Коли йдеться про українців за кордоном, на думку, насамперед, спадають такі країни, як Канада, США, Польща, Іспанія чи Італія. Проте наші співвітчизники масово переїжджають не лише на Захід. Наприклад, нам дуже мало відомо про життя українських переселенців у країнах Азії та Близького Сходу. Чи не найбільша українська діаспора серед цих країн проживає в Туреччині. За даними експертів, лише в Стамбулі та Анатолії живуть десятки тисяч українців, більшість із яких — жінки, що знайшли собі турецьких чоловіків. З однією із таких жінок поспілкувалася газета «День».
12 років тому вона вирушила до Туреччини. З того часу в її житті відбулися значні зміни. Змінилося кардинально все — починаючи з мови, релігії, традицій, думок, розмов, поведінки, побуту, харчування... і закінчуючи навіть її ім’ям. Але у своєму серці вона залишилася справжньою українкою — розумною, сміливою, самодостатньою. Ось таке поєднання жіночності та сильного, харизматичного характеру. Вона завжди чітко знає, що робить, і не збивається на манівці. Після переїзду змінилися її відносини з родиною, що лишилася в Україні. На прикладі Вільдан Кліч ми дізналися, наскільки нашим жінкам важко адаптуватися в цій східній і, водночас, європейській країні.
Переїзд
— Розкажи трохи про своє життя до переїзду в Туреччину.
— Я народилася в самому серці України — в Черкаській області. Моє дитинство пройшло в селі Богодухівка, яке недалеко від давнього і славетного міста Золотоноша. Там я виросла та закінчила школу. Згодом вступила до Київського національного аграрного університету, де 2003 року отримала диплом економіста. Два роки працювала за фахом на агрокомбінаті «Пуща-Водиця». В ті часи я вела активне громадське життя, була справжнім патріотом своєї країни. З колегами ми ходили на всі антикучмівські мітинги, виступали за демократичні реформи. Під час Першого Майдану я перебувала у вирі подій, боролася і хотіла, щоб Україна нарешті стала по-справжньому європейською.
— Що ж стало основною причиною твого переїзду?
— Це сталося зовсім випадково... Я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком-турком, який на той час працював в Україні в будівельній компанії, що виконувала замовлення тодішніх українських високопосадовців, зокрема й Кучми. Я тоді дуже обурювалася тим, що іноземці приїжджають працювати до України, відбираючи роботу в наших громадян. Мій майбутній чоловік Ондер хотів навіть лишитися в Україні, але виникли складнощі з візою. Тоді я відчула, що не зможу покинути його. Всупереч всім ваганням та невпевненості, прийняла рішення виїхати в Туреччину. Але у моєму серці тоді не було страху. Я їхала немов із закритими очима, бо ми з ним на той час були знайомі лише три місяці. Потім говорили тільки по телефону і не бачилися. Я змушена була їхати в Туреччину. Доля... «У всіх своя доля і свій шлях широкий...» — як писав Тарас Шевченко. Так у мене й сталося.
Адаптація
— Чи легко ти адаптувалася на новому місці?
— Спочатку я була дуже засмучена. Навколо мене — чужа країна, незнайомі люди, що говорять незрозумілою мовою... Втім, поступово це відчуття зникло. Я почала відкривати для себе Туреччину, і насамперед це стосувалося вивчення мови.
— Як швидко ти почала говорити турецькою мовою?
— На це у мене пішов десь рік. Після того я, можливо, не всі слова ще розуміла, але говорити вже могла. Пізніше, коли народився син і я лежала в лікарні, в палаті не могли повірити, що я українка, тому що я вже так говорила, як вони. У мене навіть зник акцент.
Спеціального вчителя з турецької мови в мене не було, лише спочатку сестри мого чоловіка — Айше і Джанан — показували мені на предмети і казали, що це означає. Ще в нашому селищі жила українка, яка теж вийшла заміж за турка і жила там вже три чи чотири роки. Вона перекладала мені те, чого я не розуміла. До речі, початок життя в Туреччині дався їй набагато важче, ніж мені. Річ у тім, що вона завагітніла ще в Україні, перед шлюбом, що для турків є дуже аморальним. Через це свекруха і свекор погано до неї ставилися. Згодом, після народження дитини, вони подружилися.
