Так згадує свій останній бій під Сталінградом ветеран із Корсуня-Шевченківського Цаль Наумович Гройсман. Йому ледь виповнилося вісімнадцять, коли грянула війна і принесли повістку з військкомату. Воював у 26-му мотоциклетному полку, а після невеликого поранення та лікування в госпіталі направили в Житомирське піхотне училище. Та навчання було недовгим — відправили на фронт: спочатку на Донецький, а в травні 42-го — на Сталінградський, інформує Черкаський край.
Останній бій 7 серпня 1942 року пам’ятаю до найменших подробиць. Багато чого забулося, а цей день часто у снах знову переживаю… Наша частина одержала команду захищати 74-ий роз’їзд і дорогу на другий берег Волги. Йшли Сальським степом під пекучим сонцем. Дошкуляла спрага, бо ніде не було води. Ледь окопалися на твердій мов камінь землі й чекали команди йти в атаку. Раптом на нас посипались ворожі артилерійські снаряди: не можна було підняти голову. Коли канонада стихла і пролунало «В атаку!», перед собою по всій лінії фронту ми побачили фашистські танки. Вони йшли лавою, буквально через п’ять метрів один від одного. Було зрозуміло, що піхоті тут вірна смерть.
Зрозумів це і хтось із командирів, бо всі почули голосне «Рятуйся хто як може». Ми бігли хто куди, але наздоганяли ворожі кулі й осколки снарядів. Поряд зі мною поранило офіцера, він попросив перев’язати, і доки я рвав сорочку та спиняв кров, він послав робити перев’язки іншим пораненим. Одному солдатові наклав пов’язку з обмотки і частинку її собі залишив про всяк випадок.
Тим часом перші танки фашистів пішли вперед, і ми фактично опинилися в них у тилу. Та через хвилин 20 з’явилися нові танки. «Або вб’ють, або в полон заберуть, — промайнула думка. — Та я не здамся, застрелюсь», — прийняв рішення в передчутті чогось невідворотно поганого. І тут недалеко почувся кволий голос: «Дружок, дружок…» Я підповз і побачив молодесенького солдата з обома перебитими ногами. «Добий мене», — благав він, блідий від втрати крові й нестерпного болю.
Я відкинув від нього подалі гвинтівку і вже під рев наступної хвилі фашистських танків перев’язав його. А потім почав тікати тією ж дорогою, якою ми йшли в наступ. Бачу, танк погнався за мною. Я впав на землю, ніби вбитий. З танка вистрелили по мені лише раз — і я відчув, як куля пронизала стегно. Поряд лежав поранений вірменин, з яким ми розмовляли незадовго до цього. З наступного танка вийшов фашист і тричі вистрелив у пораненого. Багатьох поранених безжально роздавили танками. Мене, мабуть, не помітили. Коли танки поїхали вперед, хотів устати й іти, та втратив свідомість. Скільки так пролежав, не знаю. Опам’ятався і, зібравшись із силами, почав повзти на спині, поклавши поранену ногу на здорову. За кількадесят метрів наткнувся на вбитого офіцера, забрав у нього наган і поштові листівки в польовій сумці, щоб написати батькам, якщо доведеться… Я відчув, що хочу жити!
Ніч минула у тривозі, подекуди стогнали поранені. А вранці почув російську мову і почав гукати про допомогу. Винесла мене на своїх худеньких плечах дівчина-санітарка, відправили в медсанбат. Лікар побачив невеликий отвір від кулі й пообіцяв, що скоро знову піду воювати. Але не так сталося, як гадалося. Встати на ноги я не міг — зомлів. Взяли в гіпс, відправили в госпіталь. Там після рентгену з’ясувалося, що куля застрягла в головці тазостегнового суглоба. Аж через рік я навчився ходити на милицях, тому що куля перебила нерви і сухожилля. Видаляти її лікарі не взялися, так і ношу в собі все життя.
Отака жорстока правда війни. І я хочу, щоб про неї знали наші нащадки.
Цаль Наумович єдиний у районі з живих учасників Сталінградської битви. Крім святого для нього Дня Перемоги у травні відзначає ще дві дати. 1 травня — 92 роки, а 26 травня — 70-річчя подружнього життя з Дорою Іллівною. Він покохав її в юності, перед відправкою на війну попросив фотокартку, яку вона подарувала, спитавши дозволу в мами. І всю війну проніс те фото у нагрудній кишені, навіть кров’ю було замазане. А відразу після Перемоги вони побралися і з тих пір нерозлучні.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
