Вам доводилося бувати на екскурсіях чи в турах? Тоді ви самі можете підтвердити: пересічний турист довго не витримує екскурсоводівське жонглювання цифрами і датами, інформує "ГромЧе".
Як в малюка, в нього швидко розсіюється увага, він починає нудитись — і лише коли гід береться за розказування легенд, туристові очі знову спалахують зацікавленням.
Це нормально (правда, не зовсім нормально те, що деякі гіди заради туристської втіхи легенди придумують самі). Тим більш, українські міста, села, гори і ліси аж переповнені переказами і байками Якісь з них — чисті вигадки, за іншими стоять реальні події.
Українська Правда відібрала два десятки місць, з якими пов’язані нетривіальні легенди. (Безумовно, в Україні тисячі відомих легендарних місць, але розмістити всі легенди країни в одній статті неможливо).
Гетьманський Суботів (Черкащина)
Знайома з п’ятигривенної купюри барокова церква св. Іллі в Суботові (1653) вважається усипальнею Богдана Хмельницького – адже саме в цьому селі був маєток великого гетьмана, саме тут він наказав себе поховати. З ймовірною могилою гетьмана пов’язана ціла низка легенд.
Літопис Самійла Величка повідомляє, що шляхтич С.Чарнецький в 1664 р. зруйнував могили Богдана і його сина Тимоша, а кістки чи то викинув геть, чи спалив, щоб потім зарядити попіл у гармату – і вистрілити ним. Так жовчний шляхтич помстився гетьману за Хмельниччину.
Інший переказ стверджує, що тіло Хмельницького було таємно вивезене до Польщі – разом з гетьманськими скарбами. Третя легендарна версія суперечить другій: начебто козаки перед польським наступом встигли вийняти тіло з домовини, підклавши в труну когось іншого, а самого Хмельницького перепоховали в околицях Суботова – чи то в підземних ходах Мотронинського городища, чи то на старому козацькому цвинтарі, а може, аж в Холодному Яру.
Священик Роман Орловський в середині ХІХ ст. намагався знайти у підземеллях булаву гетьмана. Михайло Грушевський у 1897 р. записав легенду про скарби Богдана, начебто заховані під підвалинами Суботівської церкви. Місцеві старожили впевнені, що саме ці скарби вивезли з Суботова в 1935 р. невідомі радянські військові.
Вони ж розказують, що від церкви йшов підземний хід до замчища, а звідти – до Тясьмину. Грушевський називав цей хід “великим льохом”, а видатний краєзнавець Г.Логвин дослідив початок ходу на довжину 10 м – далі підземелля було засипане землею.
На жаль, жодна з численних експедицій археологів та істориків до цього часу не віднайшла в Суботові чи його околицях поховання Хмельницького. А от Три Криниці – місце цілком реальне. Всі гості Суботова стараються побувати в цьому урочищі у південній частині села, в балці Качалці.
Кажуть, місцеві джерела мають лікувальну силу і врятували від смерті не одного козака з Богданового війська. Вода з першої криниці дарує вроду, з другої – дає міцне здоров’я, а яка чарівна сила у третьої криниці – дізнайтесь самі – в Суботові.
Сховані скарби (Селище, Вінниччина)
Здавна біля переправи через Буг стояв у старовинному Черленкові замок. Коли в 1624 р. містечко було зруйновано кримчаками, поруч зі згарищем виникло поселення Селище.
Після того, як рід Черленковських згас за чоловічою лінією, замок близько 1750 р. переходить до старости трахтемирівського Станіслава Щеньовського. Він відремонтував стіни, встановив гармати в баштах, тримав у фортеці постійний гарнізон.
Його нащадок, воєвода брацлавський Онуфрій Щеньовський після поразки від царських військ під Білою Церквою розібрав замкові стіни. Мовляв, все одно воєнне значення фортеця вже втратила.
Руїни перетворили на панський маєток. Одну з веж перебудували під романтичий замочок, інша з 1800-х рр. стала родинним склепом. Замість вузького прищуру бійниць дивилися на Буг широкі вікна усипальні. Як в казках про Білосніжку, труни тут висіли на ланцюгах. Зараз цей гробівець створює романтичний настрій десяткам рибалок, що апатично сидять над ставками поруч з замчищем.
В Селищі ходять перекази про надзвичайної довжини підземні ходи, які вели від усипальні до Вінниці та Жмеринки. Начебто в польських архівах знайшлося прохання якогось шляхтича до короля організувати військову експедицію до Черленкова, де в підземеллях сховані від козаків скарби.
Якщо б король допоміг, то шляхтич без роздумів віддав більшу частину схованого в державну казну. Місцева міліція повірила в казку про скарби, екскаватором відкрила вхід до підземелля замку. Та прохід виявився занадто вузьким та небезпечним…
Досить схожа історія трапилась 20 років тому у Кам’янці-Подільському: тодішні комсомольські лідери так повірили в байки про заховану у річці Смотрич турецьку золоту колісницю, що відправили на пошуки раритету бульдозер.