Та жінка мені розповідала, що я потрапила в хорошу сім’ю, хоча б тому, що я не привезла з собою приданого, а вони мені самі все купували.
— До яких традицій/звичок/моделей поведінки тобі було найважче звикнути?
— Мені все було незвично спочатку. (Сміється.) Найбільше я не могла звикнути до їхньої кухні. Вона відрізняється від української, наче багатша на все. Українська теж багата, але в них ніби більша. На сніданок у них — оливки, сир різних видів, помідорчики маленькі кладуть. Багато незвичайного, але легенького. На обід — вже ситніше: картопля, сирі зернові котлети, шашлик, м’ясо на лаваші, плов із квасолі, кавурма із баранини, голубці...
Я спочатку не могла звикнути до такого багатого раціону. Це пов’язано з тим, що турки дуже люблять гостей. У кожного є родичі, які дуже часто відвідують одне одного. В Україні я нечасто таке бачила. У нас приїжджають в гості, але рідше. Також якщо в Туреччині якась людина захворіє, то родичі швидко везуть її в лікарню й допомагають. Ніхто не залишає нікого в біді. Мені здається, що в Туреччині люди чуйніші. Наприклад, якщо людина впала чи спіткнулася, їй обов’язково допоможуть підвестись, або коли в транспорті їде старенька бабуся, то відразу кілька людей швидко встають, щоб поступитися їй місцем. Бачила ще один приклад: чоловік захворів, а його жінка через те, що доглядала дітей, теж не могла ходити на роботу, тоді сусіди допомогли їм фінансово й продуктами. Там ніхто нікого не залишає в біді. У них побутує таке прислів’я: «Якщо мій сусід голодний, я не можу заснути».
Віра
— Ти завжди носиш традиційний турецький одяг? Важко було звикнути?
— Так, було незвично спочатку, але потім я призвичаїлася. Втім, для моєї родини це не принципово. Якби я хотіла, то одягалася б, як українка, але це був мій вибір. Я змінила віру. Це теж було моє бажання, мене ніхто не примушував. Коли я приїхала туди, то цілий рік нічого не змінювала. Потім прочитала Коран і вирішила, що так правильно; згадала, що в Україні віруючі люди (православні жінки) теж носять подібний одяг — довгі спідниці й хустки, щоправда лише під час відвідування храму. У турок більш традиціоналістичні погляди. Не тільки в мечеті, а й на вулиці жінкам не можна показувати волосся, ноги. Але Туреччина — це не Саудівська Аравія чи Іран. Це не теократія, а свійська країна, тому багато жінок не дотримуються цих суворих релігійних правил. На вулицях Стамбула можна зустріти жінку в паранджі чи хіджабі, а також жінок, одягнених зовсім по-сучасному, по-європейськи. Ніхто не звертає на це уваги. Коли я приїжджаю до України, то не соромлюся свого одягу. До речі, на весіллі я була в білій сукні, дуже схожій на звичну нам європейську, хіба що без відкритого декольте.
— Як ти прийняла іслам? І чи не жалкуєш, що прийняла іншу віру?
— Нічого не було складного. Промовляєш слова, що ти віриш у Аллаха і його пророка Мухамеда, що він був останнім пророком — посланцем. Я не жалію, що прийняла іслам, бо вважаю, що ця віра правильна, полегшує життя. Немає примусу до прийняття віри, тобі просто розповідають, що треба робити, що — ні. Наприклад, вони моляться Аллаху, українці теж моляться своєму Богові. Багато чого є схожого. Біблія теж пише, що потрібно молитися, дякувати Богові за все, що він дав... У ісламі є багато пророків. Одним з яких є Ісус Христос, якого вони шанують, але не вважають Сином Божим. На думку мусульман, він був звичайним пророком і посланцем, покликаним просвіщати людей. Турки вважають, що під час кінця світу Ісус прийде на Землю і судитиме людей, відправляючи їх в рай чи пекло. Але останній пророк — все ж Мухамед. Ми так віримо. Я побачила, що немає нічого важкого і нічого поганого в цій вірі, і я її прийняла.
