У прикордонних військах на кордоні з Іраном В’ячеслав Зозуля з Тального прослужив 2 роки. Про це пишуть "Вісті Черкащини".
На момент досягнення 17-річного віку В'ячеслав Зозуля досяг 17-річного віку і вступив до Стеблівського училища, де навчався на монтажника радіотехніки. Під час навчання в училищі у 1986 студенти, серед яких був і Слава, виготовляли стенди з іменами Героїв Радянського Союзу та загиблих воїнів в Афганістані. Військові події на той момент були у розпалі.
Разом із однокласником Сергієм, якого Слава знав із дитячого садочка, хлопці вирішили вступати до Голіцинського прикордонного училища, аби воювати з іншими. Фізичну підготовку хлопці склали успішно.
– Ми й колесо крутили, і підтягувалися. Та проблема була в іншому – у наших нерівних побитих носах. А це була структура, де все мало бути ідеально. Вирішили, що рівняти перенісся не будемо, – розповідає В’ячеслав Володимирович. – Пізніше я написав рапорт, що хочу служити у прикордонних військах. Призвали мене в армію з Тальнівського військкомату. Забрали не відразу після закінчення училища - я ще деякий час працював на «Мінводах» вантажником. Хотів попасти у Середньоазіатський прикордонний округ, а відслужив у Закавказькому.
Старшина достатньо навантажував хлопців. За словами В'ячеслава, навчали жорстко, але справедливо. Потрапив він до 5-ї прикордонної застави з кодовою назвою «Пайка». Особового складу було чоловік 40-45. Дідівщини не було, хоча дідами старших називали.
- Пам’ятаю, як діди вчили швидко ходити: за кілька годин пробігли лівий фланг (6 км) туди й назад, постирали п’яти. Все загоїлося, але точно знали, скільки часу треба, щоб подолати відстань. Цю ділянку кордону не можна було назвати ні важкою, ні легкою, бо від системи до кордону, часом, було до кілометра, тому піймати порушника було непросто. Майже під 6-ю заставою був радіолокаційний пост. Звуки машини чи ходи ми вміли розрізняти. І щойно вичислили, на місце висувався секретний наряд.
Як каже В’ячеслав Володимирович, місцевих поблизу не було. Зустрічали їх, коли їздили по воду в аули. Запам’ятав чоловік і їхній гарячий чай. На заставі готували плов та пекли лаваші, загалом же годували «за стандартом».
– Ми картоплю смажили, давали нам ковбасу, тільки в баночках, – пригадує прикордонник. – Ми її називали «фаршированими сосисками», – сміється. - Але на 5-й заставі прослужив недовго. Написав рапорт у сержантську школу. Після закінчення потрапив у 13-ту мангрупу, згодом її перейменували на десантно-штурмову, і назад. Пам’ятаю, як потрібно було охороняти 240 км кордону, 90 з яких місцеві просто знесли, аби вільно пересуватися й ходити до родичів.
Часто доводилося сидіти у засідках, а іноді навіть видавати себе, затягуючись цигаркою. Порушників вистачало, діяли переважно уночі, робили «закладки», які по цей бік кордону місцеві відкопували, прикриваючись тим, що пасуть овець.
–Через кордон порушники переносили все: від наркотиків до виделок, чайників та утюгів, – каже В’ячеслав Володимирович. – Ловили на гарячому багатьох, привозили їх у загін. Якось двох (а нам серйозні хлопці попалися, з судимістю) доставляли аж у Баку. Служба була хоч і нелегкою, зате цікавою. Як відслужив, то казав, що пішов би знову.
Не обходилося на службі без курйозів. Хлопці любили пожартувати. Коли на землю опускався чи то дрібний дощ, чи густий туман, і під ногами чвакало, навіть хитрували, щоб не виїжджати на лінію кордону в таку погоду.
– Щоб підняти температуру, треба було розжувати та ковтнути стержень простого олівця. Як зробив це – можна бути впевненим, що нікуди не відправлять.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
