Олесь Осмоловський (позивний “Коршун”) - черкаський військовий, піхотинець та учасник АТО. Він воював на cході України у складі добровольчих батальйонів, Національної гвардії та Збройних Сил. Каже, що війна для нього як наркотик: знову і знову тягнуло назад. Зараз Олесь уже не перебуває на бойовому фронті, проте продовжує боротися за права ветеранів у цивільному житті.
“Раз у місяць дають три патрони - ось це і є наша строкова служба”
Строкову службу в Збройних Силах України Олесь проходив у 2005-2006 роках. А після демобілізації шість років служив в органах внутрішніх справ України.
Каже, що під час служби в армії можна було побачити всі “принади” життя.
- Я відчув на собі і жорсткий устав і дідівщину. Але найбільше моє розчарування це те, що під час строкової служби, на жаль, майже нічому не навчають. Я б сказав, що це повна маячня. В армії ми займалися тим, що косили траву лопаткою, збирали недопалки, фарбували бордюри та виставляли ліжка по натягнутій нитці. Полігонів ніяких не було. Раз у місяць дають три патрони - ось це і є наша строкова служба.
Ось тому немає охочих серед молоді йти служити. Якби в армії солдати проводили 90% часу на полігонах, постійно стріляли з різної зброї, вчилися тактик та стратегій, то і ставлення до служби було б інше, - говорить Олесь.
“Я віддавав дві присяги нашій державі, тому не міг не піти воювати”
Олесь опинився на cході Україні, адже, як сам говорить, не міг вчинити інакше. Воювати пішов у 2014 році, після подій в Іловайському котлі та наслухавшись всього, що відбувається в нашій країні. На початку воював у складі добровольчого батальйону “Київ-2” у Волновасі. Пробув там до 2015 року, а потім пішов до Національної гвардії. Далі воював у 39-ій окремій мотопіхотній бригаді Збройних Сил України до 2017 року.
- Пішов на війну тому, що на країну напали, бійців-добровольців почали вбивати. Я віддавав дві присяги нашій державі: перший раз в армії, другий - в міліції. Я вважав за потрібне піти на фронт. А потім війна сама “підзатягнула”.
2014 рік був одним суцільним непорозумінням. Не було зв’язку між добровольчим батальйоном, ЗСУ та Нацгвардією. Часто вони навіть обстрілювали один одного через те, що не знали хто це. Але того року були й свої, якщо так можна сказати, переваги. Бійці не бачили і не чули всього цього вищого командування, а самі приймали рішення. Захопили сепаратистську позицію, “вкопалися” та пішли далі. Ми просто ставили командування перед фактом, що щось зробили, - розповідає “Коршун”.
“Якщо службу в тодішній міліції я порівнював з риболовлею, то війна - це скоріше полювання”
- Для мене війна - це ніби наркотик. Туди весь час тягне. Але зараз уже не залишилося мотивації, через це багато хто почав повертатися зі сходу. З кінця 2016-початку 2017 року почалася так звана “окопна” війна. Тупцюємо на одному місці: ні кроку вперед, ні кроку назад.
Взагалі, наші втрати та програші я вважаю виною Генерального штабу ЗСУ. А котли в Іловайську та Дебальцевому - це цинічна зрада українських патріотів нашим командуванням, - говорить військовий.
“По Києву представники Нацгвардії ходили повністю укомплектовані, а на фронті нас називали “військо батька Махна”
- Багато хто любить говорити про те, що на початку російської агресії в нас не було армії, але це повна маячня. Армія в нас була. Техніка також, деяка потребувала ремонту, деяка - цілком нова. У нас була строкова армія та контрактники, але нікого з цих частин не пустили в бій. Пішли добровольці та мобілізовані. Їх утримання повністю взяли на себе волонтери, адже добровольці не є представниками офіційної армії України, яка утримується за рахунок державного бюджету.
У добровольчих батальйонах 90% забезпечення постачали волонтери. У Нацгвардії проблема була в тому, що купа нової техніки заїжджала та просто стояла в частині, а на позиції бійці виїжджали на старій. Привозили її лише для того, щоб перевірка з Києва побачила, що вона у нас є. По Києву представники Нацгвардії ходили повністю укомплектовані, а на фронті нас називали “військо батька Махна”, адже хто сам з дому щось взяв, кому волонтери щось привезли.
Якщо говорити про піхоту, то вся зброя та техніка були радянськими, нічого нового. Коли я стояв на позиції, то стріляв з кулемету “Максим” 1917 року. Лише з 2017 року держава почала нас більш-менш забезпечувати, - згадує Олесь.
Війна й алкоголь
- Головне на фронті - це постійний контроль. На позиції не може бути ніякого алкоголю чи наркотиків, я особисто “шманав” та перевіряв бліндажі своїх хлопців. Якщо ти прийшов воювати, то випивці тут не місце.
Проблема була в тому, що під час мобілізації у 2014-2015 роках на війну стягували всіх, кого не лінь. Більшість з тих людей були або колишніми в’язнями, або залежними від алкоголю чи наркотиків. У моїй роті більша половина були алкоголіками, які лише заважали воювати.