— Які найбільші свята в Туреччині?
— У Туреччині є два найбільші релігійні свята — Рамазан Байрам та Курбан Байрам. Друга назва Рамазан Байраму — солодкий Байрам, це більш сімейне свято, на столі завжди багато солодощів. Святкують його здебільшого в родинному колі після закінчення посту на святий місяць Рамадан. Три дні люди відвідують одне одного, членів родини, ведуть розмови і не забувають молитися Аллаху за те, що вони дожили до цих днів. Курбан Байрам відрізняється тим, що на стіл здебільшого подають м’ясо жертвенних тварин, а не солодощі.
— Чи багато українських жінок у Туреччині, з якими ти спілкуєшся?
— У місті Ізміт (Коджаелі), де ми живемо, в мене немає знайомих українок. Але в інших містах є. Іноді я спілкуюся з ними електронною поштою.
— Яке ставлення на побутовому рівні у турків до українців і, зокрема, до наших жінок?
— До жінок дуже добре ставлення, на мій погляд. Бережуть їх, наприклад, не хочуть, щоб вони працювали. У Туреччині зараз така економічна ситуація, що більшість чоловіків можуть самостійно забезпечити свою сім’ю без допомоги жінки. Жінки там переважно займаються домашньою роботою та вихованням дітей, їх стараються не долучати до важкої праці. Але є й такі, що працюють і обіймають високі посади (приміром, у парламенті). Я теж свого часу один рік пропрацювала в дитячому садочку. Керівництву дуже сподобався мій стиль роботи з дітьми, і зараз вони кличуть мене знову. Мені тоді навіть сказали, що ми — іноземці — працюємо краще, ніж самі турки.
Співвітчизники
— Які тобі відомі об’єднання українців у Туреччині?
— Знаю, що є українське об’єднання «Українська родина» в Анталії, також діє Українське культурне товариство в Стамбулі. Ці організації хочуть, щоб Україна з Туреччиною мали тісніші зв’язки. Тим українцям, які живуть у Туреччині, ці організації надсилають запрошення, й вони приходять туди. У майбутньому я планую теж долучитися до цих спільнот. Але зараз мої діти ще малі, і я, на жаль, не можу подорожувати далеко від дому.
— Чи існують українські культурні центри, де можна знайти українські видання (газети, журнали тощо)?
— У Стамбулі є багато культурних центрів різних країн, зокрема й український. Щоправда, особисто я його не відвідувала. Найбільше новин з України дізнаюся з інтернету.
Освіта
— Яке ставлення до президента Ердогана та нинішньої влади всередині країни, зокрема серед твоїх знайомих?
— На останніх виборах та Референдумі більшість людей висловила підтримку Ердогану та його політичному курсу. Я та мої знайомі дуже задоволені змінами, що відбуваються в країні. Вважаю, що президент старається для простих людей, і це видно. Він бореться з тероризмом, покращує соціальні стандарти нашого життя. Коли до нас у гості приїжджав мій батько, він найбільше був у захваті від якості турецьких доріг: «Уявіть собі! — казав він, — немає жодної ями, ані вибоїни! Їдеш — немов пливеш». Ще наш уряд дуже турбується про молодь, про розумовий і фізичний розвиток дітей. Наприклад, у п’ятому класі кожній дитині дарують велосипед. А через рік, в шостому, — планшет для допомоги в навчанні. Ще для маленьких дітей відкриваються спеціальні «інститути» — курси позакласного навчання. Мій син, якому дванадцять років, уже може відвідувати такий інститут.
— Не зарано в інститут у дванадцять?
— Ні. Дитина складає іспит, і комісія вирішує, до чого у неї є нахили і здібності. Коли дитина вміє добре малювати — її віддають у гурток малювання; якщо сильна у хімії, фізиці чи у спорті — їй пропонують продовжити заняття в цьому напрямі. Кожна дитина може здобути освіту через цей маленький «інститут».
Політика
— Які, на твою думку, існують проблеми в турецькому суспільстві, що викликають у тебе занепокоєння?
