Про роботу як хобі, суперсім’ю та найкращу дружину для свого чоловіка, медитацію, шопінг, фітнес, здорове харчування та велику мрію – сучасну вбиральню для музею. Відверто про життя й роботу розповідає директор Черкаського обласного художнього музею Ольга Гладун, пише "Нова Доба".
– Ольго Дмитрівно, розкажіть, де навчалися й чому обрали такий фах?
– Із дитинства хотіла бути художницею. А от батьки бачили мене вчителькою, та на їхньому прикладі знала, наскільки це важка праця, відчувала, що педагогіка – не моє. Освіту здобувала у кілька етапів. У Радянському Союзі неможливо було одразу після школи вступити до вищого художнього навчального закладу. Тож, спершу вирішила, що навчатимусь в Дніпропетровському художньому училищі. Вступити намагалася й після восьмого, й після дев’ятого класів. Та всі спроби були марними. Збагнула, що маю готуватися ретельніше, тому почала займатися в черкаській художній школі. Там викладачі порадили їхати до Пензи, де на ті часи знаходилося найкраще художнє училище. Малювати мріяла понад усе, вірила, що стану великою художницею. Тож, попри мамині вмовляння, подалася до Росії, де, зрештою, навчалася чотири роки та здобула фах художника промислової графіки. У Руській Поляні, звідки родом, телефону не було, з батьками спілкувалася лише листами. Мама була неймовірно засмучена моїм рішенням – замість інституту дитина подалася до училища, ще й так далеко від дому, але підтримувала й допомагала в усьому. Я ж, кругла відмінниця в школі й правильна дівчинка, яка все звикла робити ідеально, з навчанням справлялася легко.
– Як складалося після училища?
– Після училища вийшла заміж. Якось тоді всі дівчатка почали одружуватися, і я вирішила, що теж треба. Через дев’ять місяців у нас народився син. Хотіла продовжувати освіту, але з дитиною на руках про денне відділення не було й мови. Тому вступила на заочне до Свердловського державного університету на факультет мистецтвознавства.
А далі наша молода сім’я переїхала до Черкас, де саме в 1991 році створили художній музей. Мене взяли на роботу молодшим науковим співробітником. Далі – викладацька робота в Черкаському державному бізнес-коледжі. Де з легкої руки директора Олега Кукліна пішла навчатися до аспірантури в Харківську академію дизайну та мистецтва.
А в 2009 році отримала запрошення від Спілки художників України очолити Черкаський обласний художній музей. Спершу хотіла відмовитися, але, все добре зваживши, погодилася.
– Хотілося стати великою художницею. А зараз малюєте чи посада забирає весь вільний час?
– Не малюю, хоча хотілося б. Дійсно бракує часу. Та все ж свою роботу люблю. От у людей є робота, а є хобі. В мене ж усе злилося в одне ціле. Дуже щаслива, що можу займатися улюбленою справою. І, виявляється, навіть така адміністративна робота, як посада директора музею, може бути також творчою.
– Розкажіть про свою сім’ю: де познайомилися з чоловіком, скільки ви разом?
– Сім’я в мене просто супер. З чоловіком – Максимом Гладьком – познайомилися в училищі, де разом навчалися. Я була вже на четвертому курсі, він – на третьому, тільки повернувся з армії. Почали спілкуватися, дружити: разом прогулювалися містом, ходили в кіно. Коли ж закінчувала училище, вирішила, що додому не повертатимусь, а краще вийду заміж (сміється – авт.). Були зовсім молоді, Максимові – лише двадцять три, в такому віці чоловіки не здатні на рішучі кроки. Тож рішення ухвалила сама, взявши ініціативу в свої руки, запропонувала побратися. Ось уже більше тридцяти років разом. І увесь цей час чоловік жартує, що привезла його до Черкас як трофей.
Маємо чудового сина Іллю, який також навчався в Харківській академії, зараз працює в Києві графічним дизайнером.
– Як творчим людям живеться разом?
– По-різному. Загалом, є дві лінії розвитку: перша – все погано, важко. А друга – попри важко, треба домовлятися. Знаю, що для свого чоловіка я – найкраща дружина. Адже завжди розумію всі його настрої, потреби, різні стани життя, знаю, як допомогти й підтримати. Чудово одне одного доповнюємо.
Переконана, щоб стосунки в сім’ї були щасливими, в жодному разі не можна контролювати чоловіка, посягати на особистій простір. Наприклад, знаю пароль від його електронної пошти, але ніколи її не читаю, так само ніколи не перевіряю телефон. Що більше свободи й довіри, то більше поваги.
Ідеальних сімей не буває. Наша любов пройшла різні стадії – від закоханості, пристрасті до поваги, довіри. Зараз чоловік – найрідніша в світі людина, навіть ближчий за дитину. Адже син далеко, в нього своє життя, вже своя сім’я. Відпустила, а з чоловіком ще більше зріднилася.
