Велику дурницю зробив Путін, бовкнувши якось на весь світ, що Росія й без України справилася б з нацизмом. По-перше, історія взагалі байдужа до припущень. По-друге, Гітлер воював не з Росією, а з СРСР, і Україна, як його тодішній суб’єкт, ніяк не могла залишитися осторонь війни. Так само, як і інші союзні республіки.
Наші діди робили одну спільну справу, і найменше, що їх тоді цікавило, — це національність того, хто поруч в окопі. І останнє: намаганням узурпувати Перемогу Путін сильно наплював в душу усім неросійським фронтовикам, хоча можна припустити, що й своїм за нього соромно. Кілька повоєнних десятиліть у день 9 Травня усіх їх від Ужгорода до Владивостока об’єднувала чорно-помаранчева стрічка: давнішній символ звитяги над ворогом, увічнений на колодках бойових нагород. І тепер, через отого базікала, наші геройські діди опинилися у доволі незручному становищі. Бо на додаток ще й ЗМІ її усіляко поносять, називаючи то „колорадською“, то „сепара тистською“, хоча частіше просто „георгіївською“, вкладаючи навіть у це слово весь можливий негатив.
Очевидна політична коньюнктура. Далекоглядні політики взагалі намагаються уникати „лобових атак“ на старі знаки доблесті, надаючи їм можливість відійти з часом у природний спосіб. Але наші не з таких. Конче треба знайти якусь абстракцію, котра „відповість за все“. І так виходить, що ми, українці, просто повелися на пропагандистську провокацію сусідів з підміною понять. Не знаю, може у сепаратистів та їх покровителів стрічка й георгіївська. Може вона така для всієї Росії, бо на те схоже, що їм там дуже хочеться у дореволюційні часи, позаяк вони й сьогодні живуть при самодержавії. Просто цар називається президентом. Так що у них хоч якась послідовність у мисленні.
Але нам-то що до того? Вірте чи ні, але та стрічка у нас — гвардійська! А ще, і в це вже точно важко повірити, коли в радянській Росії царські нагороди вже були заборонені ленінським декретом від 16 грудня 1917-го, у 1918- 1920 роках „хрести характерного кольору“ стали єдиними з усіх старорежимних відзнак, дозволених для носіння в армії УНР. Так що ще питання, хто і де довше залишався вірним не лише традиціям, а й присязі та мав моральне право на відродження символіки у нові часи. Трохи історії. Чотириступеневий орден св. Георгія був запроваджений 1769 року, а в переддень Першої світової з’явилася теж чотириступенева георгіївська медаль „За хоробрість“. Це дві крайні дати старих фронтових відзнак за виняткову мужність, спільним елементом яких були оті два кольори, що символізували запеклий бій: жовто-гарячий — вогонь, чорний — дим, бо в зарядах у ті часи застосовували димний порох.
Як зазначалося, зі встановленням радянської влади всі дореволюційні нагороди були заборонені. І лише в травні 1942-го керівництво держави вдалося до повернення нагородо-творчих традицій: на започаткування нових не було часу. Але оскільки ще роком раніше за мужність та героїзм частинам, з’єднанням та кораблям почали присвоювати почесне звання „гвардійських“ (зрештою, з’явилося й саме поняття „гвардія“), повернуту з небуття стрічку назвали „гвардійською“. З цим іменем вона пройшла усіма фронтами й стала символом Перемоги у війні 1941-1945 років.
Спочатку 1943-го з’явився триступеневий орден Слави, а 1945- го — медалі «За перемогу над Німеччиною» та „За взяття Берліна“. Всі мали чорно-оранжеві „гвардійські“ смуги на колодках. Так, і не інакше. Ніякої „гєоргієвскай лєнти“ в роки війни не було й не могло бути.
Очевидно, теперішнє гоніння на один із символів Перемоги є адекватною реакцією на неадекватні слова і дії російського президента. Звісно, якщо взагалі можна адекватно відповісти на неадекватне, бо тоді логічно, що тим і іншим можна ставити знак рівності. Розбиратимемося, очевидно, згодом. А сьогодні просто шкода наших геройських дідів, яких перед дорогою за обрій змусили соромитися найдорожчого...
Борис Юхно, черкаський журналіст, передрук з газети «Акцент».
«Сплюндрована стрічка», «Акцент», №20 від 13 травня 2015 року.
