“У 1980-ті разом із батьком на черкаському заводі ЗТА працював такий собі чоловік Валерій Чепурко. Нічим особливим як представник робітничого класу не вирізнявся, окрім єдиного: щиро вірив у існування снігової людини, яку пізніше (чи може просто не в СРСР), назвали “йєті”, а тут вона фігурувала як “гоміноїд”. Але вірити теоретично – одне, а шукати його – інше. І щоліта Валерій Чепурко в складі різних експедицій вирушав у Гіссарські гори Паміро-Алтаю, щоб знайти цього волохатого гіганта, який з незрозумілих науці причин пішов своїм шляхом еволюції.” – розповів чергову черкаську бувальщину краєзнавець Борис Юхно, пише "Дзвін".
“Скажу, що згодом я таки розкопав дані про ці експедиції, і, зокрема, про найвідомішу з них під керівництвом київського науковця (не знаю, як конкретно називаються спеціалісти по снігових людях) Ігоря Францовича Тацла. Тоді, у серпні 1980-го, на ріці Варзоб гоміноїда буцім-то бачили. За описом однієї з екстремалок у пошуковій групі Ніни Гриньової, яка чергувала біля табору, той абориген мав два метри зросту і густу шерсть на тілі, а лицем нагадував пралюдину, якою її малювали в шкільних підручниках з історії. Після короткого візуального контакту з відстані понад півтори сотні метрів гоміноїд миттєво зник. Чепурко із групою був вище за течією, тож їм усім не пощастило. Зате фактів такого специфічного залюднення гіссарських країв експедиція виявила чимало: від великих босих слідів до печерного лежбища. Наступного року експедицію вів вже наш земляк, збирався туди і пізніше…
Давно помітив, що у непевні часи, хтось – може ідеологи, може спецслужби, а може у тісній взаємодії – запулюють у маси купу всякого нематеріалістичного мотлоху. І чим часи непевніші, тим його більше. Тоді в Союзі вже чітко промальовувалися контури економічних проблем, відтак аби народ поменше переймався наявністю ковбаси на полицях, йому як альтернативу запропонували першу порцію “тайнознань”. А ближче до 1990-х на шпальти й телеекрани поперли геть усі з інших світів та вимірів: прибульці, зомбі, домовики-барабашки… Земного контингенту теж прибуло. Тут від астрологів “зі світовим ім’ям” до “потомственних цілительок”, оголошення яких з переліком послуг можна було бачити на кожному стовпі. І найдивніше, що десятиліттями озброюваний марксистсько-ленінським, войовничо-атеїстичним вченням багатомільйонний народ так охоче пірнув у дрімуче середньовіччя, ніби лише про це тільки й мріяв всі роки радянської влади.
То хто ж такі Ликови та чим пам’ятна їх історія у контексті 1982-го і певною мірою вищесказаного? Невідомо, що шукали радянські геологи у саянській тайзі, мабуть нафту і точно не гоміноїдів, але знайшли там велику родину самітників-старовірів, які подалися світ за очі ще у 1930-ті. Уявляєте, ціла колонія з шести осіб нічогісінько не знали про те, що сталося з країною відтоді. Ні про війну, ні про космос, ні про телебачення…
Не можна навіть сказати, що їхній цивілізаційний поступ припинився у сталінські часи, бо через релігійні переконання Ликови жили багатовіковими патріархальними звичаями й навичками, на які, до того ж, наклалися вимушені обставини. Зокрема, харчувалися з ловів. Таки ловів, бо мисливської зброї не мали й на дичину копали ями. М’ясо та рибу в’ялили на вітрі, бо сіль закінчилися ще другої чи третьої зими по переселенню. До речі, як і сірники, тож для видобування вогню клан користувався кресалом. Збирали ягоди, гриби, заготовляли кедрові горіхи. вирощували картоплю, ріпу, горох, коноплі, з яких ткали одяг. Фактично, біля ріки Большой Абакан геологи виявили поселення людей аж ніяк не ХХ століття і навіть не попереднього, а незапам’ятних віків.
Якось йшов собі вулицею Богдана Хмельницького і вкотре отримав нагоду переконатися, що для місцевих “відкриттів” не конче опинятися на котрійсь із 450 черкаських вулиць чи провулків уперше. Хата з білої цегли. Видко стара, обклали вже в наші часи. Двоє вікон виходять на вулицю, але вікониці зачинені на металеві планки із засувками в раму. Хата як хата. Але що це на воротах? Дві восьмикутні чеканки, на яких зображені старовірські хрести з трьома поперечинами і двопалий перст на кожній у доповнення. Та це ж… церква старовірів! Тут, посеред Черкас, у ХХІ столітті!
Так. Останній прихисток колись багатотисячної міської громади, до якої, і в таке справді важко повірити, ще 100 років тому належав кожен шостий-сьомий мешканець нашого подніпровського міста. Неймовірно працьовиті, аскетичні в побуті та абсолютно тверезі від народження до самої смерті, колись вони уславилися тут як будівельники, столярі-краснодеревщики, виноградарі, пасічники, вправні підприємці. Історія зберегла прізвища тих, хто колись знайшов тут нову землю для себе і батьківщину для своїх дітей та онуків: Воронцови, Яковлєви, Малишеви, Риндіни, Сергєєви, Соколови, Каурови.” – розповів історик.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
