Десятки відряджень на Схід, постійне життя між миром та війною, переживання рідних та здобуті навички виживання під обстрілами. Черкаський власкор "Інтеру" Станіслав Кухарчук Новий рік також зустрічав під Маріуполем. Напередодні останнього у 2015 році відрядження в зону АТО журналіст розповів про пережите та побачене за майже 2 роки війни, пише Інфоміст.
Стасе, розкажи, куди вас найчастіше відправляють у відрядження?
У нас дві основні бази – в Краматорську та Маріуполі. І там, і там паралельно працюють наші групи. З обох локацій ми об’їздили увесь передок вздовж і поперек. А на бази ми приїздимо лише на ночівлю. Часто буває, що доводиться ночувати прямо на позиціях, поруч із бійцями в бліндажах.
Яке воно насправді перемир’я? Яка ситуація на передовій?
Якщо порівнювати із тим, що було рік тому, то різниця разюча, звичайно. Але все відносно. У тому ж таки Широкіному, принаймні у листопаді, можна було звірювати годинник – пів на восьму вечора починаються, як їх називають у прес-центрі АТО, "провокаційні обстріли". Який це має вигляд? Виходить група бойовиків на свої позиції і починає пересуватися у бік наших позицій. Їх прикривають кілька крупнокаліберних кулеметів, іноді мінометів. Назвати це «провокаційними діями» ну ніяк не можна. На що вони розраховують важко сказати, можливо, виявити якісь вогневі точки наші, можливо, щось інше. Але тим не менш, це відверті бойові дії. Нехай зараз вони не такі інтенсивні, як були рік тому чи півроку тому.
Як можна вимірювати інтенсивність війни у кількості загиблих?! Кожне життя дорогоцінне! У кожного із загиблих лишилася родина. За кожен день цієї проклятої війни платять своїми життями наші хлопці. Вони могли б жити, виховувати дітей, кохати, працювати на благо цієї країни.
А тих, кого ця війна зробила каліками? Таких взагалі тисячі. Так, вони вижили, але життя їхнє вже ніколи не буде таким, як раніше.
А в якому настрої зараз бійці? Про що розказують, чим переймаються?
Там немає порожніх проблем, як тут. Там все чорно-біле, без напівтонів, одразу видно, що добре, а що погано.
Проблем у бійців вистачає. Можливо і не варто про це говорити, але те, що я бачу зі свого боку, це жахлива "радянщина" у способі керування армією.
Зараз у моменти перемир’я, коли починається бій, коли "сєпари" відкривають вогонь, наші одразу дають запит на командира, командир ухвалити самостійно рішення з відкриття вогню у відповідь не може. Щоб отримати «добро» проходить довжелезний ланцюг погоджень. Одним словом, від моменту запиту на підтвердження вогню у відповідь проходить півтори години. То хіба це правильно? Мова ж іде про життя наших хлопців!
Армія повинна бути ініціативною. Тільки командир на місці може визначити ступіть небезпеки для себе і своїх підлеглих та ухвалити рішення щодо того, як діяти.
Ця війна, повір, виховувала чимало толкових командирів. Я говорив з одним кадровим офіцером, який звільнився у 1993 році, зараз його мобілізували на рік, то він відверто говорить: "У таких, як я, майбутнього в української армії немає. Майбутнє за тими молодими командирами, яких виховала війна".
Дурні на передовій не тримаються. Вони або гинуть, або просто бояться туди їхати.
Яка ситуація із волонтерами?
Хто хоче допомагати і розуміє, що допомагати треба – ті продовжують це робити. Коли бачиш, як там живуть хлопці, у яких умовах, важко лишатися байдужим. Ми, як правило, майже всі відряджувальні витрачаємо на цигарки, на воду тощо. Бо як же ж ти до них із порожніми руками приїдеш…
Часто стаю свідком того, як багато хто (не буду називати прізвища, бо вони доволі відомі) їздять в АТО, фотографуються, заробляють собі бонуси у "політичну карму" і при цьому нічим не допомагають.
Як реагує місцеве населення? Яку загальну оцінку дають всьому, що відбувається?
Знаєш, почати треба з того, що у нас різний менталітет: у тих, хто жив на сході і тих, хто живе у центральній Україні.