– Що для Вас було найважливішим у вихованні сина?
– Насправді, він завжди був дуже серйозним і мудрим не за віком. Тож і виходило, що навіть і не виховували дитину – ріс сам. Для нас лиш було важливим самим бути для сина гідним прикладом: не роби лихого, злих вчинків, тоді й дитині буде в кого вчитися добра. У нас ніколи не було читання моралей, сварок. Головними були три принципи: любиш, довіряєш і підтримуєш.
Колись син, уже дорослим, зізнався, що в нього найкращі в світі батьки. Тож, певне, все робили правильно.
– Крім роботи, яку обожнюєте, маєте ще якесь хобі?
– Езотерика. Багато читаю відповідної літератури, медитую, веду здоровий спосіб життя, ходжу до фітенс-клубу, намагаюся правильно харчуватися. Переконую себе, що смачно – це не тістечко чи шмат м’яса, а рукола, салатик з овочів, фрукти.
Люблю шопінг, але одяг купую, здебільшого, не собі, а допомагаю обрати щось стильне подругам. Взагалі більше подобається дарувати, а не отримувати подарунки.
Ще у нас живе дома шикарний кіт. Колись давно тримали собаку, яка померла від хвороби. Після смерті улюбленця, вирішили, що більше жодних тварин. Нікого не заводили, аж діти підкинули нам уже дорослого кота. Прижився, зараз кіт – наш улюбленець, бандюга й любитель смачно поїсти. Офіційне ім’я Яша, але Максим щоразу вигадує йому нове прізвисько – то він Альбуцит, то Отєц Фьодор, то – Біляш.
Максим понад усе любить море, а я море полюбила завдяки чоловікові. Постійно проводимо час на Дніпрі, вже й цьогоріч вихопили кілька теплих днів і сходили позасмагати, чоловік навіть купався.
Також я вчу англійську мову. Раз на тиждень до мене приходить репетитор, займаємося, спілкуємося лише англійською. Коли з’являється реальний англієць чи американець, я ціпенію і миттєво забуваю все, що знаю. Співрозмовника розумію, сама нічого сказати не можу.
– Говорите про здорове харчування, а самі любите куховарити?
– У мене чудова сім’я, в якій куховарити любить чоловік. Його достатньо лише попросити приготувати якусь страву і підсунути необхідні продукти.
– Вірите в Бога?
– Так, і хоч я православного віросповідання, та все ж для мене Бог – це єдина субстанція любові та добра. Він просто є, незалежно від того, як його називають люди і яку віру сповідують.
– Що було найбільшим розчаруванням у житті?
– Найграндіозніше розчарування трапилося у дев’ятому класі, коли збагнула, що живу не в тій країні. Тоді мамі сказали, що мусить заплатити дві тисячі карбованців, щоб я вступила до Дніпропетровського училища. Я ж вірила, що народилася у найкращій державі світу.
Друге розчарування було в чоловікові, ще в молоді роки, дуже дитяче. Якось усвідомила, що йому можуть подобатися інші жінки. Довго переживала, та минулося.
А зараз маю хворобливе розчарування в тому, що відбувається в країні. Хотілося б, щоб Майдан повів Україну швидко вперед. Переконана в тому, що все буде добре. Але дуже б хотілося, щоб це «добре» настало швидше, щоб воно було не таким болісним і здобувалося без таких жертв…
А взагалі маю таку життєву установку: щоб не розчаровуватися, не треба зачаровуватися. Не варто придумувати собі любові, якої немає, життя, якого ніколи не буде. Нормальний стан – це спокій, без вигадок і прикрашання.
– Якби була можливість зустрітися з відомою людиною, яка коли-небудь жила чи живе в світі, кого б Ви обрали?
– З Миколою Бердяєвим – українським філософом початку двадцятого століття. Захоплена його роздумами. Також мені подобається Кандінський і Малєвич – початок зламу й нового мистецтва.
– Про що Ви мрієте?
– А я не мрію. Я точно знаю, що бажання потрібно формулювати й втілювати в життя. А десь літати у хмарах у рожевих окулярах – марно згаяний час. Взагалі переконана, що всі бажання і всі слова – матеріальні, рано чи пізно втілюються. І з ними треба бути обережними.
Маю жіноче, материнське бажання, щоб нарешті з’явилися онук чи онучка. Синові тридцять років, але він ще не готовий, не доріс до батьківства. І це все моя вина. Раніше була впевнена, що чоловікові не варто мати сім’ю, поки не стане міцно на ноги. От він і виконує всі мої установки.
Прагну, щоб музей став центром культури й мистецтва краю. Власне, над цим і працюємо. А ще хочу гарну вбиральню в музеї. Була в Європі, бачила, як там приділяють увагу зручності, гігієні, комфорту, це просто нормальний спосіб життя. І як жахливо, коли відвідувач, насолоджуючись мистецтвом, потім заходить до вбиральні з ремонтом далекого 1957 року.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