Бульдозер вдало втопили в смотрицьких багнах, колісницю не знайшли (її і не існувало ніколи). А були б комсомольці більш обізнаними з рідним краєм, знали б: турецька золота колісниця де тільки не переховується. Подібні легенди розповідають і в Скалі-Подільській на Тернопільщині, і в селі Збриж Чемеровецького району Хмельниччини…
Ставка Гітлера
В селі Стрижавка під Вінницею кожен покаже у лісі дивні бетонні рештки. Тут в роки Другої світової війни розташовувалась ставка Адольфа Гітлера “Вервольф”. За неправдивою, але романтичною легендою, рейхсмаршал Герман Герінг в часи Першої світової воював на Поділлі, закохався там в українку і залишив на цій землі дитину. Тому нібито й порадив Гітлеру звернути увагу на вінницькі ліси.
Ставку побудували в рекордний строк — з вересня 1941 р. по квiтень 1942 р. За переказами, “Вервольф” був оточений мінними полями, високою огорожею з колючого дроту та лiнiєю високої напруги. Понад 80 приміщень тільки частково розташувалися на поверхні (як от особистий будиночок фюрера та басейн, де він — кажуть – купався з Євою Браун), заглиблюючись під землю на кілька поверхів і маючи стіни завтовшки в 5 м.
Ставка була абсолютно автономною: велетенські сховища були наповнені продуктами, воду добували з артезіанського джерела, броньований кабель з’єднував ставку з Берліном. Вже понад 60 років гуляють Стрижавкою легенди про нацистські скарби та негативну ауру місця, пов’язуючи її з випробуваннями нібито створеної тут над-зброї.
Та документи переконливо свідчать: вже в 1943 р. у “Вервольфі” не було ніяких цінних речей. А невдовзі самі ж фашисти підірвали це заховане в лісах містечко.
Балаклава. Скарби Чорного принца (Крим)
В історії фортеці Чембало, що піднімається на скелястому березі вузької бухти Символів (Символон), як у дзеркалі, відобразилася вся заплутана середньовічна історія Криму.
До самої бухти підходили стіни замку св. Георгія. Фортеця пам’ятає, як у Кримську війну під час бурі 14 листопада 1854 р. в бухті під нею розбився об скелі англійський фрегат “Принц”, який виконував свій перший і останній рейс. В той день у морі затонуло ще 10 кораблів англо-французької ескадри, але лише “Принц”, котрого почали називати “Чорним принцем”, породив шлейф чуток і легенд.
Хоча за документами фрегат віз у Крим солдатський одяг, ковдри та лазарет, народ подейкував про таємничу зброю та діжки з золотом – солдатське жалування. Суми називались різні, але всі фантастичні – від 500 тисяч до 6 міліонів фунтів.
Не один авантюрист перетворювався у Балаклаві в кладошукача. Міфічне золото бентежило уяву – навіть не зважаючи на гіпотезу про те, що “Принц” залишив усі діжки в Стамбулі. У води бухти Символів занурювались японські, німецькі, італійські, радянські водолази. Намарно!
Лише в березні 2010 р. речі з “Принца” віднайшли українські водолази: тарілку з емблемою фрегата, ядра, медичний посуд. Не знайшли лише діжки з золотом – і тому скарбошукачі впевнені: в них все ще є шанс.
Бахчисарай: східні казки
Бахчисарай вміє закохувати. Його магії піддавалися поети і імператори, полководці і прості туристи. Сад-палац (саме так перекладається з перської назва міста) довгі століття був столицею Крима. Східні легенди переповідають історію його виникнення: якось син хана Менглі-Гірея відпочивав після полювання на березі річки Чурук-Су і раптом став свідком довгого бою між двума зміями.
Коли одна з них, знесилена від ран, покинула місце бою, з хащі з’явилася ще одна змія і з новою силою накинулася на суперницю. Ханський син, подивившись на переможену змію, згадав всі біди, що переслідували його рід останніми роками: десь неподалеку золотоординці воювали з турками, а Менглі-Гірею вже не піднятися з колін.
Але нещасна змія раптом почала рухатися, поповзла до річки, повернувши собі колишню граційність рухів. Юний хан зрадів: добрий знак, отже, і Менглі-Гірей зможе знову повернути собі славу. Невдовзі гінці повідомили, що Оттоманська Порта перемогла ординського хана Ахмеда, який розгромив колись війська Менглі-Гірея.
На місці битви двох змій старий хан в 1503 р. наказав звести палац, а на його гербі зобразити двох змій, що переплелися в запалі бою. Цей герб ви побачите на стіні казкового Хан-Сараю. Як і розписи Омера-майстра, вітражі з XVI ст., Диван (Залу Рад та Суду), де вирішувалися важливі державні питання, Велику та Малу ханські мечеті, баню “Сари-гюзель” (1533), родове кладовище Гіреїв (1592-1789), наповнений сонцем Басейний двір, де зберігається мармурова копія Фонтану Сліз (Сельсе-біль, 1764). Цей скромний фонтан неподалік від бундючного Золотого фонтану прославив Бахчисарай в літературі. Створив цей пам’ятник Омер в пам’ять про Діляру-Бікеч, дружину Крим-Гірея, яка померла молодою.
7 вересня 1820 року фонтан побачив Олександр Пушкін (в XVIII столітті Сельсе-біль перенесли з подвір’я до палацу, готуючись до візиту Катерини ІІ). Вражений не стільки справжнім фонтаном, скільки легендою, яку розповіла йому Софія Потоцька про свою родичку Марію, яка начебто була дружиною хана і померла юною, поет створив поему “Бахчисарайський фонтан”.
