Ольга Косенко музейний працівник, фрілансер

«На вікні свіча миготіла…»

16 листопада 2015, 13:36

«Бозю, що там у тебе в руці?

Дай мені, Бозю, хоч соломинку,

Щоб не втонути в голодній ріці.

Бачиш, мій Бозю – я ще дитинка,

Та ж підрости хоч би трохи бодай!

Світу не бачив ще білого...Бозю!

Я – пташенятко при битій дорозі,

Хоч би одненьку пір’їночку дай!

Тато і мама – холодні мерці.

Бозю,зроби щоби їсти не хтілось...

Холодно, Бозю...Сніг дуже білий...

Бозю...Що там у тебе в руці?...

                                                                                                                      Антоніна Листопад

Наближається чергова річниця жертв пам’яті Голодомору...

Моє навчання припало на період, коля ця тема вже абсолютно відкрито обговорювалася, було вже видано безліч глибоких досліджень, написано щемливих статей і літературних творів. Щось я, звичайно, читала, але справжній жах трагедії усвідомила, почувши історію нашої родини від своєї прабабусі Шури.

4DSC00789 (1) 3

Я вже тоді навчалася в університеті, якось абсолютно випадково мова зайшла про голод і моя вже покійна прабабуня раптом розговорилася.

Навесні 1933 р. вона записалася в ланку сусіднього села садити і полоти буряки. Взяла с собою молодшу сестричку, щоб підгодовувати. Там вони і жили, де працювали, бо додому було далеко ходити. Так-сяк їх годували, щоб мали сили ноги тягати. А вдома лишилася мама з іншою сестрою. Для них бабуня збирала шматочки хліба. І хтось, побачивши нехитру схованку, вкрав ті шматочки. Горе її було безмежним. Але коли у вихідний таки вирвалася додому, то виявилося, що хліб вже нікому не потрібен. Сестричка вже була мертва, а мама відійшла незабаром.

Надто багато українських родин мають подібні історії. У кожної нації є свої мученики, але у таких, як наша, рахунок йде на мільйони. Мільйони безневинно замучених...

Я не знаю, як виглядає Рай. Нехай пробачать мене віряни і церковники, але мені здається, що там усі в достатку мають те, чого їм не вистачало за життя. Селяни, виморені голодом, мають вдосталь хліба, який марився їм, пухлим, перед смертю. Вони більше не голодні.

І моя прабабуня Шура, що прожила довге життя, донесла нарешті свої мамі і сестричці ті сухарі.

Запаліть в останню суботу листопада на своєму підвіконні свічку.

Нехай ті, що тримають для нас небо, побачать: вони не забуті, їх оплакують, за них моляться.

 

Всі тексти автора

Коментарі

Вгору