азербайджан, Болгарія, Греція, Грузія, Данія, Італія, Китай, Куба, Латвія, Литва, Македонія, Мальта, Парагвай, Португалія, Румунія, Словаччина, Туркменістан, Угорщина, Узбекистан, Хорватія, Чехія, Чорногорія. Йдеться, так би мовити, про „державні“ монументи. Але не слід забувати, що власним коштом емігранти встановлювали „своїх Тарасів“ чи не в кожному місті, де утворювався більш-менш чисельний осередок української діаспори, і процес цей в останні роки активізувався.
Вікопомний хрест
Як не дивно, але перший пам’ятник Кобзареві було відкрито не в Україні, а у Казахстані, на півострові Мангишлак. Погруддя встановили 1881 року. Вдома ж подібний — з дореволюційних часів і аж до 1930-х меморіали місцевого значення виготовлялися саме як погруддя — з’явився лише 1890-го у харківській садибі меценатки Христини Алчевської. До речі, лише християнська традиційність завадила появі відповідної скульптури у Черкасах задовго до згаданих. Адже ще 1862 року місцеве товариство „Друзі Шевченка“ — Цибульські, Хоменки, Ярові — вирішили встановити у теперішньому Соборному сквері Шевченків Хрест: великий дубовий пам’ятник на віки. Це інша „версія“, але погодьтеся — теж монумент. Його оновили 1901-го, а цей згорів у багаттях холодної зими 1923-1924 років, коли й те місце, й напівзруйнована церква стали пристанищем бомжуватих пролетарів. Власне, з хрестом Черкаси випередили провінційну тенденцію років на 50, адже починаючи з 1912-го з нагоди майбутнього 100-річчя такі почали встановлювати скрізь від Галичини до Кубані. Місцевий незаможний люд насипав кургани, на яких ближче до дати зависочіли щонайбільші хрести, які той міг собі дозволити.
Свято по-грузинськи
А у Києві „з нагоди“ трапилася особлива історія. Там хотіли, щоб все було якнайкраще, а вийшло чисто тобі по-українськи. „Об’єднаний комітет по збудуванню пам’ятника Т. Шевченку у Києві“, фактично очолюваний черкаським землевласником і меценатом Євгеном Чикаленком, опікувався цим питанням кілька попередніх років. З 1910-го до 1914-го було проведено 4 міжнародних конкурси на створення проекту і, зрештою, з превеликими суперечностями у комісії, кращою визнали роботу італійця Антоніо Шіортіно. Але організатори не зійшлися на місцезнаходженні пам’ятника. Чикаленко бачив його у кінці Петровської алеї над Дніпром, більшість членів комітету — у Каравайському сквері, височайше відведеному Думою. Чикаленко вийшов зі складу, дата минула без монумента. Згодом він порадив „зробити пам’ятника Тарасові на колесах і перевозити його на всі пропоновані місця, таким робом всі будуть задоволені“. Одначе, перший великий ювілей там таки запам’ятався. Його апофеозом стала гучна вулична демонстрація, несанкціонована владою. При цьому, її головними дійовими особами стали... грузини. Про допити арештованих кавказців ходили правдиві анекдоти, один з яких занотував Чикаленко: „... грузини наче змовилися називати себе українцями. На обурення поліцейських приставів відповідали: „Пиши українець. Ти „Кавказ“ Шевченка читав? Його написав українець, і я теж хочу бути українцем“.
Пам’ятник п’яти президентів
Саме стільки їх так чи інакше долучилися до відкриття монумента Кобзарю у Вашингтоні: Гаррі Трумен був почесним головою комітету, Рональд Рейган входив до його складу, Дуайт Ейзенхауер підписував ухвалу конгресу про будівництво, Джон Кеннеді допомагав реалізовувати задум організаційно, а спеціальна заява Ліндона Джонсона вмурована під постаментом. Та власне — не п’ять, а сім. Бо закладини пам’ятника робили тією самою „спеціальною“ лопатою, яку раніше використовували на аналогічних урочистостях з нагоди початку робіт на меморіалах Джорджу Вашингтону та Аврааму Лінкольну.
27 червня 1964 року у присутності 80-тисячного зібрання президент Ейзенхауер урочисто відкрив пам’ятник українському поету. У своїй промові він відзначив „безперечний рух до мети незалежності та волі всіх народів та всіх поневолених націй“ і ще сказав багато чого такого, від чого у Кремлі довго сіпалися. Загалом та історія — одна з довгих комбінацій у „шаховій партії“ часів холодної війни, і вона б могла стати гідною основою вишуканого політичного детективу.
Останній на сьогодні „закордонний Тарас“ постав 26 червня 2011 року в Оттаві. Так наші канадці відзначили 120-ліття української еміграції до Північної Америки. Передбачалося, що до Чемпіонату світу з футболу 2010 року в ПАР Тарас Григорович ступить й на африканську землю: єдиний континент, де він поки що не бував. Про все було домовлено на високому рівні, певною мірою навіть космічному, бо з нашого боку цим питанням клопотався Леонід Черновецький. Угода передбачала обмін: на площу у Преторії — Тараса Шевченка, одну з київських — Нельсона Манделу. Тоді з різних причин не вдалося, зараз інший клопіт, але муніципалітетами двох країн ідея не відхилена.
Борис Юхно
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