Розтоки – батьківщина Червоної Рути (Чернівецька область)
Над Черемошем лежать Розтоки. Півтисячі років тому після сильних дощів долина, де жили люди, була залита водою, тож довелося переселятися у гори. Після того, як негода відступила, долина виявилася розділена навпіл бурхливою річкою.
Люди, спускаючись з гір, запитували тих, хто вже дійшов до своїх помешкань: “Через (річку) мож?” Ті ствердно відповідали: “Мож!”. Так річка стала Черемошем, а розділене навпіл село на її березі Розтоками. От вам і етимологічна легенда.
Зараз колись єдине село розділене між Івано-Франківською та Чернівецькою областями.
Розтоками на початку ХХ ст. милувалася з перевалу Німчич Леся Українка, якій село видалося срібною казкою серед гір: “Раз заїхали високо на гору Німчич і бачили звідти при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія, – кажуть, що зветься Розтоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і його вже тепер нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би”.
Саме в Розтоках народився найвідоміший хіт Володимира Івасюка “Червона рута”. В 1969 р. композитор мандрував Карпатами, записуючи народні пісні. В гостях у актора Івана Миколайчука Івасюк вперше чує легенду про таємничий цвіт червоної рути, що цвіте лише раз на рік.
Коли наступного року Володимир Михайлович потрапив до Розток для зйомок фільму “Білий птах з чорною ознакою”, він знову почув легенду про містичне чар-зілля. В Розтоках з’являється остаточний варіант тексту пісні, яка вперше прозвучить в передачі “Камертон доброго настрою” 13 вересня 1970 р.
Про те, як російського царя двічі обгавкали в Чернівцях
А от вам абсолютна бувальщина.
Район Чернівців Гореча вперше згадується в XVIII ст. Місце приглянулося єпископу Радовецькому Антонію для монастиря, а топоніміка натякала на те, що колись тут були випалені вогнем ліси, згар.
Монастир багатів, невдовзі на колишньому попелищі виросла перша кам’яна споруда Чернівців — Вознесенський храм (1765-1767 рр.). Якимось чином на початку жовтня 1823 р. про церкву на Горечі дізнався російський цар Олександр І, що зустрічався в Чернівцях з своїм колегою, цісарем Францем І. Охоронець з міщан (а з приводу перебування в Чернівцях таких шанованих гостей засоби безпеки були чималі) не признав монарха, що відправився на прогулянку, вимагав показати документи та ще й облаяв, чим надзвичайно здивував царя.
На цьому негаразди не скінчилися: поблизу Горечі царя знову обгавкали. На цей раз собаки паламаря. Олександр І навіть змушений був оборонятися, для чого витягнув з огорожі чималий дрючок. Лише паламариха, що надбігла на гавкіт з городу, визволила самодержця з собачого полону.
За легендою, той дрючок потім довго зберігали в церкві як реліквію. Закінчилась прогулянка все ж добре: благословенням священика та щедрим царським пожертвуванням в 50 золотих дукатів. Нам, щоб побачити храм на Горечі, запасатися дрюками не варто: він неподалік чернівецького музею-скансену.
Про вредного корчмаря з Топорівців (Чернівецька область)
Ім’я своє Топорівці позичили у феодала Топора, що тут мешкав. Вже здалеку помітні фігурні дахи нової Ільїнської церкви. А неподалік – і стара: оборонний храм датується 1560 р. За легендою, храм звів воєвода Барновський.
Ще один переказ розповідає, що в селі під час бою з турками впав з коня сільський старшина, а його помічник Мирон Мовіла врятував його від смерті, допоміг піднятися на скакуна. Староста поклявся, що за своє врятування зведе на місці падіння храм.
І з’явилася церква-воїн, що субмариною пливе через хвилі часу: товстезні стіни, ряд бійниць під дахом, на кожному з фасадів по одному вузькому готичному вікну-амбразурі. Легенда пам’ятає, як високий дах храму став в’язницею для трьох топорівчан, яких оточили турки.
На межі ХІХ і ХХ ст. топорівці балансували між селом і містом. В 1910 р. стара Ільїнська церква не вміщала всіх віруючих. Почали вибирати місце для нової і зрозуміли, що кращого, ніж те, де стояла корчма при дорозі на Чернівці, годі й шукати: з високого Капітанського горба видно все село.
Колись на тому горбі стояв маєток капітана Федора. Корчмар, почувши, що селяни хочуть викупити його ділянку, тицьнув посланцям руку під ніс і промовив: “Коли в мене на долоні волосся виросте, тоді віддам це місце під церкву!”
Тоді кілька топорівчан вирушили до самого цісаря Франца-Йосифа по дозвіл на будову святині. Як сьогодні курсує щоденний потяг “Чернівці-Москва”, так тоді ходив “Чернівці- Відень”: були б гроші на квиток. Віз не потрібно було: сам квиток коштував стільки, що простим селянам кататися туди-сюди аж ніяк не випадало. Імператор не лише дав дозвіл, а й відсипав ходокам щедру пожертву на храм.
Дізнавшись про імператорське “добро”, корчмар забув про свої обіцянки і не лише відпродав ділянку на Капітанському горбу, а й допомагав у будівництві. Автором проекту був Директор Промислової школи у Чернівцях, австрійський архітектор, закоханий у старо-молдавську архітектуру Карл Ромсдорфер.
В самому храмі дотепер зберігається розкішне “сідали ще”: селяни чомусь вірили, що на освячення церкви прибуде сам імператор, от і підготували для нього цей трон. Не приїхав.
