Щодня до офісу Червоного Хреста в Черкасах звертаються по допомогу сотні українців, що мусили втікати від війни. Люди приїздять сюди в різних психологічних станах. Часто вимушені переселенці потребують не лише задоволення базових потреб у прихистку, медичній допомозі та їжі, але й системної допомоги психологів.
Елена Карпенко родом із Харкова. Її чоловік - з Черкас. Цей факт став визначальним, коли родина мала вирішити, куди саме буде евакуюватись.
"Війна для мене почалася з повідомлення мого чоловіка, - розповідає Карпенко. - Я не хотіла про це чути, як і вірити, що це є правдою. Слідом за тривожною звісткою побачила попередження у своїй робочі групі, в вайбері, про небезпеку. Там же було і прохання для всіх співробітників нашого офісу - по можливості залишатись вдома та терміново шукати надійне укриття. Ми наївно думали, що вороги заради залякування стрілятимуть лише по передмістю».
На другий день війни в Харкові вже була серйозна паніка.
«Люди почали скуповувати все, що бачили у магазинах, - каже переселенка. - Були страшенні черги. На третій день від повномасштабного вторгнення добре cпрацювала торговельна логістика, і в магазинах з`явились деякі продукти. Натомість раптом зникли основні лікувальні препарати. Тому харківʼяни почали між собою обмінюватись цінною інформацією про те, де і що ще можна дістати. Усі виробництва та майже весь бізнес в один день припинили працювати. Четвер, пʼятниця, субота - ми себе ще більш-менш спокійно почували. А в неділю почали обстрілювати район Салтівки, а це майже поряд з нашим помешканням. "Сарафанне радіо" повідомило про попадання ракетами в житлові будинки. Зʼявились перші повідомлення про жертви серед мирного населення. З того самого моменту люди почали потихеньку виїжджати. Проте бажаючих залишити свої домівки тоді було не так вже й багато. Ми всі ніяк не могли змусити себе повірити в те, що росіяни наважились стріляти по людях".
Дівчина зауважила, що навіть у ті дні люди виходили на роботу, "за звичкою" та для того, щоб в чомусь бути корисними для себе і своїх колег.
Перші воєнні вихідні і понеділок, довелося провести в бомбосховищі. Тому родина Карпенків вирішила ховатись вдома, "між двома стінами". Там перебували навіть тоді, коли обстріли стали регулярними.
"Cирену ми не чули. Як зʼясувалося пізніше, засоби оповіщення нормально працювали лише на двох локаціях, - продовжує Елена. - До нашого району в один із днів приїздив мер Ігор Терехов. Він відкрив жителям бомбосховище, де дійсно було чисто і доволі пристойно. Часом я ховалась в бомбосховищі,на роботі. Щоправда, там можна було знаходитись лише до комендантської години, яка розпочиналась з 15-тої години. Коли російські військові почали стріляти по будинках з явною метою знищення всього живого навколо, коли будинки почали сипатись та горіти, ми прийняли рішення збиратись та виїжджати з Харкова. До Черкас добирались десь 13 годин на власному автомобілі".
Жінка регулярно спілкується з колегами та знайомим. Дізналась, що їх будинок дивом вистояв.
"Спілкуємось ми у зашифрованій манері, - розкриває подробиці Елена,- З повідомлень прочитали, що останніми тижнями поряд з нашим будинком також були серйозні влучення. Тому якихось ілюзій щодо збереження свого помешкання, зрозуміло, ми не плекаємо. Але все ще маємо надію.Так, принаймні,трохи легше сприймати невідворотне."
Коли подружжя врешті дісталось Полтави і на тамтешній заправці побачили їжу, радості не було меж. В Харкові на той час вже була жорстка ситуація з постачанням продуктів. Наприклад, для того, щоб потрапити до супермаркету, потрібно було вистояти величезну чергу. Щонайменше стояти потрібно було дві години. Лише задля того, щоб потрапити всередину магазину. За свідченнями дівчини, окупанти неодноразово гатили просто по супермаркету, де на той час перебувала величезна маса людей. І всі ці люди ризикували своїм життям. Але все одно не тікали по домівках, бо шукали щось вкрай потрібне для своєї родини. Провізори в аптеках також виходили на роботу на свій страх та ризик.
Мешканці Харкова сиділи по кілька тижнів без світла і без водопостачання.
"У моєї колеги снаряд влучив у квартиру, де на той час перебували батьки. Вони загинули. Класна керівниця доньки також залишилась без житла. У нього влучила ракета. Жінку прихистила її знайома,- продовжує хроніку воєнного буття Елена. - Нам повезло. Ми якось випадково натрапили на гуманітарку - одного разу нам дістався хліб, у другий - пощастило отримати ковбасу. За розповідями наших знайомих, за гуманітарними якимись речами черги були довжелезні. Потім почали видавати продукти по талонах. А ще кажуть, були випадки, коли гуманітарну допомогу просто безсоромно продавали. Наша Салтівка - величезний район. Тому точно вгадати, куди саме привезуть допомогу, було важко. Та і їхати туди волонтери, якщо чесно, побоювались. Розвантажували гуманітарні вантажі не досягаючи Салтівки. Зрозуміло, чому "гуманітарка" діставалась не всім. Ще із прикростей. Під час нашого перебування в воєнному Харкові, таксі вартувало мінімально 100 доларів. Такі гроші потрібно було заплатити, щоб просто переміститись із одного району до іншого. А ось за евакуацію від Харкова до Полтави приватні перевізники вже правили 500 і навіть більше доларів".
Нині Елена в Черкасах працює дистанційно. Їй відомо, що директорка та кілька співробітників досі продовжують працювати в офісі, в Харкові.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
