Морський піхотинець Дмитро Крупенко потрапив у полон під час оборони Маріуполя. Понад три роки тиску, побоїв і повної інформаційної ізоляції він пережив у російських СІЗО. У полоні його переконували, що України вже не існує, а ще - били за звичайні розмови між співкамерниками. Він не повірив жодному слову і дочекався обміну. Про сварки через хліб, радість від дозволу з'їсти цукерку, читання російських книжок, аби на пів години забути, де знаходишся, та усвідомлення того, що їдеш на обмін — розповів у відвертій та ексклюзивній розмові з кореспондентом Про все 27-річний військовий із Черкас.
Дмитро Крупенко — морський піхотинець 36-ї бригади, звільнений з російського полону. До служби працював завідувачем складу. У 2018 році був призваний на строкову військову службу, згодом залишився у морській піхоті. У полон потрапив під час оборони Маріуполя.
Про оборону Маріуполя та вихід із заводу
— Які завдання ви виконували на лінії бойових дій?
— Основне завдання нашої групи — стримувати ворога: не дати йому зайти в місто, відбивати штурми, не дозволяти закріпитися в будівлях, де переховувалися цивільні.
— Що передувало моменту, коли ви потрапили в полон?
— 11 квітня була невдала спроба прориву. Наступного дня до нас прийшов хлопець з нашої частини — росіяни відправили його парламентером. Він повідомив, що нібито наша бригада вже склала зброю, і нам пропонують здатися, інакше ангар накриють артилерією. Командир намагався уточнити інформацію через керівництво, а ми тим часом вирішили самостійно виходити з Маріуполя. Майже дійшли до околиць, але в полях натрапили на ворога. Нам знову висунули ультиматум: або здаємося, або розстріл. Щоб уникнути зайвих жертв, командир ухвалив рішення скласти зброю.
Умови утримання: «Очі майже завжди закриті»
— Що відбувалося після затримання?
— Ми зняли засоби захисту, викинули зброю. Нас обшукали й автозаком відвезли в бараки. Спочатку була Сартана — там умов не було взагалі, спали в сараях на піддонах. Потім Оленівка: холод, відсутність води, їжа раз на день. Згодом нас літаком етапували до міста Галич Костромської області (рф). У камерах СІЗО було сиро та холодно, панував постійний психологічний тиск. Очі нам майже завжди тримали закритими. Медична допомога була формальною: на будь-яку скаргу давали антибіотик — і все.
— Яким був стан ваших побратимів?
— Тих, хто мав поранення ще під час виходу, забрали окремо. А вже в СІЗО у хлопців почалося виснаження, сильне схуднення, дехто захворів на туберкульоз. Особливо важко було цивільним старшого віку — у них траплялися інсульти, але належної допомоги вони не отримували. Я сам втратив 20 кілограмів ваги.
- Чи не було смертей серед наших військовополонених?
- Була одна спроба самогубства, але хлопця врятували. І після того випадку до нас стали більш лояльно ставитись. Не так часто з нас знущалися, не так часто били. Але все одно випадки були.
Побут у камері та «інформаційна блокада»
— Чим вас годували та як минав день у полоні?
— Режим був суворий: підйом о 6:00, зарядка, підготовка до сніданку. 30 хвилин ти мав стояти або ходити камерою, 30 хвилин — сидіти. Розмовляти між собою суворо заборонялося. За найменше порушення або «не такий» погляд під час перевірки — били. Їли каші, порожні щі або розсольник. Влітку давали запарені сухі овочі. Хліб ділили по два шматочки, і через голод за них іноді виникали сварки.
— Що ви першим з’їли, коли повернулись?
— Коли нас везли через Гомель до кордону, в автобусі на сидіннях стояли пакунки з їжею: з цукерками, вафлями, гречкою з м’ясом, водичкою. Перше, що я пам’ятаю, я з’їв свіжого огірка.
— Про що найбільше мріяли?
— Про все. Особливо запам’яталося Різдво 2025 року (у рф святкують 7 січня). До нас уперше пустили сторонніх — представників церкви. Вони заспівали колядку і дали пакунок із цукерками, вафлями, згущеним молоком. Коли нам дозволили це з'їсти, це було справжнє блаженство. А так хотілося навіть простого яблука. Але найважче було психологічно.
— Росіяни намагалися тиснути на вас інформаційно?
— Постійно. Казали: «Ви нікому не потрібні, про вас забули. Від України залишився тільки центр, Захід — у Польщі, Схід — наш». Інформації було нуль. Лише від нових полонених, які потрапляли до нас у 2024-2025 роках, ми дізнавалися правду: про Кримський міст, про крейсер «Москва», про Курську операцію. Це були новини, які тримали нас морально. Я казав хлопцям: якби України не було, ми б не були їм потрібні як обмінний фонд. Нас би вже розстріляли або розкидали по тюрмах на великі терміни.
Спроби вербування та «вибір» маріупольців
— Чи намагався ворог перетягнути когось на свій бік?
— Щомісяця робили опитування: чи не хоче хтось служити в армії рф або залишитися жити в Росії. Обіцяли притулок і допомогу. Деякі хлопці погоджувалися. В основному це були маріупольці, у яких там залишилися сім’ї. Один мені сказав: «Там дружина, діти і батьки. Якщо я виїду в Україну, я їх більше не побачу». Я не засуджую, йому з цим жити.
— А як щодо фізичного насильства?
— Побої були регулярними. Перші два роки особливо: на ранкових перевірках, у коридорах. Якщо побачили по камерах, що хтось шепочеться — відкриваються двері, «маски-шоу», всіх на підлогу. Тільки останні пів року стало трохи легше, ми могли хоча б тихесенько розмовляти.