В 1914 році храм св. Іллі був збудований. Селяни ще не знали, що віщують їм дзвони нової церкви. Перша світова пройшлася селом, перекопуючи городи під окопи, гримлячи вистрілами в урочищі Пагри. Саме в день святого Іллі російські війська прорвали лінію фронту і пішли на Прут.
За два тижні росіяни поверталися тим ж шляхом: їх гнали австрійські загони. Поле між Рідківцями і Топорівцями стало місцем вічного спочинку для 20 тисяч солдат. В Першу світову тут у складі 326 полку 82 дивізії легендарний Василь Чапаєв за хоробрість отримав георгіївський хрест та офіцерське звання. І це вже правда, а не легенда.
Поган-діва Невицього замку (Закарпаття)
Поблизу села Кам’яниця, на горі за Ужом погляд вихоплює силует високої башти. Справжнісінький замок з XIV ст.! Дорогою до Невицького замку трапиться стовп вулканічного туфу, якому легенди приписують чудесну дітотворну силу — от вам архаїчне уподібнювання. Хоча значно відоміша в Невицькому легенда про Поган-Діву. Її не гріх процитувати повністю.
Колись оселилася в долині Ужа турецька царівна, яка була злою чаклункою. За жорстокість народ прозвав її Поган-Дівою. Коли царівна вирішила звести на горі неприступну фортецю, вапно для міцності наказала гасити не лише білками яєць (що було поширеною практикою), а й материнським молоком.
Стогін стояв над долиною Ужа, від голоду хворіли та помирали немовлята — та Поган-Діва лише посміхалася. А коли замок було зведено, любила царівна сидіти біля вікна та слідкувати за перехожими. Хто йшов повз твердиню і не кланявся, шапки не знімав, ризикував поплатитися життям — вояки чарівниці відрубали йому голову. Почали люди обходити замок. В сусідньому селі жив робітник Іванко, який вихвалявся, що стане царем та уб’є Поган-Діву. Сміявся його пан:
– Тоді царем станеш, коли мій істик (паличка для чищення плугу) зацвіте.
Даремно сміявся: вже невдовзі істик перетворився на квітучий трояндовий кущ. А в Унгварі-Ужгороді якраз пани царя вибирали, сперечалися, ніяк не могли на достойній кандидатурі зупинитися. Віддалися на волю Долі, підкинули золоту корону в повітря — і впав вінець на голову Іванка, який якраз йшов повз.
Обурилися аристократи такому вибору, знову підкинули корону… І в третій раз підкинули. Весь час вона поверталася на голову робітника. Так Іванко став царем і вирушив до Поган-Діви з своїм військом. Але хитрим був. Наказав вперед солдатів пустити в темряві стадо, де між рогів кожної корови горіла невелика копиця сіна, а на шиї бовтався дзвіночок.
Поган-Діва прокинулася від жахливого ревіння та спалахів. Перелякалася, скочила на коня і помчала до Ужгорода. Та помітив утікачку Іванко. В дубовому лісі Поган-Діва зачепилася волоссям за гілляку, а кінь, не помітивши, поскакав далі.
Тут Іванко і убив чарівницю. Над її тілом насипали курган, що й тепер стоїть в долині коло поля. А закарпатські містики впевнені: недарма неподалік Невицького часто трапляються автокатастрофи. Саме тут Іванко наздогнав Поган-Діву, ображена душа царівни до наших днів мстить за смерть.
За іншим переказом, замок називається Невицьким тому, що до нього в разі ворожих нападів звозили ужгородських дівчат (“невіст”).
Нарешті, за третьою легендою, володар Невицького замку Упор відбив у мукачівського герцога Горо наречену і щоб втамувати злість суперника, пообіцяв йому: якщо матиме доньку, віддасть її в дружини герцогу.
Так і сталося — і за 17 років приїхав у Невицьке старий Горо. Юна дівчина, дізнавшись, якого нареченого їй обрав батько, у розпачі кинулася з замкової башти вниз. Сама природа постала проти неприродного вчинку — і блискавка влучила в вежу, зруйнувавши твердиню.
Ужгородський замок: легенда про Лаборця і відьм’яча яма
Ужгороду самою природою призначено бути прикордонним містом. Тут гори зустрічаються з долиною. Тут Захід дивиться на Схід — і навзаєм. Тут колись пролягала межа між землеробськими та скотарськими племенами.
“Діяння угорців” (ХІІІ ст.) Аноніма згадує, що в 895 р. угри, зазнавши поразки від печенігів, пішли через Верецький перевал шукати нову вітчизну. На їхньому шляху трапилося укріплене місто над Ужем. Коли угорці оточили дерев’яно-земляний замок, його капітан, вождь білих хорватів Лаборець спробував втекти в замок Землин.
Та воїни вождя Алмоша наздогнали його біля річки Свіржава і повісили. Річку з того часу називають Лаборцем, вона тече територією Словаччини. Алмош захопив ужгородський замок, приніс з цього приводу жертву богам і 4 дні бенкетував. В останній день святкувань він призначив новим вождем угрів свого сина Арпада.
При вході в замок — скульптура злітаючого турула (сокола). Для угорців ця птаха була символом героїзму. Давні угри поклонялися турулу зі скіфських часів. Угорська королівська династія Арпадовичів вважала цю пташку своїм тотемістичним предком: турул, відродившись в легендарній Емеше, зачав прародичів угорців Гунора і Мадяра.