— Найбільше хвилююся через тероризм. Тому що підростають мої маленькі діти, й мені страшно відпускати їх самих. Адже за останні два роки в Стамбулі постійно лунали вибухи. Із Сирії приїжджає багато біженців, серед яких є радикали й терористи. Це небезпечні люди, як на мене. Я хочу, щоб в країні було мирне і спокійне життя. 15 липня минулого року в нас сталася спроба перевороту, але в заколотників нічого не вийшло. Тому що переважна більшість простих людей всередині країни підтримують політику нинішнього уряду. Люди масово вийшли на вулицю, щоб захистити конституційний лад. Мій чоловік теж пішов. Тоді багато людей загинуло, багато стало інвалідами, але ми не віддали Туреччину, не допустили диктатури. Потім ми дізналися, що Ердогану пропонували тікати до Німеччини, але він не погодився. Він зустрівся з людьми і сказав — я з вами. На вулицях тоді було небезпечно й по всьому місту лунали постріли. Частина військових виступила проти народу. Це була дуже страшна ніч. Я сиділа вдома з дітьми, обійняла їх і слідкувала по телевізору за новинами. Потім він вимкнувся, і сигнал зник. Я переживала за чоловіка і за країну, тому що за ці роки встигла з нею поріднитися. Переживала не так за себе, як за дітей.
Робота
— Не думала стати перекладачем чи гідом для наших туристів?
— Поки що не знаю, бо догляд за дітьми для мене на першому місці. Треба вивчитися, скласти іспити та отримати диплом перекладача. У Туреччині в цій сфері дуже велика конкуренція, цим займається в основному молодь. Знайти себе в цій професії в Туреччині досить важко, попри те, що я знаю кілька мов: українську, російську, англійську, турецьку, відвідувала курси арабської. Декілька разів були випадки, коли до мого чоловіка звертались україномовні чи російськомовні далекобійники. Я допомагала вирішити їхні проблеми з логістикою, надаючи послуги перекладача.
— Ніколи не пізно вчитися.
— Звісно. Якби я вчилася, то пройшла б, бо сама допомагаю своїм дітям у навчанні. Я б дуже хотіла, щоб відкрилася школа з вивченням української мови, обов’язково віддала б туди своїх дітей, тому що самостійно навчити їх українській мові я не в змозі. Адже в їхньому оточенні українську знаю лише я, і то майже не вживаю її в побутовому спілкуванні. А якби відкрилася українська школа, вони б швидше вивчили мову.
Ностальгія
— Як ти сприйняла останній український Майдан і події, що розкололи мир між Україною та Росією?
— Я дуже засумувала і подумала: чому я зараз не в Україні?! Якби була вдома, обов’язково взяла б участь у народних виступах. А в політиці все дуже заплутано, не можна сказати однозначно, хто винен найбільше. Україна хоче вступити до ЄС? Але чому їй заважає Росія? І яке вона має право окуповувати Крим!
— Яке ставлення до окупації Криму та війни на Донбасі?
— Гадаю, що і Крим, і Донбас належать Україні по праву. І треба, щоб вони залишилися в складі єдиної Української держави. Україна за територією хоч і менша за Росію, але має значний потенціал розвитку і може стати одним із регіональних лідерів. Це дуже непокоїть Кремль, незважаючи на те, що в Росії вистачає своїх проблем, територій і ресурсів. Україна 1991 року здобула незалежність. А це означає, що вона сама може приймати рішення. І, безперечно, Янукович був неправий у тому, що покинув країну. Можна сказати, що він її зрадив. На Донбасі зараз дуже багато гине людей. Я дуже жалію і засмучуюся. Хочеться, щоб скрізь був мир і спокій. Вважаю, що кожній країні всього вистачає. В Україні все є, вона ж ні на кого сама не нападає, а вимагає лише звільнити свою територію від іноземних загарбників.
— Після того, як ти переїхала до Туреччини, ти бувала в Україні до революції (2010 р.) і після Майдану (2017 р.). На твій погляд, наше суспільство реально якось змінилося після цих подій?