«80% літератури — про царів та революцію»: як книги рятували від думок
— Що допомагало вам триматися морально у чотирьох стінах?
— У нас був чіткий режим: півгодини ходиш або стоїш, півгодини сидиш. Коли звучала команда «сидіти», нам дозволяли брати книги. Це дуже допомагало відволіктися. Коли ти ходиш камерою, ти постійно в думках: «А як там вдома? Що робити далі?». А під час читання ти просто занурювався в інший світ і на пів години забував, де знаходишся.
— Яку літературу давали в російському СІЗО?
— Десь 80% — це була пропагандистська або історична література: про царя Миколу, революцію, Першу та Другу світові війни. Була російська класика — Достоєвський, Толстой. Я розумів, що ці знання мені навряд чи знадобляться, але читав, бо це було цікаво і займало час. Решта — фантастика та російські бойовики у стилі 90-х. Була ще одна «перевага» — іноді нас виводили на прогулянку у дворик розміром із невеликий кабінет. Там ми ходили по колу під «славну російську музику». Але якщо в дворику були турніки чи бруси й охорона дозволяла займатися — це вважалося великим успіхом.
- Чи був зв'язок з рідними?
- Були листи. За весь цей час я написав близько 5-6 листів, а отримав 3 чи 4. Навесні 2024 року ми записували відеозвернення до рідних, але коли я вже повернувся і запитав, то мама сказала, що вона навіть про таке не чула.
Дорога додому
— Як ви дізналися, що їдете на обмін?
— Усе почалося з незвичної метушні. Зазвичай нас стригли раз на місяць, а тут минув лише тиждень — і працівник СІЗО раптом дає машинку одному хлопцю і каже: «Стрижися». Ми спершу не зрозуміли, що відбувається. Потім — позачергова баня, хоча за графіком вона мала бути лише у вівторок. Тоді я остаточно впевнився: готують на обмін. Спершу хлопців вивели за кілька днів до Дня Конституції, навіть сказали: «Готуйтеся додому», але тоді обмін зірвався. Через два тижні процедура повторилася.
Така ж історія була і зі мною. На ранковій перевірці мені просто кинули машинку: «На, стрижися». Мене тоді якраз перевели в іншу камеру, хлопці там були не в курсі таких дій, питали: «Куди це тебе?». Я відповів: «Мабуть, додому». Підстригся і чекав. Було страшно: а раптом знову зірветься? Але о 15:00 у камері ввімкнувся селектор: «Крупенко, з речами на вихід». Нас зібрали в одну групу і ми чекали на автозаки.
— Як відбувався процес, коли вас везли в Україну?
— Ми перебували в КПЗ. По одному нас виводили в сусідню кімнату — перевіряли, чи немає заборонених речей, і переодягали в цивільний одяг. Близько 19:00 приїхали автозаки, нас у них завантажили. О 3:30 ми прибули на аеродром. Там нам замотали очі й руки скотчем та завели у великий ангар. У ньому збирали загальну групу на обмін — приблизно 200 людей, яких звозили з усієї Росії. У скрюченій позі ми перебували там до 19:00, доки не прилетіли наші літаки.
Потім нас завантажили в літак, але куди саме летимо — ми не знали. Уже після посадки російські військові зняли пов’язки й сказали: «Вітаємо, ви в Білорусі. Можете йти рівно, руки за спиною тримати не потрібно». Почали зачитувати наші прізвища — по одному ми сідали в автобуси.
Із Гомеля нас повезли до кордону з Чернігівщиною. Там уже стояли два автобуси: наш — із російськими військовими, і їхній — із нами. Ми вишикувалися й просто помінялися автобусами.
— Які відчуття були, коли їхали?
— Я не вірив, це було круто.
— Пам'ятаєте, як вас зустріли рідні?
— Після обміну ми були 10 днів на карантині. І туди приїхали батьки. Це були неймовірні відчуття.
— А яке було ставлення людей?
— По нас одразу було видно, що ми повернулися з полону. Коли нас випускали в місто, ми заходили в магазини за речами першої необхідності — щось купити чи замовити. Люди запитували, чи ми з полону, і часто віддавали потрібне безкоштовно.
Життя після полону
— Як триває ваша адаптація до цивільного життя?
— Дякувати Богу, з цим усе добре. Серйозних проблем зі здоров’ям, окрім наслідків контузій, немає. Адаптуватися вдалося досить швидко: працював із психологами, що дуже допомогло. Поступово вливаюся у цивільне життя — просто вийти в місто, на щось подивитися, відчути навколо цивілізацію. Величезну роль відіграли мої рідні: дівчина та батьки постійно були поруч і підтримували мене.
— Як ви ставитеся до того, що зараз відбувається з мобілізацією?
— У мене двояке ставлення до питання «ухилянтів». З одного боку, я розумію: якщо людину затягнути на фронт силовими методами проти її волі, користі від неї там буде мало. З іншого — захищати країну треба, бо якщо не ми, то хто?
— На вашу думку, чого зараз найбільше бракує системі?
— Потрібна справжня мотивація. Людина, яка ризикує життям, має бути впевнена, що її родина вдома захищена і забезпечена. Військовий не повинен думати про те, як його сім’ї вижити на 20 тисяч, поки він у окопі. Він має фокусуватися на бойовому завданні, знаючи, що держава подбала про його близьких. Це і є та база, без якої важко вимагати від людей іти на війну.
— Що б ви хотіли сказати тим, хто ще залишається в полоні?
— Тримайтеся, хлопці. Вас обов’язково обміняють. Я вірю в нашу перемогу!
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