Під час повстання куруців під приводом Ференца Ракоці в 1703 році за легендою саме турул приніс шаблю князю Ракоці — а з нею і перемогу повстанцям в бої з австрійськими військами поблизу містечка Вилок.
Ласим до моторошних історій відвідувачам екскурсоводи показують “відьм’ячу яму” на замковому подвір’ї, в якій начебто тримали жінок, звинувачених у відьомстві. Кажуть, близько 1730 р. тут спалили ужгородську відьму Марію Рушковську.
Звучить по-середньовічному жорстоко, однак історики встановили, що насправді це руїни першої ужгородської мурованої церкви св.Юрія, відомої з 1248 р. В 1728 р. церква була знищена пожежею. 1762 р. її розібрали. Тоді ж було відкрито крипту Другетів — напевно, в пошуках легендарних скарбів магнатів. Знайшли лише золотий перстень графа Балінта Другета, героя іншої легенди.
В XVII ст. володів Унгваром-Ужгородом капітан Другет. Слава про красу його доньки ширилася Закарпаттям і сягала чужих країв. Польські війська князя Любомирського смерчем неслися краєм, підбираючись до Унгвара.
В місто з таємною місією направився один з шляхтичів. Донька Другета закохалася в поляка і видала йому замкові таємниці. Коли розлючений батько дізнався про зраду доньки, він наказав замурувати її живцем в замкову стіну. З того часу душа дівчини немає спокою, блукаючи ночами замковими коридорами білою тінню.
Її стогони чути вітряними ночами. За Середньовіччя й справді існував звичай замуровувати людину живцем в стіни фортифікацій — начебто це посилювало обороноспроможність фортеці. А так як мури навколо Ужгородського замку будувались в період 1653-1658рр., саме в час польської навали, хто його знає… Можливо, легенда має якесь підґрунтя.
А можливо, схожий на стогін звук видає замурована в кут замку бочка чи глечик. Так середньовічні каменярі мстили замовникам, які погано оплачували їхні послуги.
Синь і Вір: легенда озера Синевир
Озеро Синевир розташоване на висоті 989 м. Місце, яке здавна заворожувало красою, не могло не породити поетичних легенд про своє походження. Колись ці гори належали графу, батькові юної блакитноокої красуні Синь. Якось граф вирушив перевірити, як працюють лісоруби — а Синь напросилася із батьком.
Дівчина блукала лісом, збираючи квіти, аж почула пісню сопілки. На галявині Синь побачила юного пастуха Вира. Вона просила зіграти ще і ще — та пообіцяла повернутися. Таємні зустрічі стали щоденними. Заборони батька не зупинили Синь, і граф наказав вбити хлопця.
Коли Вир чекав на галявині кохану, графські слуги зіштовхнули на нього з гори величезний камінь. Коли Синь побачила, що трапилося, вона обійняла високу кам’яну могилу і гірко заплакала. Сльози лилися і лилися, вони затопили всю галявину, і сама Синь зникла в блакитних водах. Утворене озеро люди назвали іменами коханих. Вода його кольору очей Сині, а острівець посередині — місце загибелі Вира.
Є й другий переказ, який теж сповнений любовної туги. Якось отару пастуха Івана загризли вовки. Зрозумів пастух — від графа пощади не дочекаєшся, вирішив бігти від неминучої розправи. Попрощався з коханою – і пішов у чужі краю.
Тужив вівчар на чужині, щоночі виходив до берега моря вилити свій сум: “Всесильне море, хоч одним оком поглянь на мою Верховину, передай уклін землі рідний!” Стихія почула благання пастуха, крізь гори пробилася – і поглинула у водах графа та його слуг. А сама задивилася на горді Карпати і вирішила назавжди залишитися тут чистим морським оком.
Легенди про Драга, предка Дракули (Драгово, Закарпаття)
Знаєте, як румунською кличуть чорта? Драг. Від цього слова і походить назва села Драгово. Колись цариця Марія-Терезія захотіла серед літа покататися на санчатах. Міністри подумали-подумали, і вирішили у Солотвині засипати дорогу сіллю. Та вже по дорозі в Солотвино, біля Хуста, з заднього колеса її карети вискочив цвях.
Це помітив один з солдатів царської свити, і аби вберегти Марію-Терезію від катастрофи, замість цвяха всунув в колесо палець. Так і біг аж до Тячева, де цариця нарешті зрозуміла, що трапилося. Коли карета зупинилася, солдат десь подівся, а на запитання пані, хто то був, свита відповіла: “Якийсь драг!”
Кличуть міністри його: “Драг! Драг!” — солдат не відзивається, його ж Рішко зовуть. Вирішили перевірити в солдатів пальці: в кого буде в коломазі, той і Драг. Віднайденого героя цариця щедро наділила полями і лісами і назвала Драгом, а місце, в якому солдат оселився — Драгове. З часом Драг переселився в Трансильванію, де заснував князівський рід.
До речі. Панянка, яка на санчатах влітку каталася – героїня цілого циклу переказів. Тільки каталися не лише на солі.
В 1897 році розкішний маєток у Качанівці на Чернігівщині придбав цукрозаводчик і колекціонер П. Харитоненко. Новий господар електрифікував палац, провів сюди дивовижу тих часів – телефон, та в пам’яті селян залишився лише як багатій-наречений, котрий задля захцянки своєї майбутньої дружини влітку засипав паркові доріжки цукром – щоб кохана могла на санчатах покататися.
