Колишній офіцер, підприємець, батько й дідусь Віталій Вовк — він повернувся до армії і очолив танковий батальйон на фронті. На війні йому довелося займатися евакуацією підбитих танків, рятувати поранених та відвойовувати території. У цій відвертій розмові з журналістом Про все він ділиться спогадами з поля бою, втратою побратимів, внутрішніми зламами та силою, яка допомагала вистояти.
— Ви пішли до війська вже не в молодому віці. Що вас привело туди знову?
— У мене дід був танкістом, батько — теж танкіст, і я вирішив продовжити цю справу. Навчався в Ульяновському танковому командному училищі — тоді це було найпрестижніше училище в СРСР. Попри високий зріст для танкіста, який заважав вступити навчатися, я написав листа начальнику училища і таки був допущений до іспитів. Після навчання служив у Німеччині. Та з розпадом СРСР особісти (працівники особливого відділу військової контррозвідки, - ред.) викликали мене і запитали: де я буду служити – я сказав, що в Україні. Мені поставили штамп і дали 24 години покинути Німеччину. Але так сталося, що коли я повернувся, на цьому моя військова кар’єра завершилась. У 1993 році я покинув армію через той розвал та хаос, який там відбувався – її просто знищували і це приборкувало будь-яке бажання служити.
— І все ж ви повернулися. Чому?
— Коли розпочалося вторгнення у Крим я одразу пішов у військкомат, оновив свої дані. Мені сказали, що у разі потреби зі мною зв’яжуться. Я мав передчуття, що буде війна, але я не розумів її масштаби. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був шокований, що росіяни наважилися таким жорстоким способом повертати свій вплив на нашу країну. Найболючішим було розуміти і бачити, що страждають і помирають діти, невинні цивільні люди, що знищують їх домівки, стирають цілі міста і села. Від цього розривалося серце і саме це не дозволило мені сидіти вдома. Я розумів, що маю захищати свою країну і свій народ. Підігнав свої справи у бізнесі і прийшов у військкомат попри інвалідність, яку я отримав в 2019 році. Там мені казали: «Подумай». Але я вже все вирішив. У лютому мене направили в 31-шу окрему механізовану бригаду. Спочатку я був заступником командира роти, потім заступником командира батальйону з озброєння, а останні пів року — командиром танкового батальйону. Усього я прослужив два роки і 1 місяць.
— Ви командир. Але ким були до війни?
— До війни я був підприємцем. Мав власну фірму, яка спеціалізувалася на вентиляції та кондиціонуванні. Ми працювали на ринку понад 20 років. За цей час встановили величезну кількість систем, реалізували багато об’єктів у Черкасах та по всій Центральній Україні. На жаль, коли я пішов до війська, бізнес фактично зупинився — усе трималося на мені. Без мого керівництва фірма занепала. Але я маю намір її відновити. Планую повернутися до цієї справи й продовжити те, що будував роками
— Пам’ятаєте свій перший день на війні?
— Так, як сьогодні. Це був перший день для всієї бригади. Нас перекинули на Донеччину, на кордон Донецької та Запорізької областей, і сказали зайняти бойові позиції. Ми знали, що буде якийсь наступ, але що саме ми будемо робити - до останнього не розуміли. Ми були «зелені», ще ніхто не воював. Комбат каже мені, що потрібно супроводити танки до точки, вони загубилися і не можуть дійти самостійно. Я погодився, і з цього все почалося. 5 червня вранці — команда виходити на бойові позиції. Це був масштабний контрнаступ по всьому фронту, в якому наша бригада взяла участь і досягла найбільших успіхів, ми найбільше просунулися.
— Ви згадували про трагічний бій, у якому загинув молодий офіцер…
— Так, до нас прийшли двоє лейтенантів, тільки з академії. І вони пішли у свій перший бій, під час якого вирішили сісти не на своє командирське місце, щоб вести управління боєм, а на місце навідників. У танк одного лейтенанта влучає ПТКР (протитаанкова кероована ракеета - ред.), серед екіпажу – двоє 300-их, і коли молодий командир відкриває люк, щоб вибратись із підбитої техніки, в люк прилітає друга ПТКР і він помирає.
Інший лейтенант у сусідньому танку розвертає його і йде на допомогу. Він рівняється з підбитим танком і в цей момент підбивають його бойову машину, ПТКР потрапляє в командирське відділення, де повинен був сидіти командир, але сидів навідник, бо вони помінялися місцями. Навідник помер, а лейтинант залишився живим. Ось така доля у цих двох молодих військових. Доля… На війні це дуже гостро відчувається.
— Вірите в долю?