— Під час останнього приїзду я побачила суттєве піднесення рівня патріотизму серед українського народу. Думаю, всі ці трагічні події, що відбулися за останні чотири роки, сприяли єднанню нашого народу. Адже ніщо так не згуртовує націю, як небезпека поневолення зовнішніми загарбниками. Раніше на вулиці дуже рідко можна було побачити національний прапор, іншу державну символіку, а під час останньої поїздки я відразу, зійшовши з літака, зрозуміла, що перебуваю саме в Україні, а не на якійсь абстрактній території.
Відпочинок
— Люди з усього світу їдуть відпочивати в Туреччину (зокрема — в Анталію). А як і де відпочивають самі турки?
— Найбільше відпочивають у своїй країні. (Усміхається.) Турки у свій вільний час люблять сімейний відпочинок. При цьому істотно цей відпочинок відрізняє те, що вони не вживають алкоголь, грають в ігри, фотографуються, спілкуються. Є багато місць у Стамбулі, Анталії, Ізміті, де можна відпочити. Хто любить екскурсії — відвідують музеї, старовинні місця, хто любить море — їде на море. У Стамбулі є великий аквапарк, кілька зоопарків, куди можна сходити. Також часто відвідуємо старовинні мечеті. Цікавим місцем у Стамбулі є Топкапи — палац, де жили падишахи. Зараз там музей, де розкладено речі пророка Мухамеда. Відвідуємо мечеть Арап, мечеть Сулеймані-Джамі, Блакитну мечеть або Мечеть Султанахмет, Мечеть Фатіх. Ще турки їздять відпочивати до Америки, Італії, Франції, України. Ми, наприклад, збираємося відвідати Францію.
Мрії
—Що тебе тішить сьогодні?
— Мої діти! Те, що я до батьків можу приїхати... Що побачила своїх сестер, за якими дуже сумую. Гадаю, я щаслива людина, й це мене тішить.
— У тебе є мрія?
— Так, є. Я хочу побудувати колись у своєму рідному селі новий будинок для своєї родини.
— А ніколи не з’являлася думка повернутися до України?
— Була, звісно. Але в нинішній ситуації в Україні нам буде складно.
— Твій девіз чи улюблений афоризм.
— Треба вірити в себе і довіряти своїм відчуттям!
— У тебе два імені — Люба і Вільдан.
— Так. (Усміхається.)
— Що означає твоє нове ім’я?
— Спочатку мене хотіли назвати — Туба, але мені не сподобалося. А Вільдан дослівно означає «у раю дітки, що літають», або «райські дітки».
— Із яким ім’ям тобі гармонійніше живеться? І як вони в тобі уживаються разом?
— Мені байдуже, я — і Люба, і Вільдан, вже звикла до свого турецького імені за ці дванадцять років. Люба — теж дуже хороше ім’я. Мені приємно, коли рідні звуть мене Люба.
— Який спогад виринає найчастіше в пам’яті про Україну?
— Найбільше згадую, як я малою виступала з гуморесками. Мені було років п’ять, як мамі трапилася до рук збірочка видатного гумориста Павла Глазового. Моя мама навчила мене з такою інтонацією їх розказувати, що в людей роти відкривалися від мого тону. Мене запрошували на різні свята, і кожного разу дарували подарунки. Найбільше — іграшки. Тоді я стала популярною. Але ненадовго. Через деякий час голова колгоспу через одну гумореску заборонив мені виступати. І я залишила сцену.
— Ти віриш в долю?
— Вірю! Мусульмани дуже вірять в долю, не можна цуратися долі. Якщо сталося якесь лихо чи біда, треба це сприймати спокійно. Після біди буде щасливий день, вірю в це. Я в житті загалом була терплячою. У мене не завжди було все гаразд, але я твердо вірила у світлий день, і ніколи не цуралася долі.
— Що б ти побажала всім українцям сьогодні?
— Я всіх людей люблю, а українців — найбільше! Для них у мене окреме місце в серці. У моєму серці завжди Україна, бо я сама українка. Вважаю, що українці добрі люди. Просто, можливо, ці проблеми, образи чи події, які відбуваються в Україні, їх зігнули, й вони ніяк не можуть розправитися. Щиро бажаю, щоб всі ці негаразди і негативні відчуття залишили їх. Нехай живуть і вірять у майбутнє і світлий день! Він обов’язково настане
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