Схожу бувальщину розказують і в Меджибожі на Хмельниччині: про катання по цукру княжни Олени. Документи й справді чули про такий факт, та стався він в селищі Чорний Острів під Хмельницьким, де з 1849 р. працював промисловий гігант тих часів – велетенська цукроварня.
Упир з Єлецького монастиря (Чернігів)
Вампіри зараз в моді — що ж,Україна має кілька легенд і про кровососів (скажімо, про гору Стій над Свалявою). Та відоміший ось цей переказ:
На південно-західному схилі Болдіних гір у Чернігові, над спокійною Десною розташувався один з найстаріших монастирів Сіверщини – Єлецький. За легендою, його заснував 3 лютого 1060 р. князь Святослав Ярославич, син Ярослава Мудрого – після того, як на одній з ялин (російською “елей”) з’явилася ікона Богоматері. Звідси і назва.
В некрополі Єлецького монастиря похований генеральний обозний запорізького війська Василь Касперович Дунін-Борковський (1640-7 березня 1702 р.). З містичним упирем-обозним пов’язана не одна легенда.
Кажуть, після його смерті люди бачили, як опівночі з брами Єлецького монастиря вилітає карета-примара, в якій покійний козак відправлявся до свого маєтку на Чорній Кручі, щоб вчергове проконтролювати, як йдуть справи у його вотчині. Гарний господарник і після смерті не хотів втрачати контроль над своїми володіннями.
Перед першими півнями Дунін-Борковський вказував на старий колодязь – і танув у променях сонця. Коли криницю розкопали, з неї знайшли лаз в печеру, а в печері зберігалася книга з чорної шкіри з якимись інфернальними написами – принаймні, так стверджує переказ.
Хто його знає, чому обозного бачили упирем – може, тому, що заздрили, що не шкодував гроші на благодійництво (для простого народу тут один мотив: щось замолює), а може тому, що походив з відомого польського шляхетського роду?
Кажуть, родину полковника Каспера-Андрія Дуніна всю вирізали в 1648 р. в його селі Борковці (звідси прізвище) на Чернігівщині, врятувався лише малолітній Василь. За іншою легендою, князь Василь Голіцин пропнував Дуніну-Борковському гетьманську булаву – за якихось 10 тисяч золотих, та скупий обозний вдмовився.
На похованні обозного на бронзовій плиті вибили епітафію авторства архієпископа Іоанна Маскимовича. Та народ склав свою епітафію:
Кажуть люди, що полковник
По ночам блукає,
Бо душа його стражденна
Упокою все шукає.
Таємнича корона Вітовта (Луцьк)
В 1392 р. Луцьк дістався князю Вітовту Кейстутовичу. Князь перетворив місто на своєрідну південну столицю Литовсько-Руської держави, заснував тут католицьку катедру та домініканський монастир, будував мости й дороги, запросив у Луцьк вірменів, караїмів і німців.
В січні 1429 р. в Луцьк з’їжджаються європейські монархи з 15 держав: німецький імператор Зигмунд, датський король Ерик IV, польський монарх Ягайло, великі магістри Тевтонського та Лівонського орденів, легат Папи римського Андрій, великий князь московський Василій, посол візантійського імператора Палеолога, інші можновладці. Всього в Луцьк прибуло понад 15 000 (!) гостей.
Сам град тоді ледве налічував 5 000 мешканців. На цьому середньовічному “самміті” розглядалися важливі проблеми: міждержавні відносини, спільна коаліція проти набираючої сили Османської Порти (ось звідки в Євросоюзу “ноги ростуть”!), рівні права для католицької та православної церков та… коронація Вітовта.
Папський нунцій вже віз у столицю Волині обсипану діамантами корону — та чи то вона десь зникла у дорозі, чи, як стверджує луцька легенда, її розрубали на шматки і розвезли в усі куточки Європи, та стати королем Вітовту не судилося. Ягайло рішуче відмовився вважати Вітовта самодержцем, хоча володіння князя простягалися від Балтики до Чорного моря. Кажуть, поляк просто позаздрив красі корони.
Намарно старався Вітовт. Єдиний плюс — отримання містом магдебурзького права. А витрати ж які були! Лише на банкет, що супроводжував зародження європейської дипломатії, пішло 700 волів, 1 400 баранів, 100 зубрів і лосів, а гусей і курчат ніхто й не брався рахувати: цифрами зі стількома нулями тоді вільно оперували хіба наймудріші вчені.
В литовського хроніста Стрийковського, мабуть, слинки текли, коли він зберігав для історії “меню” королівського з’їзду. Санні валки щодня тягли до Лучеська мішки борошна, діжки льоду, дичину з навколишніх лісів. Лилися ріки пива й меду: щодня по 700 діжок! А в останній день з’їзду гостям подали рибну юшку, помічну від похмілля.
Сокоиний замок (Губків, Рівненщина)
Давним-давно мешкав у Губківському замку князь. У кожного нормального князя просто мусить бути дочка-красуня – і в цього теж була. Дівчина покохала бідного хлопця з другого берега річки. Розгніваний князь заборонив закоханим зустрічатися й посадив доньку у найвищу вежу замку.