Через алкоголь і ставлення місцевих до наших бійців було негативним. Адже воювало відсотків 30, а інші могли весь час просидіти в тилу, випиваючи. А потім ця “нечисть у формі” ходить п’яною, валяється в кущах, яке ж ставлення у населення буде до такого бійця?
Як покарання, таких “вояк” змушували копати яму, з кожним разом все глибшу, і сидіти там допоки не протверезіють. Наприклад, один з таких “бійців” викопав собі яму глибиною аж сім метрів, - розповідає АТОвець.
“Місцеві жителі Донбасу сповна відчули на собі війну, тому і ставлення в них до неї інше”
- Ставлення місцевого населення до нас було різним та з часом змінювалося. У 2014 році нас усіх вважали фашистами, у 2015 - наполовину фашистами. А в кінці 2015 - на початку 2016 багато наших хлопців познаходили собі жінок на сході України і залишилися там жити. З нами поряд воювали і хлопці з окупованих Донецька та Луганська. Вони просто не розуміли, для чого їм Росія, адже народилися та виросли вони в Україні.
Напевно, найбільше на ставлення місцевих вплинуло те, що, на відміну від жителів інших регіонів України, вони відвідали війни. Їм до будинку прилітали снаряди від їхніх “друзів” росіян та сепаратистів, багато хто втратив рідних чи друзів. Вони розуміють, що таке війна, і ця війна їх змінила. Якби всі українці знали, як це насправді воювати, то і ставлення до воїнів було б іншим, - каже боєць.
“Життя між лопатою та кулеметом” або Як це, бути піхотинцем у зоні бойових дій
- Піхота - це “цариця полів”, як ми її називаємо. Це життя між лопатою та кулеметом. Вдень, коли більш-менш тихо, ти копаєш окопи, а ввечері вже починаються бойові дії. Для мене піхота - це різноманіття. Я стріляю зі снайперських гвинтівок, автоматів, гранатометів та кулеметів всіх калібрів. Можна сказати, універсальний солдат, - сміється АТОвець.
Олесь розповідає, що на війні не було часу впадати у відчай.
- Ми спали по 4-5 годин на добу, весь інший час були чимось зайняті. Ти прокинувся, нарубав дров тощо, а потім - на бойову позицію. Копаєш-воюєш-спиш і так постійно.
На війні я був на “нульових” позиціях. Це сама передова: з одного боку ти, а, наприклад, через дорогу - сепаратисти. Стріляють там постійно. А коли ти живеш під обстрілами, тиша - це погано. Якщо тихо, це означає, що ворог непомітно до тебе наближається.
У складі 39-ї бригади ми майже весь час провели в Авдіївському лісі, жили там в бліндажах, а сепаратисти оточили нас по колу. Той ліс я перекопав вздовж і впоперек, чотири з половиною кілометри, - згадує Олесь Осмоловський.
Він говорить, що за кожен шматочок землі на Донбасі хтось із військових чи добровольців віддав своє життя або здоров’я.
- Ви просто не можете собі уявити, що це таке пробитися вперед, вибити ворога, “вкопатися” під обстрілами. А потім, за наказом “зверху”, нам кажуть відступати, а ворогам дають можливість зайти на ці території.
Як на мене, Україні необхідна реформа армії, треба вигнати весь Генеральний штаб, всіх тилових офіцерів та поставити на їх місце бойових. Звідти вже б пішла реформа армії, щось би почало змінюватися. Адже в людини, яка була на фронті, поняття армії зовсім інше, - каже боєць.
“У цивільному житті важче, ніж на передовій”
- Зараз війна мені практично не сниться. Лише інколи відчуваю наслідки контузії: безсоння весною та восени, час від часу головні болі.
Після війни напевно з півроку сидів вдома та особливо нікуди не виходив. Друзі, з якими я спілкувався раніше, перестали бути друзями. Я зрозумів, що вдома є багато людей, які в очі говорять одне, а за спиною - зовсім інше. Немає поваги один до одного. У цивільному житті набагато важче, ніж на фронті. Тих, хто дійсно боєць, тягне назад, адже на війні все набагато простіше та зрозуміліше. І зрадників там не пробачають, - говорить “Коршун”.
“Бойові побратими - це навіть більше, ніж родина”
- Після війни я почав спілкуватися з бойовими побратимами, які теж повернулися зі сходу, і ми вирішили створити свою організацію, аби підтримувати один одного.
Основна проблема для АТОвців та учасників ООС - це безробіття. Є багато хлопців, які повернулися і хочуть працювати, а роботи толком немає. Тому ми створили охоронну та будівельну компанії, щоб працевлаштувати бійців.
Бойові побратими - це навіть більше, ніж родина. Люди, з якими ти ділив останній шматок хлібу та плавив сніг, коли не було води, люди, з якими витягував з поля бою вбитих та поранених не можуть бути чужими. Війна дуже зближує, - розповідає Олесь Осмоловський.
Також він говорить, що і зараз, разом з хлопцями, намагається час від часу їздити на cхід та відвозити волонтерську допомогу.
У матеріалі використані відео з особистого архіву Олеся Осмоловського.
Спілкувалася Інга Голик
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