— Так, я справді вірю. У молодості здається, що все залежить лише від тебе, але з часом розумієш: у житті багато речей не підконтрольні. А на війні це відчувається ще гостріше. Одного разу нам треба було евакуювати підбитий танк. Я вирушив разом із замкомандиром роти й двома солдатами. Ми швидко зачепили техніку, почали тягнути — і майже одразу по нас відкрили вогонь. Один із командирів танку отримав легке поранення в ногу. Ми дотягнули його до лісосмуги, встигли посадити в тягач, але самі залишились — через новий обстріл не змогли застрибнути.
Коли вогонь вщух, рушили далі. Я йшов першим, позаду — хлопці. Щойно пройшов двадцять кроків— знову прильоти. Впав, поруч розірвалися снаряди — метрів за десять. Потім стало ясно: один боєць тяжко поранений у пах. Ми надали допомогу, але він знепритомнів, а ми були на межі сил. Ще один обстріл — і я, залишивши його з товаришем, побіг по машину. Завів, під’їхав, забрав їх. Але, на жаль, врятувати побратима не вдалося. Медики сказали, що травми були несумісні з життям.
Я був упевнений, що ми тоді не вийдемо. Стріляли дуже щільно, шансів майже не було. Але ми вижили. І я ще раз переконався: хтось там нагорі мене дуже любить і береже.
— Чи бувало відчуття, що вже нестерпно важко, що можете зламатися? Хто або що вас тримало в ті моменти?
— Були. Але тримала родина. Дзвінки додому, коли знаєш, що всі живі і у них все добре — це надає сил.
— Ви згадували, що на фронті поруч з вами були й тварини. Це справді так?
— Так. На війні дуже багато покинутих тварин — від свійських до хатніх. Де б ми не оселились, завжди біля нас знаходився кіт чи собака. У мене була собака на ім’я Муха. Я бачив, як її покинули господарі. Вона дивилася вслід, стоячи край дороги. Мені стало її шкода, і я забрав її з собою. Ми служили разом два роки. Одного разу вона привела цуценя. Потім ми її стерилізували, а цуценя поїхало до Чернігівської області — зараз живе там і, як я знаю, щасливе. А Муха залишилась служити з хлопцями. Забрати її я не міг — у мене вдома вже дві собаки й кіт, вона б не прижилась. Але вона залишилась у добрих руках: боєць, який доглядає за нею, тримає її біля кухні. Там їй добре.
— Це зворушливо. А що за історія з пологами?
— Було і таке. До нас прибилась кішка, яка от-от мала народжувати. І я в буквальному сенсі приймав у неї пологи. З’явилося п’ятеро кошенят. Як трохи підросли — зателефонував дружині. Вона дуже любить тварин, домовилася і прилаштувала чотирьох із них. П’ятого не вдалося впіймати — він залишився з мамою. За три дні всіх чотирьох кошенят розібрали.
— Що залишилося «там», на війні?
— Побратими. Які ще не можуть повернутися. І два роки життя, які ніколи не повернеш. Я міг провести їх із онуком, дітьми, сім’єю. Але не шкодую.
— Як змінився ваш світогляд під час війни?
— Змінився повністю. Відбулася переоцінка життєвих цінностей. Війна міняє всіх, але по-різному: когось ламає, а когось загартовує. Мене, думаю, загартувала, я став набагато сильніше.
— Яка пісня, книга чи фраза стали для вас внутрішнім оберегом на війні?
— Пісня гурту «Без обмежень» — «Героям». Дуже сильна. Вона бере за душу й асоціюється з усім, що я пережив. А ще маю дорогі серцю обереги: мотузочку та браслет, зроблені дружиною. На браслеті написано: «Удача і успіх супроводжують сильного чоловіка. Пишаюся. Кохаю. Сумую». Це було зі мною завжди.
— Як, на вашу думку, за ці роки змінилася війна?
— Дуже сильно. У 2023 році я міг вільно пройтися по полю — розумів, що до ворожих позицій 800 метрів. Боявся снайперів і мінометів. Але щоб тебе накрити, ворог мав тебе спочатку виявити. Зараз все інакше. Це вже не війна солдатів — це війна технологій. Тепер хлопці в окопах навіть у туалет вийти не можуть — над ними постійно висять дрони. Тебе бачать завжди.
— Яким ви бачите своє життя після Перемоги? І про що найбільше мрієте?
— Мрію про професійну українську армію. Ми всі зрозуміли: її неможливо будувати без патріотизму. І його потрібно виховувати — починаючи зі школи. Це має бути частиною освіти. Щоб діти після завершення школи хотіли залишатися в Україні, а не їхати за кордон. Потрібно змінювати армію, вона повинна бути контрактною, де кожен усвідомлює, за що він бореться.
А я? Я залишуся тут, у Черкасах. Не збираюся нікуди їхати. Хочу бути корисним у післявоєнний час. Чим зможу — тим допоможу. Я мрію про сильну, патріотичну Україну — і залишусь тут, щоб її відбудовувати, бо це моя Батьківщина!
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