Однак уночі дівчина і хлопець ставали соколами і вилітали на побачення над Случем. Довідавшись про це, старий князь прокляв молодят. Вони навіки залишилися птахами й оселилися в горах, які відтоді стали називати Соколиними. Пізніше гомоніли люди, що від замку феодалів Семашків у Губкові підземний хід вів аж до Княж-гори в Маринині, де був монастир. Селяни вірили, що в замкових пивницях заховане магнатське золото.
В 1504 р. татарське військо поверталося в Крим, та один із загонів заблукав серед непрохідних боліт та лісів. Поблизу жив мисливець Сергій з жінкою-чарівницею. Вона показала татарам стежку до містечка.
Татари знайшли Губків – і зруйнували місто. А зрада не прощається. Через якийсь час чарівниця пішла збирати ягоди на болото, сгупила у безодню і втопилась. Болото відтоді називається Бабине гало, а місце, де татари стояли табором, — Татарським Грудом.
Замок на горі Бона (Кременець. Тернопільщина)
Провінційо-прекрасний, Кременець тулиться до підніжжя гори Бони. Спокій міста стереже з майже чотирьохсотметрової висоти замок королеви Бони. Скільки дивного та недоброго говорили колись про цю володарку Польщі! Начебто прагнула королева-італійка вічної юності, а що пластичної хірургії в ті часи не було, то використовувала кров невинних дівчат.
А легенда про міст з волосся, яким королева добиралася у замок? А переказ, що переховується Бона в криниці підземного палацу і на Великдень виходить з підземелля, тримаючи у роті золоті ключі від таємничої скарбниці, повної золота? Історики ж стверджують, що Бона ніколи не була у Кременці, хоча й володіла ним понад 20 років.
Легенди легендами, а замок багато чим зобов‘язаний дружині короля Сигізмунда І. 1536 р. подарував він їй Кременець і околиці, а вона укріпила замкові стіни, вежі, казарми та порохівні. Управляючи краєм через своїх старост, Бона запровадила систему грошових і натуральних податків, взискувала народ з жорстокістю чужоземки. Від‘їжджаючи в Італію по смерті чоловіка, вона вивезла з Кременця 70 возів різного добра. Згодом навіть іспанський король позичав у неї гроші.
Зараз Замкова гора — туристичний об‘єкт Кременцького державно-історичного архітектурного заповідника. Готична арка брами веде до замкового подвір’я. Ліворуч колись була криниця, вибита в скелі в 1530-х рр. Це звідси з’являється Бона з ключами у роті, це тут треба шукати заховані скарби.
Пробували: в 2004 р. місцевий школяр змайстрував прилад для пошуку захованих на горі таємниць. Прилад спрацював, та не скарби знайшов хлопець, а німецькі снаряди часів Другої світової. З “скарбом” довелося розбиратися саперам. А Бона? А що Бона — у Великдень вона знову буде шукати, кому передати підземні багатства.
Байки бучацької ратуші (Тернопільщина)
Звідки ця дзвінка назва – Бучач? Кажуть, татарською “бучач” — яма. Якщо подивитися на місто з замкової гори, то в цю гіпотезу віриш: яма й є. Замкова гора, Нагорянка та Федір-гора обступають Бучач, візуально провалюючи його центральні квартали. Навіть хмарочос за середньовічними мірками, барокова Ратуша — і та десь внизу.
А замок і василіанський монастир магнатами розглядають підлегле місто згори. Є версія про походження назви від слова “буча” — так називалась швидка весняна вода, що затоплювала каньон Стрипи.
У центрі міста — ратуша (1751), шедевр будівничого Бернарда Меретина та скульптора Йогана-Ґеорґа Пінзеля. Щоб збудувати таку розкішну споруду, власнику Бучача Потоцькому довелося обкласти навколишні села додатковим податком. Розчин для мурування готували на яєчних білках: він і понині як камінь.
В підземеллях ратуші була тюрма, де бургомістр тримав особливо буйних злочинців і… боржників. Розібрати зараз, атланти чи каріатиди підтримують на кремезних плечах балкони на західному фасаді, важко: відбиті руки й голови, пошкоджені торси.
Колись на ратуші було чимало скульптур. Важкі кам’яні статуї волокли на неї волами похилим дерев’яним настилом від костелу під замковою горою. У той час “єврейський квартал”, який відділяє костел від магістрату, ще не існував.
За легендою, він з’явився, коли один з бургомістрів Бучача програв ділянку землі біля магістрату іудеям у карти. Тут 17 липня 1888 р. народився нобелівський лауреат, єврейський прозаїк Шмуель Йосип Чачкес (Агнон). Тепер вуличка між Стрипою та ратушею носить ім’я земляка.
В 1672 р. замок взяли в облогу турки Магомета IV. Потоцький був у від’їзді, тож обороною керувала його дружина Тереза. Дізнавшись, що твердиню захищає жінка, яничари начебто зняли облогу. А за чотири роки повернулися й зруйнували фортецю. Кордон між Портою та Польщею пройшов по Стрипі, розділивши місто навпіл. Східна частина дісталася туркам, західна — полякам.
Ще одна легенда розповідає про підземний хід від замку за місто. Він був таким високим і широким, що по ньому можна було їхати в кареті.
Легенди єзуїтського костелу в Львові
Як тільки побудували у Львові костел ієзуїтів (1610-1630), прийшов начебто до ченців невідомий, приніс чимало грошей і попросився до ордену. Монахи погодилися, та невдовзі неофіт почав вихвалятися своїм станом та грошима. За пиху ченці замкнули його в підземній келії. Відсидка поглядів пана не змінила.