У них, у більшості, просто повністю відсутня громадянська позиція. Із моїх спостережень – для них головне, щоб вони отримували гроші, щоб їм було що їсти. Все. А під чиїми прапорами це все – для них не важливо. Це типово для тих, хто там лишився.
Не хочеться судити цих людей, але ж більшість із них ходила голосувати на референдумах, кричали "Росія! Росія!", а тепер вони говорять, що Україна їм щось повинна…
Хоча є й такі, які прозріли, які розуміють, що це розплата за їхні ж помилки. Але таких, на жаль, меншість…
Розкажи про випадок, який тобі найбільше запам’ятався.
Там куди не кинь оком – там всюди такі історії. Там кожна історія, для нас, людей, які живуть на мирних територіях, незвичайна.
Пригадую, рік тому, ми прорвались на позиції САУ під Чернухіно, це у напрямку на Дебальцево. Там дуже веселий хлопець був командиром. Молодий зовсім хлопець, років 25-27. Ми якось так відразу з ним розговорилися. Чогось саме він мені особливо запам’ятався. А кілька місяців потому мені подзвонили волонтери і просили відео із ним. Зясувалося, що він загинув під Дебальцево, коли відходили наші. Це для мене тоді стало шоком.
А взагалі, найжахливіше те, що до всього звикаєш. Приходить момент, коли і звуки обстрілу не вводять у ступор, а починаєш вже по інерції діяти, шукати сховок…
Як довго відходиш від таких відряджень?
Якщо чесно, то мені здається, що "мій дах вже почав протікати".
Повертатися назад із зони АТО завжди дико. От ми зараз сидимо говоримо. Довкола люди, грає музика, бігають діти, а за 900 кілометрів звідси – війна, вибухають снаряди, вмирають люди.
Найбільше, що мене турбує, це те, що ти приїздиш сюди, а тут про війну вже всі забули. Таке враження, що війна ця відбувається у якісь паралельній реальності і нікого тут це не стосується.
Це тут по Черкасах у нас бігають у камуфляжі ті, хто називають себе військовими і прикриваються різними громадськими організаціями. Дико дивитися на тих, хто з’їздив туди, сфоткався кілька разів, а тут обвішався шевронами, обклеїв автівку наліпками якогось формування і заробляє собі політичні дивіденди. Дикість!
Наскільки все побачене і пережите змінило тебе?
Я більше зміцнився у своїх громадянських позиціях: любов – близьким, совість – батьківщині.
Важко лишатися байдужим, коли чоловіки зі зброєю захищають твою країну, твоїх близьких.
У них зброя, а в нас – мікрофони і камери. Журналіст – він у якомусь сенсі також воїн. Нейтралітет військовому журналісту можна зберігати у чужій країні, але не у своїй.
Якось я спитав в одного офіцера чи не дратують його журналісти, чи не заважають своєю присутністю, своїми питаннями. А він мені: "Хлопці, без вас ми цю війну не виграємо". Крім того, тішить, що завдяки нашій роботі матері і дружини мають змогу побачити своїх синів і чоловіків, переконатися що живі-здорові.
“Ось так виглядають мої берці після вечора на передовій. В мене є можливість їх помити, а у наших хлопців – ні! Під обстрілами, у холоді , багнюці і у компаніі надокучливих гризунів вони кожного дня захищають наше мирне життя. Завтра закінчується наше відрядження і я потраплю додому – у паралельну реальність …. Реальність де немає війни. Про неї там нагадують лише волонтери на вулицях і бійці, які приїхали у відпустку. Реальність – в якій про гради, міномети , штурми та нічні атаки бойовиків чули лише по телевізору……. А насправді…. Війна не так вже й далеко від тієї реальності – всього 800 км. І війна ……на нашій з вами землі! Згадуйте про це хоч іноді!!!!!” (Станіслав Кухарчук/”Фейсбук”)
Чого на твою думку нам бракує для перемоги?
Не вистачає дисципліни, ви вистачає професійного управління армією, не вистачає політичної волі у керманичів країни. Активних наступів немає, але стріляти також не припиняють. Люди поступово втрачають цікавість до війни, а хлопці там продовжують гинути…
Що тобі дав такий досвід у професійному та особистому плані?
Якщо чесно, то краще б не було такого досвіду… Взагалі…
Усі фото Станіслава Кухарчука
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
