Черкаський довгожитель Іван Васильович Шостя знається на арифметиці, завзято грає в шахи та вже довгий час залишається фанатом київського "Динамо". Через поганий зір 100-річний черкащанин останнім часом футбол майже не дивиться, зате може пригадати гравців різних поколінь. Він добре пам’ятає війну та свої роки праці у мирні часи. З людиною, що уособлює в собі вікову історію, пише vikka.ua.
Хоча свій 100-річний ювілей Іван Васильович справляв ще наприкінці січня, вітання приймає досі. Адже родина у нього велика: троє дітей, п’ятеро онуків, дев'ятеро правнуків та одна праправнучка. Потомки черкащанина живуть навіть у Лівії.
Сам Іван Васильович не корінний черкащанин.
"Я народився у 1917 році в селі Мачухи на Полтавщині. Там ще довго жила моя мати. У тому ж селі ходив до школи", – розповідає ювіляр.
Життя змінилося, коли його призвали до армії, після чого він одразу потрапив на фронт. Навіть через стільки років від розповідей черкащанина про лихоліття воєнних років стискається серце.
"Більш за все боявся авіацію, бомбардувань. Невідомо, куди впаде. Тож, коли десь поблизу вибухав снаряд, завжди думав: добре, що це не мій. Обстріли, кулі для мене були не такі страшні. У нашому полку було 60 літаків. У перший же день війни залишилося лише три", – розповідає Іван Васильович.
Його донька Олена Іванівна, що доглядає за батьком, пояснює: німці тоді наносили точкові авіаудари по аеродромах, щоб знищити радянську авіацію.
Пізніше Іван Васильович потрапив у формування третьої ударної армії. Вона складалася з молоді – хлопців років по 20-25.
"6 грудня 1941 року ми перейшли у наступ. Гнали фашистів від Москви 250 кілометрів. Наші хлопці не стільки гинули через бої, скільки замерзали. Із 700 осіб нас залишилось 20 разом з командиром батальйону. Пам’ятаю, як спочатку на вихідну позицію ми стали у лісі: сніг по коліна, мороз 30 градусів. Лягали спати на нарубаному гіллі. Кожні півгодини хтось один всіх будив, щоб не позамерзали. Зате перше село ми взяли без єдиного пострілу – німці тікали так, що штани забували. Противник дуже боявся "Катюш", – розповідає Іван Васильович і зазначає, що війна – найважчі дні його життя.
Якось під час обстрілів куля пройшла уздовж його спини прямо по шинелі.
"Ми зайняли в одному з населених пунктів школу. Німець ударив. Відступали по лощині. По нас почали стріляти з кулеметів, тож ми лягли на землю. Мене зачепила куля. Шинель розірвало, а на тілі залишився слід, як від опіку. Якби куля пройшла трошки нижче, влучила б у мене", – каже ювіляр, якого тоді наче вберегла доля.
Пізніше він навчався у військово-політичному училищі в місті Шуя Івановської області. Через півроку потрапив до піхотного училища.
"У 1944 році мене направили на Західний фронт командиром роти. А після демобілізації потрапив до Київської області. Черкащина тоді входила до її складу. А я ж сам з Полтавщини і там нікого не знав. Тоді один чоловік мене підбадьорив: "Поїхали до нас – у нас меду багато та дівчата гарні", – сміється Іван Васильович.
Почав працювати керівником райплану в Єкатеринопільській районній раді на Київщині. Там зустрів майбутню дружину Оксану Миколаївну, яка повернулася у населений пункт після евакуації. Жінка жила по сусідству з двома дітьми та мамою.
"Ми одружилися на День Перемоги у 1945 році. Прямо у день весілля мене направили у відрядження в один з населених пунктів, куди я пішов пішки. Жили з дружиною, дітьми та тещею усі гуртом спочатку в зйомній кімнаті, а потім купили частину будинку", – розповідає ювіляр.
Коли створювалась Черкаська область, Івана Васильовича перевели до Черкас. 50 років він пропрацював в обласному управлінні статистики, де був заступником начальника управління.
"Батько працював ще багато років після досягнення пенсійного віку. Йому було вже далеко за 70 років, а він ще виконував роботу. Тато був дуже відданий професії", – розповідає донька Олена Іванівна.
Іван Васильович і сьогодні заявляє, що цифри для нього – "найкраща музика".
"Коли були звіти, то доводилося працювати і до 4-5 ранку. Батько рахував, ділив та множив на рахівницях. Вже потім з’явився арифмометр", – пригадує його донька.
Вона розповідає про ще одне захоплення батька – шахи, – яке прижилося в їх родині, можна сказати, на генетичному рівні. Іван Васильович і досі є завзятим гравцем. Наразі його партнер – онук Ігор Анатолійович, який, до речі, є кандидатом у майстри спорту з шахів.
"Ми грали кожну перерву з начальником управління статистики Володимиром Бруслановим та іншими колегами. А бувало, що засиджувались за шахами і до півночі", – розповідає ювіляр.
Ще одним захопленням життя Івана Васильовича є футбол. Вже багато років він – завзятий вболівальник київського "Динамо".
"На стадіоні не був жодного разу. Дивився матчі по телевізору. Найкраще пам’ятаю Лобановського, Мунтяна, Шевченка та Шовковського. А сам спортом не займався, навіть на Дніпро плавати нечасто ходив. Зате був постійним відвідувачем кінотеатру. Там колись білетером працювала дружина", – пригадує черкасець.
Секрет свого довголіття, збереження гарної пам’яті та жвавого мислення у 100-річному віці Іван Васильович вбачає у тому, що дуже любив усе, чим займався. До того ж вів здоровий спосіб життя.
"Майже не пив, курив лише у війну. Зате дуже люблю молоко", – розповідає він.
Його донька підкреслює, що через проблеми зі шлунком дружина Івана Васильовича, ще поки була жива, дуже пильно слідкувала за його раціоном та якістю продуктів.
Ми закінчуємо бесіду і черкащанин одразу приступає до шахової партії. Рідні зазначають: улюблена гра безперечно є помічником у збереженні пам’яті та слугує гарним тренажером для мозку.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
