Щотижня в Центр реінтеграції для безпритульних осіб та звільнених з місць позбавлення волі звертаються десятки черкащан. Дехто лишається жити в соціальному гуртожитку, декому в житлі відмовляють через “відсутність бажання змінювати життя”.
Кілька десятків років Іван Боднар, заступник директора Центру реінтеграції, працював соціальним працівником. Він згадує, що за життя траплялися різні історії, коли він захоплювався та розчаровувався людьми. За його словами, серед безпритульних, як і серед перехожих на вулиці — люди різні.
— Для чого створений Центр реінтеграції для безпритульних осіб та звільнених з місць позбавлення волі?
— Вже у назві “Центр реінтеграції” закладене значення. Реінтеграція — це поновлення особи у громадянстві у разі його втрати або попереднього виходу з громадянства. Тобто це місце, де людина, яка опинилася “на межі”, може розраховувати на підтримку, допомогу та неупереджене ставлення. Ситуації трапляються різні, але ми не маємо права нікого засуджувати — це життя людини та її вибір. Якщо у нас просять про допомогу — ми допомагаємо, а як розпоряджатися нею — вибір самого безпритульного.
“Тим, хто не хоче змінюватись, зручно робити себе жертвами обставин”
— “Дорога” в Центр відкрита кожному?
— Кожен може прийти та попросити про допомогу. Ми займаємося відновленням документів, допомагаємо в пошуку роботи, отриманні медичної допомоги, психологічної підтримки. Але для проживання необхідне бажання змінити життя та елементарне медичне обстеження — флюорографія та довідка від дерматовенеролога. Оскільки в Центрі проживають десятки людей, ми дбаємо про їх безпеку.
Дехто обурюється такими правилами: «А нащо це мені? А в мене грошей немає!». Ми пояснюємо, що обстеження безкоштовне, оскільки маємо угоди про співпрацю з кількома медзакладами. Даємо алгоритм дій, від людини потрібне лише бажання та кілька годин часу.
Траплялися випадки, коли я возив людей до лікарні на власному авто, щоб вони вирішили питання швидко, і в комфорті повернулися на поселення до Центру. Прикро, що іноді таку допомогу не цінують.
Тому довідки про відсутність соціально-небезпечних захворювань – першочергове завдання для людини, яка хоче тут жити. Є бажання виправитись – пройде обстеження.
Пам’ятаю хлопця, у якого не було коштів на бахіли, щоб пройти у відділення лікарні на огляд і отримати довідки. То він пішов у магазин, взяв там пакетики й зробив з них бахіли.
— Хто найчастіше потрапляє у Центр реінтеграції?
— Зазвичай це люди, які потрапили у складні життєві обставини. Те, що людина опинилася на вулиці, не робить її гіршою від інших — це свідчить про те, що їй потрібна допомога. Історії наших мешканців дуже різні. Є літній самотній чоловік, який через інвалідність не може повноцінно працювати й орендувати житло. Він геть самотній. Також люди, які звільнилися з місць позбавлення волі — їм потрібно перший час десь проживати, шукати роботу, відновлювати документи. Наш Центр для них — безпечне місце, де можна розпочати нормальне життя. Ви ж розумієте, що може трапитися з цими людьми, якщо вони опиняться на вулиці без підтримки?
Але є люди, яким така допомога не потрібна. Вони хочуть лише “паразитувати”. На жаль, вони не усвідомлюють своїх проблем і звинувачують кого завгодно: дружину, батьків, владу чи поліцейських. Таким людям тут не місце, ми не “нічліжка” і з часом ми з ними прощаємося.
“Псевдомажорчики” з долею безхатьків
— Є стандартна “доля” людей, які приходять по допомогу?
— Кожен випадок унікальний. Долі людей можуть бути різними, але їх об’єднує одне — розуміння, що життя потрібно змінювати й без сторонньої допомоги їм не справитися. Тому тут важливе ставлення суспільства — чи готові ми протягнути руку допомоги й чи готова місцева влада брати відповідальність за людей-безхатьків.
Але траплялися люди, які безвідповідально ставляться до життя. Їх стиль — це інфантильність: їм “усі повинні”.
Умовно кажучи, про них надто піклувалися: годували, давали гроші, вирішували всі проблеми. З часом сформувалася поведінка “татусевого й маминого синочка”, але з долею від “псевдомажорчиків” до “бомжів”. І ці “синки” змінюватися не хочуть. Так опіка стала не допомогою, а каліцтвом.
— Усім, хто приходить, можна допомогти? Чи є “назавжди втрачені”?
— Неможливо допомогти людині, яка цього не хоче. До нас іноді дзвонять, щоб ми приїхали й забрали безпритульного у стані алкогольного сп’яніння. Але ми не реабілітуємо, таким людям ми не можемо допомогти.
Уявіть ситуацію: заходить у Центр безпритульний, який довів себе до того, що ходить просто під себе. Як йому можна допомогти?
