Черкащанка, яка воює на фронті, пише проникливі вірші

10 грудня 2018, 10:07

Черкащанка, яка воює на фронті, пише проникливі вірші

Лариса Устроєва знаходиться на передовій між ворожими терористичними військами й мирною Україною. І в тому незаперечному факті, що країна живе в мирі, є й її особистий внесок. Лариса родом з Черкащини. Одружена, чоловік також військовий. Познайомилися вони з Євгеном під час служби в підрозділі. Побралися і тепер служать на одному опорному пункті разом, пише газета "Козацький край".

Лариса має двох дітей — доньку й сина. Донька також військовослужбовець, медик за фахом, але зараз вимушена не лише служити, а й доглядати 12-річного брата, поки батьки захищають країну.
Із самого початку війни на Донбасі Лариса Устроєва прагнула потрапити до війська, та їй відмовляли. Тому вона, щоб допомагати й бути корисною бійцям, стала волонтером. А в грудні 2016 року, завдячуючи матері загиблого героя-кіборга, яку вона випадково зустріла у військкоматі, Ларисі вдалося потрапити до Збройних сил. Зараз вона бойовий медик і знаходиться на передньому рубежі захисту.

Окрім виконання службових обов’язків, Лариса взяла на себе ведення всього господарства, завдяки чому хлопці завжди вчасно нагодовані й на пункті панують повний порядок і дисципліна. На жаль, саме зараз Лариса потрапила до госпіталю: під час обстрілу зазнала травми й тепер вимушена лікуватися.

Коли видається вільна хвилинка, ось як зараз, Лариса пише вірші й прозу. Сторінка 92-ї ОМБр у Facebook пропонує увазі читачів написане Ларисою на передовій есе під назвою "За цифрою 200…"

* * *
Знаєте, що приховане за цифрою 200?

Це коли під час бою, ти чуєш крик побратима: давайте сюди, він ще дихає! І в найскладніших умовах, забувши про стерильності, брудними, тремтячими руками засипаєш целакс (якщо тобі пощастило і тобі його подарували друзі, волонтери чи медики), накладаєш джут і шепочеш, як молитву:

— Тихо, тихо браток… Ти чого? Зараз, зараз все буде… Усе буде добре!

Коли напіврозвалений УАЗ вичавлює божевільну швидкість і відчайдушний шофер під пострілами виводить машину з-під обстрілів, а медики під божевільний танець старої швидкої намагаються створити диво. І, поклавши руку на плече, кажуть водію:

— Не метушися… Ось і все…

Напевно в цю тривожну ніч ніхто не спав, а в голові мільйон питань. І наче дзвін, гуде страшна новина й сумна, мов хижий звір: «Його вже більше нема!» А мозок шепче: «Цього не може бути… Ти не вір…»

Коли в холодні стіни моргу, приїжджає командир із побратимом… І дають нову форму… «Так положено…» І палять цигарку за цигаркою, аж кадик ходором ходить… А треба рідних повідомити. І, знаєте, чоловіки плачуть…

Це довга дорога додому — назавжди, навіки. І мати на колінах біля порогу… І божевільне виття… А ти мовчиш, й лише як мантру крізь зуби повторюєш:

— Пробачте… вибачте… не вберегли…

«Іще учора був живий,
сьогодні тисну мерзлу руку.
І хто ж дозволив цій війні 
принести нам гірку розлуку? 
Молилась Богу — він не чув, 
кричала вслід нещасній ночі. 
Неначе вчора ти ще був,
сьогодні вже закриті очі. 
Я проклинала всіх людей, 
Не їла, сину, і не спала.
І фото з біллю до грудей 
я сильно-сильно притискала!» 

І дитина з переляканим поглядом ще не розуміє, що тата більше немає. І осудливий погляд удови, — вона така молода… їм би жити й жити… така війна!

Це стукіт землі по домовині й горілка на поминках. Вона не бере! А перед очима стрічка на фото. А в пам’яті — він перед виїздом так завзято сміється. Це цифра 200, а за нею долі, за нею життя. Просто цифра, а за нею мертві номери. Номери тих, кому вже ніколи не зателефонуєш і від кого марно чекати на дзвінок. Та видалити їх не підіймається рука. Із кожним роком цей список мимоволі росте, і в певний момент втрачаєш їм лік, але пам’ятаєш — усіх і кожного. З дотепними позивними, зі збереженими СМС-ками, з підколами, образами, суперечками, останніми (уже не "крайніми") новинами та планами. Так само й акаунти в соцмережах.

З кожним новим етапом більшає якорів, які доводиться підіймати, щоб рухатись далі. Мікро- й макрокосмос війни — це співвідношення втрат, про яке щоденно сухо звітує штаб ООС. Та ці самі номери ниють наскрізними ранами глибоко всередині.

А іноді змусять посміхнутися, бо відчуваєш, що вони, твої абоненти, десь поруч… за спиною… над тобою… як янголи-охоронці…

Вгору