- Ви знаєте, у мене був такий відчай, такий відчай, що я хотіла вистрибнути з вікна, - вона нервово мʼяла серветку, плакала і досі не розуміла свій стан.
Їй 14. Вона підліток.
Минулого тижня в моєму кабінеті їх було ще пʼятеро з такими ж історіями. Ще один писав мені у вайбер з Німеччини. За годину 56 повідомлень. Відчай. Розпач. Нерозуміння.
Цього тижня їх записано більше десяти. Це лише підлітки.
Батьки їх не чують, а часто і мене.
«Повпливайте на мою дитину, вона погано вчить математику, я знаю вона може краще, просто лінується, просто сидить в телефоні» і т.д.
По-перше, психолог так не працює. По заявках. І маніпуляціях: ви повпливайте, бо мене вже не слухає дитина. Ну, типу так.
Я то точно так не працюю.
По-друге, ви не знаєте. Ви не знаєте чи може ваша дитина краще вивчити математику, вірша, флейту чи фізику.
Ви не знаєте!
По-третє, дитина не лінується. За «лінню» щось має бути: втрата інтересу, перевтома, виснаження, перевантаження вашим аудіальним шумом і життєвими викликами.
Наступна фраза, яку я від них чую: «Від чого вони втомлюються? Нічого не роблять, навіть в кімнаті не прибере!»
І от тепер переходимо до самого важливого. Це діти. Найчастіше у мене сидять надтривожні. Навіть, якщо вони роблять вигляд байдужих.
Це захист.
І від вас також.
Тривожна людина щодня робить надзусилля, щоб жити. Вони щодня долають тисячі страшних думок і внутрішньої тривоги. Вони щодня борються зі своїми внутрішніми драконами і це забирає всі їхні сили. Вони відчувають стрес від всього: похмурого неба, інтонації в голові, погляду, повітряної тривоги, історій з фронту, підготовки до уроків, іспитів, що будуть, подальшого життя.
Для них кожен прожитий день це перемога.
І тут ви: «Я знаю, вона може краще»
Ні, не знаєте.
«Я ж переживаю за її/його майбутнє! От як не здасть, що ж тоді буде?»
Це ж ваші переживання з якими ви не справляєтесь. І що ви робите? Ви щодня виливаєте їх на своїх дітей, говорячи про це і заганяючи їх в безвихідь. І не враховуєте, щО вашій дитині приходиться переживати ще в своїй голові самостійно!
І що буде, якщо навіть гіпотетично «не здасть?»
Небо на землю не впаде.
Повірте.
Ця катастрофа лише у вас в голові.
Далі теж буде життя.
Безвиході немає.
В цій ситуації так точно.
Тому, відстаньте від своїх дітей. Їм потрібна ваша віра в них і підтримка. Їм потрібне ваше розуміння того, що ми всі неідеальні і робимо помилки. І це нормально. І це можна. Якщо вас переповнюють страхи і переживання, приходьте на консультацію самі. Ваші діти не повинні «із шкіри лізти», щоб нейтралізувати ваші страхи. Вони не справляються. Для них too much!!!
Якщо протягом двох років повномасштабної війни ваша дитина ходить в школу в Україні чи в іншій країні, хоч щось робить, це вже добре.
А врахуйте, що в більшості майже щодня репетитори!!! Крім школи, щодня репетитори!
Все, більше немає слів.
Одні емоції.
Але, думаю, суть ясна.
Бережіть ваших дітей.
І від себе також.
Інна Лук’янець, докторка психологічних наук, психологиня, власний допис у Facebook