Якось до костелу зайшов блідий чоловік у чорному й сказав, що зможе переконати непокірного ченця у загальній рівності. Чути було, що чоловіки у келії сваряться, а коли все затихло, в келії нікого не було. Лише шматок пергаменту у кутку… Так народилася легенда про Чорного монаха, що продав душу Дияволу і тепер блукає костельними підземеллями.
Петропавлівський костел відіграв свою роль і у історії львівського пива. Колись тут був прохід до складів єзуїтів. Вулиця була вузька, ворота складів відкривалися назовні і заважали перехожим. Власник сусідньої броварні написав у магістрат скаргу, прохаючи, аби місто заставило єзуїтів закласти прохід.
Монахи були змушені вдовільнити прохання львів’ян, та написали зутрічну скаргу – дим, що підіймається над площею, коли у броварні варять пиво, псує фрески храму. Чи не міг би магістрат закрити броварню, цим самим зберігши цінний стінопис, а у приміщенні, що звільнилося, ченці б організували дитячий притулок?
Місто і на цей раз послухалося – і броварня перейшла у руки єзуїтів. Щоправда, притулок вони так і не створили, продовжуючи варити пиво.
Під час меси у 1790-х рр. у храмі, що вміщав до 5 000 віруючих, стало погано одній жінці – і вона попросила склянку води. Народ вирішив, що почалася пожежа і кинувся до виходу. В давці багато людей покалічилося, були й загинувші.
Ті, кому пощастить відвідати екскурсію в підземеллях костелу, побачать кам’яний саркофаг XVIII ст., створений для архієпископа Вижицького. Саркофаг знайшли з видавленою зсередини бічною стінкою. Кома? Летаргія? Хто знає, як склалося життя після життя Львівського архієпископа…
В підземеллях демонструють також вмуровані у стіну кільця – місце покарання боржників. Коли нещасного, родичі якого розплатилися з боргами, відпускали, він мав ще й заплатити єзуїтам за своє утримання та харчування.
Про зраду княгині Єфросінії (Чернелиця, Франківщина)
Власник Чернелиці Міхал Чарторийський в дружини собі взяв брюнетку Єфросинію. Не один шляхтич мріяв про гнучкий стан красуні, не одному юнаку снилися її чорні очі — та що поробиш, чужа дружина.
Але й князю не личить дружину більше за батьківщину пильнувати: у 1683 р. збирав війська король Ян ІІІ Собеський, щоб рушати до Відня за перемогою над Османською ордою. Вирушив у похід і пан Міхал, залишивши кохану в родинному замку. Нудьгуючи, красуня щодня їздила верхи до Дністра. Під час подорожі трапився їй сільський хлопець. Розговорилися. Сподобалися одне одному. От і… Самі розумієте.
Замком поповзли чутки, та Єфросинія не зважала. Та гінцем, що сповістив про скорий прихід князя, злегковажити не змогла. Почервоніла, потім почорніла лицем, а коли побачила чоловіка-нелюба, кинулася з найвищої фортечної стіни. Звідси й назва селища: чорним було лице княгині. Чарторийський наказав замурувати тіло княгині в замкову стіну, а над в’їздною брамою викарбувати її ініціали.
Міхал Чарторийський – особа історична, брацлавський воєвода (1621-1692). Князь справді одружився 2 лютого 1650 р. у Варшаві на 21-річній Єфросинії Станіславській. І справді вибив на внутрішньому фасаді в’їзної башти ініціали та герб дружини. Тільки померла княгиня у Варшаві 2 січня 1668 року.
Причому горював Чарторийський недовго: 15 грудня того ж року втретє взяв шлюб — з Йоанною Оледзькою. В історію чорнолика Єфросинія увійшла як щедра благодійниця. Тож ближчою до істини буде інша легенда: нещасна наклала на себе руки через те, що витратила всі багатства Чарторийських на побудову монастирів і храмів, а потім схаменулася, та було пізно.
Камені тамплієрів? (Золочів, Новосілка і Червоне на Львівщині)
Ох, скільки чуток ходить про брили з-під Новосілки, які стоять на подвір’ї Золочівського замку! Про тамплієрські шифри, про чеського народного месника Яносика…
Та готичні літери з’явилися на каменях пізніше, в 1830-х рр. Правда менш романтична і більш кривава. Тоді — історичний факт – владарював околицею жорстокий деспот Томаш Стрембош, що славився великою фізичною силою й нападами люті. Маніяк спричинив смерть двох власних дітей.
З усіх нащадків Стрембоша вижила лише дочка Зузанна (1803-1892), яка під тиском батька вийшла заміж за підстаркуватого графа Фердинанда де Фреснеля. Тесть і зять сварилися не на жарт – доходило до збройних конфліктів. Зузанна ж таємно кохала бідного художника. Закохані зустрічалися в лісі біля Новосілок.
Якось художник і вибив на камені послання Зузанні, лишивши тільки перші літери слів. Про що там було написано, знала лише його кохана. Туристи ж вірять, що якщо покласти до дірки в одному з каменів палець, подумати про бажане і повернути довкола осі, бажання неодмінно здійсниться. Якщо ж ні – значить, не той палець поклали або не в той бік крутили. Доведеться знову їхати до Золочівського замку… І ні слова про Зузанну…
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