Для мене боляче, коли людина довела себе до такого стану, коли я — безсилий. Тому намагаюся робити, що можу: якщо готовий виправитися — нехай доведе, а я дам житло. Але паразитувати безхатькам я не даю. Центр реінтеграції — це другий шанс тим, хто втратив частину свого життя, але докладає зусиль, щоб його відновити.
Пам’ятаю, як у нас жив чоловік, якого звільнили з місць позбавлення волі. Спочатку він поводив себе нормально, влаштувався на роботу. Але отримав зарплатню — напився. З другої він уже напоїв і інших чоловіків, які тут були. Тобто нашкодив не лише собі, а й іншим. Довелося його силою виселяти з поліцією. А потім він розбив мені машину.
“Їм подобається порпатися у сміттєвому баку”
— Траплялося, що ви пропонували допомогу безхатькам, а вони відмовлялися?
— Цієї зими, коли були морози до -25°, побачив двох безпритульних. Один заліз у сміттєвий бак повністю й копирсається там, а другий стоїть на землі й тримає його за ноги. Обом запропонував поїхати у Центр, стати на ноги. Погодився лише один — інший сказав, що його все влаштовує.
Була також жорстка історія: нас викликали в черкаський парк. Приїхала поліція, “швидка”, жіночки з соцполітики. Помічаємо, що по дорозі на руках повзе чоловік. Він відморозив ноги. Медики, щоб врятувати життя чоловіку, запропонували їх ампутувати. Він відмовився. Питаємо, як йому допомогти — він усім відповів матюками й поповз далі.
Часто нам телефонують жалісливі люди й просять забрати когось у Центр. Або поліція привозила безхатьків у сильні морози, щоб вони погрілися. То один зайшов всередину, закричав на весь Центр, щоб його везли назад. Потім дістав із кишені пляшку горілки, зробив два ковтки, впав і обпісявся. Його не могли підняти на ноги — довелося викликати швидку.
Допомога потрібна не всім, хоч здається навпаки.
— Чи можливо допомогти людям, які відмовляються від допомоги?
— Є люди, яким подобається такий стиль життя — бути бездомними, просити про допомогу і вимолювати гроші. Вони нічого важкого не роблять, але мають харчі й заробіток. Чи можемо ми їх засуджувати? Ні. Це їх вибір. Але це не мешканці нашого Центру, тут перебувають люди з іншими цінностями.
Є безпритульні, які не втратили соціальних зв’язків, а просто живуть без даху над головою. Вони готові спробувати себе в чомусь, заробити грошей. Але й інші — ті, у кого навіть квартири є, а вони не хочуть платити комунальні послуги й живуть на вулиці.
Термін дії ліжкомісця — вичерпний
— Чи існують правила для безпритульних, які лишаються у Центрі?
— Жорстких правил немає — є дисципліна й повага. Ми не змушуємо щось робити — у людей є шість місяців, аби знайти роботу й житло, почати нове життя. Потім “термін дії” ліжкомісця вичерпаний.
Але в колективі має бути повага. Тому ми можемо попросити людину прибрати за собою, сходити в душ чи змінити шкарпетки, коли вона самостійно цього не робить. Просимо один раз, другий — вона не реагує. Тоді ми прощаємося з такими “мешканцями”. Бо в поведінці й свідомості не змінилося нічого, а на вулиці, можливо, стоїть безхатько, який справді готовий змінити життя.
“Заради зміни життя одного, я готовий терпіти десятьох “безнадійних””
— Доводилося когось насильно відправляти у душову кабіну?
— Інколи доводиться просити: “Будь ласка, піди помийся. Людям, які стоять біля тебе, важко дихати”. Чоловіка просили-просили — реакції немає. Самі завели у ванну кімнату, увімкнули воду. Він постояв у кімнаті, не роздягаючись і не стаючи під воду, вимкнув її й вийшов. Тому трапляються інциденти, після яких ми прощаємося з людьми.
Уявіть, як це — лежати поруч із людиною, яка пів року не знімала носки.
Буває, замість того, щоб купити засоби гігієни, хліб чи ліки, люди купують цигарки й алкоголь. Їх не вчить ні життя, ні фахівці. Тому навіть медикаменти, які потрібні для загоєння ран, не стоять у пріоритеті поряд зі звичками. Ми завжди наголошуємо, що це не реабілітаційний центр — можемо підказати й влаштувати на реабілітацію, але самі таких послуг не надаємо.
— Як часто безпритульним вдається змінити життя на краще завдяки життю в Центрі реінтеграції?
— За десяток років у нас назбиралося чимало історій успіху. Ми щиро радіємо за кожного, кому вдалося влаштувати життя і пережити складні часи. Були випадки, коли хлопці, які жили в Центрі реінтеграції, закохувалися, з’їжджали винаймати квартиру з дівчиною й одружувалися.
Наприклад, один з наших колишніх мешканців — Костя. Він познайомився з дівчиною, яка звільнилася з місць позбавлення волі й теж проживала в Центрі. Вони стали підтримкою одне для одного, позбулися залежностей, влаштувалися на роботу і зараз у них все добре.
І хоч таких випадків у рази менше, заради одного врятованого я готовий терпіти десятьох “безнадійних”.
Автор Аліна Євич
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
