Офіс, стіл, комп’ютер – типовий робочий день? Офісний світ – не єдиний варіант, який можна обрати, щоб проводити там цілісінькі дні. Наприклад, можна пити чай і вчити цьому інших людей... А можна працювати грумером, диригентом чи психіатром... Цікаво, як живуть люди з нетипового світу: без ноутбуків, столів і офісного дрес-коду? Який він – цікавий світ цікавих професій, пише in.ck.ua.
Мене можна назвати "чайним п’яницею"
Артем Лисенко працює чайним майстром у чайному домі "Тінь-Лун". Його дні проходять у медитативній атмосфері. Під спокійну музику чоловік проводить чайні церемонії, вивчає чаї методом дегустації, спілкується з клієнтами. Артем мріє поїхати в Китай, на чайні плантації, щоб побачити на власні очі, як росте чай.
Чайний майстер проводить чайні церемонії, продає чай, допомагає клієнту зрозуміти, який саме сорт потрібен в цю мить. Все залежить від мети – є бажання розслабитися, над чимось подумати чи отримати заряд сил. Чайний майстер повинен вміти вести цікаву бесіду, бо під час церемонії всім хочеться поговорити, треба знати процедуру, вміти розкрити філософські канони чайної культури. Я п’ю дуже багато чаю, мабуть, мене можна назвати “чайним п’яницею”. Це китайський термін – людина, яка постійно п’є чай і вже не може без нього жити. Знаю близько двадцяти видів чаю. Це ціла культура, кожен сорт має свій характер. Чайна церемонія – це медитація, в якій чай розкривається, віддає людині свою енергію. Тому чайна чашечка – дуже індивідуальна річ, понюхати чай в чужій чашці під час церемонії – все одно, що поцілувати власника цієї чашки. Мій улюблений чай – "дянь хун". Протягом дня ми готуємося до чайних церемоній, вивчаємо чаї, п’ємо їх, спілкуємося з відвідувачами. Багато працівників нашого чайного дому мріє поїхати в Китай, побачити плантації на власні очі. Я теж маю такі плани, - розповідає Артем Лисенко.
Грумінг – це не “ігри з котиками і собачками”, як дехто думає
Тетяна Коломієць – власниця ветеринарного центру. Робота грумером (перукарем для тварин) – це її хобі й улюблена справа. Тетяна стриже собак і котів, доглядає за кігтями, вухами, зубами, купає та вичісує їх.
- Моя робота – це тяжка фізична праця. Доводиться постійно вчитися, ця галузь тільки починає розвиватися в Україні. Під час роботи головне – не робити різких рухів, розмовляти з твариною. Добре, коли тварину привчають до стрижки, чистки вух і зубів, підрізання кігтиків із дитинства. Собаки краще взаємодіють із соціумом, коти не слухаються взагалі і дуже схильні до стресу. Стрес буває таким сильним, що вся процедура того не варта. Часом доводиться застосовувати наркоз. Іноді трапляються коти, котрі не даються стригтися взагалі, є ті, що терплять, хоч і шиплять, є слухняні. З собаками застосовую елементи дресури: що собака не робила б, я ніколи не битиму її, - каже Тетяна. - Якщо не вичісувати пухнастих котів, шерсть збиватиметься в ковтуни. Зовні цього не видно, але коли таку тварину приносять нам, то без наркозу вже не обійтися, бо вичесати це неможливо – це нереальний біль. Якщо хочете стати грумером, по-перше, треба розуміти, що це не “ігри з котиками і собачками”, як дехто думає. Це важка фізична робота, коли болить спина, а треба стояти по 3-4 години над твариною. Я дуже люблю тварин: щоб працювати в цій сфері, треба бути фанатом своєї справи.
Не можна зневажати хворих людей, ви ж не ображаєтеся, коли в когось грип
Костянтин Гаркавий – голова Черкаського обласного психоневрологічного диспансеру. Його батьки теж психіатри, дружина – вихователька дитячого відділу водолікарні. Лікар впевнений, що його професія – особлива. Тут потрібно любити людей і вміти співчувати – без цього психіатри не зможуть ні лікувати пацієнтів, ні вижити на роботі.
- Психіатрія – окрема галузь медицини. До звичайного лікаря пацієнти приходять, виліковуються і більше зазвичай не бачаться. А наші пацієнти лікуються, на жаль, досить довго. Складаються специфічні стосунки між лікарями і хворими, часто стаємо їм єдиною підтримкою, адже їх мало хто розуміє. Здоровій людині важко пояснити, як це – бути в депресії, бути не в змозі примусити себе їсти, спати, щось робити. “Руки є, ноги є, чому нічого не робиш?” – вважає суспільство. А ми їх розуміємо, слухаємо, ми їм віримо. Якщо людина приходить і каже, що за нею стежать – ми не віримо, що стежать, але віримо, що страшно. Часто сюди йдуть, як до батюшки – виговоритися. Ми знаємо багато про їхнє особисте життя... І все це “переварюємо”… Як ми це “переварюємо”, як не “перегоряємо”? За статистикою, психіатри частіше за людей інших професій вчиняють самогубства. На заході цю проблему вирішують зверненням до своїх колег по допомогу, хоча б до психологів. В нас така практика не поширена, а дарма. Щоб працювати в цій галузі, треба мати неабияку витримку й терпіння, міцні нерви, вміти співчувати, любити людей. Наше суспільство неправильно ставиться до людей з психічними захворюваннями. Назви хвороб навіть використовують, щоб образити: "дибіл", "даун", "ідіот". Не можна зневажати хворих людей, ви ж не ображаєтеся, коли в когось грип, а психічний розлад – теж хвороба. Психічні проблеми – це і заїкання, і безсоння, і безпричинний страх, а не лише кіношна ситуація, коли пацієнт кричить, що він Бог або Папа Римський. Таких пацієнтів, насправді, дуже мало, - каже лікар.
Оркестр – це живі люди, а не музичні інструменти
Олександр Дяченко – заслужений діяч мистецтв. Навчався в Донецькій консерваторії по класу баяна, а в Київській консерваторії вивчав оперно-симфонічне диригування. Нині – диригент черкаського симфонічного оркестру. Оркестр називає "великим музичним інструментом".
Під час навчання у Донецьку один із викладачів заінтригував мене диригуванням. Спочатку я працював керівником народного хору в Черкасах, потім диригував у оркестрі, який лише в середині дев’яностих став міським. Диригування – це цілий океан звуків, море почуттів, в якому є й окремі підводні камінці. Диригенти не можуть, хоч дехто так думає, розрізнити кожен інструмент. Це фізіологічно неможливо. Але можна чути окремі пласти, партії, групи інструментів. Приємно і цікаво вчити партитуру, треба блискавично реагувати, якщо хтось раптом фальшивить, і, головне, всіх надихати. Оркестр – це складний інструмент, на якому я, образно кажучи, граю. Інструмент може грати, але йому треба задати тон. Працівники мистецтва дуже чутливі люди, вони відчувають диригента. Диригент повинен володіти гарними слухом та пам’яттю, мати художнє нутро і вміти заінтригувати оркестр, надихнути, об’єднати його, - зазначає Олександр Дяченко. - Я спілкуюся з оркестром – віддаю їм енергетику й отримую її. Оркестр – це соціум, це живі люди, а не музичні інструменти, вони можуть стомитися, мати проблеми, посваритися з кимось. Якщо хтось робить не те, ніколи не кричу й не нервую, а намагаюся підбадьорити.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
