Черкаський спортсмен став срібним призером Чемпіонату світу з футболу

14 серпня 2019, 08:26

Ярослав Черниш чітко пам’ятає день, коли прийшов до тренувальної зали Жашківського дитячо-юнацього клубу фізичної підготовки. 16 вересня 2008 року він твердо вирішив займатися спортом. Спочатку – для покращення здоров’я і самопочуття.

Сьогодні, у свої 25, Ярослав - дворазовий срібний призер Чемпіонату України та багаторазовий призер Кубка України зі штовхання ядра. Останнє досягнення – участь у Чемпіонаті світу з футболу в складі Національної збірної серед гравців із вадами опорно-рухового апарату, котра стала срібним призером змагань (Іспанія, м.Севілья).

- Ярославе, срібне призерство на Чемпіонаті світу – очікуваний для тебе результат?

- Хотілося б ще краще, звісно, але, враховуючи, що я навіть не сподівався грати за Національну збірну, для мене це – рівень. Тим паче мені вдалося стати автором двох голів. Паралімпійська збірна України – найтитулованіша збірна в світі, ми перші в рейтингу. Зараз склад команди оновлено, тому потрібно час, щоб ми спрацювалися. Тож, сподіваюся, наступного разу золото буде нашим.

- Як прийшло рішення займатися спортом?

- Мені запропонував тренуватися Дмитро Мазур – директор Жашківського дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки, друг мого батька, на сьогодні – Чемпіон світу, Європи та Євразії з пауерліфтингу, рекордсмен Європи зі станової тяги та рекордсмен України із жиму лежачи, майстер спорту з пауерліфтингу, кандидат в майстри спорту із армреслінгу та гирьового спорту та перетягування канату. Він став моїм першим тренером. Спочатку це були вправи для покращення самопочуття і загального розвитку, потім – легка атлетика. Згодом – я вже грав за збірну команду Черкаської області з футболу, з якою у 2010 році став бронзовим призером Чемпіонату України. У березні цього року мені запропонували зіграти у Кубку України з футболу – грав за нашу київську команду, після цього мене викликали на збори Національної паралімпійської збірної з футболу.

- Ти з дитинства граєш у футбол. Чому вирішив займатися штовханням ядра?

- У 22 я несподівано для себе почав займатися штовханням ядра. Просто вирішив спробувати, а мої старання помітив мій майбутній тренер – Багач Олександр Миколайович - Чемпіон світу та Європи, багаторазовий чемпіон України, тричі володар Кубка Європи та срібний призер Кубка світу, бронзовий призер 26-х Олімпійських ігор в Атланті. Він оцінив мій потенціал, сказав, що я уже сформований спортсмен, потрібно лише підкоригувати техніку. Мені за честь вчитися у такої легенди спорту, як Олександр Багач.

- То підготовка до змагань із штовхання ядра для тебе не вимагає багато зусиль?

- Не зовсім. Це досить технічний  і складний вид спорту. За декілька днів до турніру намагаюсь бути максимально сконцентрованим на фізичній та психологічній підготовці. На змаганнях одна спроба вирішує все, тому важливо пробудити спортивну злість – і тоді снаряд летить якнайдалі. Наразі, поки у тренуваннях із футболу у нас перерва, готуюся до кубку України з легкої атлетики. Намагаюся  переналаштуватися на інший вид роботи і в короткий час набрати потрібну форму.

- А не складно поєднувати два види спорту?

- Складно було із штовхача ядра переформатуватися на футболіста – я на той момент у футбол не грав три роки. Але збори пройшов, набрав непогану форму. Все-таки наполегливість і цілеспрямованість стирають межі між різними видами спорту і дозволяють розвиватися.

- Можливо, плануєш віддати перевагу якомусь одному виду спорту?

- Коли граєш у команді, важко оцінити, наскільки ти виклався, як добре спрацював, бо ж усе залежить від настрою всієї команди, від фарту, а не лише від тебе одного.

Тому мені хотілося б не полишати штовхання ядра – це чудовий спосіб для мене зважити, на що я здатен, чого можу досягти. Разом з тим – грати за національну збірну, за свою країну – дуже престижно.

Двома видами спорту займатися професійно  напевно нереально. Оскільки у мене буде контракт із збірною, то зосереджу увагу на футболі. Та я сподіваюся, що і в штовханні ядра вдасться чогось досягти, навіть якщо це буде хобі.

- Ти мріяв про спорт як про професію?

- Я навіть намагався вступити до інституту фізкультури. Але з певних причин не вдалося. Пізніше заради мети довелося обирати – робота чи спорт. Я обрав інтенсивні тренування і змагання. Зате я досяг певного рівня, і тепер спорт дійсно стане моєю професією. Попереду складна робота. В травні в Італії пройде турнір кращих восьми команд світу. А через чотири роки, сподіваюсь, футбол знову включать до паралімпійських видів спорту і ми зіграємо на Паралімпіаді.

- Кому й чому завдячуєш своїм успіхом?

- Мене дуже підтримують батьки – я щиро вдячний їм за це. Окрім того, на різних етапах життя я зустрічав людей, у яких міг чомусь навчитися. Найбільше вдячний Дмитру Володимировичу Мазуру. Він багато чому навчив. І я не знаю, чи був би у спорті, якби не він. Ми з ним досягли чималих результатів. Зараз ходжу до зали Дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки, як додому. Тут така атмосфера, що я почуваюся комфортно. Постійно консультуюся з Дмитром Володимировичем. Він дав мені настільки високу фізичну підготовку, що це допомогло досить швидко влитися і в футбол, і в штовхання ядра.

Із гордістю про Ярослава говорить його тренер Дмитро Мазур:

- Рідко  трапляються спортсмени із такою залізною хваткою, як у Ярослава. Ще коли він школярем ганяв м’яча із хлопцями на шкільному стадіоні, я бачив, наскільки він азартний. Гра його захоплює, поглинає повністю. Мені довелося довго вивчати його можливості, досліджувати, що таке ДЦП. Ішлося вже не просто про реабілітацію, поліпшення здоров’я. У нього була вища мета.  Я дуже пишаюся таким учнем і вірю в його майбутні перемоги.

Вгору