Відомий черкаський журналіст та колега Василя Симоненка Микола Сніжко розповів "Черкаському краю" про долю невідомого широкому загалу вірша-присвяти великого поета.
У Київському державному університеті імені Т.Г.Шевченка на факультеті журналістики, де навчався Василь Симоненко, студентів звичайно учили, що першою та другою заповідями газетяра повинні бути правдивість і нетерпимість до будь-якої несправедливості.
У 1956 році Василь приїхав на практику в обласну газету «Черкаська правда». Його кураторами були завідуючий відділом листів Семен Найден та заввідділом культури Олексій Сріблянець. Якось Олексій Семенович дав практиканту завдання написати інформацію про якусь подію. Той, пам’ятаючи дві заповіді, написав про подію правдиво і «зубато», тобто критикуючи когось за недоліки.
Олексій Сріблянець — людина з гумором — уважно вичитав замітку, усміхнувся і сказав, як чоловік чоловіку таке, що молодий практикант запам’ятає, як кажуть, «на всю оставшуюся жизнь»:
— Ну що ж, юначе, — це уже щось, але не те, що нам треба…
Почувши таку несподівану оцінку, Василь аж почервонів від сорому: він же так старався. Наставник заспокоїв практиканта, пояснюючи, що треба завжди «дивитися в корінь».
То був урок «потрібної критики». І якось чинити інакше, здавалося, неможливо.
І все ж, прийшовши уже на постійну роботу в «Черкаську правду», Василь Симоненко діяв за принципом досвідчених газетярів: завжди відстоювати справедливість, чесність. Так, як працював і його колега Микола Ганнич. Микола Тимофійович спеціалізувався на фельєтонах, критичних статтях і гуморесках.
Микола Ганнич був старшим за Василя, пройшов війну. Не раз був поранений і контужений. Тож мав повне право на гостре слово і сатиру. Саме йому, Миколі Миронцю і Василю Симоненку, доручили вести сатиричну рубрику «Остюк за комір». Серед цих маленьких, віршованих, зубатих матеріалів тодішній читач знаходив найцікавіше «чтиво».
У 1959-му році 17 грудня у Миколи Тимофійовича був день народження. Друзі по роботі збиралися привітати його квітами і чаркою за столом. Він — фейлетоніст, і вітати його треба було прикольно і з гумором. Від усіх вітав колега по гострому перу Василь Симоненко. Ці віршовані рядки він написав буквально за п’ять хвилин, назвавши «урочистою одою на честь 37-річчя героїчного животіння» іменинника:
І блідий місяць угорі
Очима з дива кліпав.
І сніг знічев’я на зорі
На голу землю випав.
Сутяги брали хабарі,
І хтось півлітру випив.
Але природі — дивна річ!—
Уже було відомо,
Що наступає у цю ніч
Кінець шахрайству всьому.
І місяць в радості котивсь
Через космічні гони…
У ніч ту Ганнич народивсь
Й надряпав фейлетона.
Ганнич нікому не показував ці віршовані рядки. Бо йому чомусь соромно було за своє «героїчне животіння» і те, що він не писав, а «дряпав фейлетони».
Тільки перед самою смертю (2010 р.) Микола Тимофійович сказав своїйдочці, що так міг написати лише Василь Симоненко, бо так воно і було: «героїчне животіння» і «дряпання», а не писання.
Дочка Ганнича живе зараз у Дніпропетровську. Нещодавно вона побувала у Черкасах, знайшла мене і подарувала рукопис цього вірша. А ще показала книжку «Тиша і грім», яку Симоненко подарував другу з автографом: «Миколі Ганничу на знак того, що не вмирає душа наша, не вмирає воля… 11.10.1962 р. Василь Симоненко».
Поет писав своїм друзям різні автографи. А Миколі Ганничу написав безсмертними словами Тараса Шевченка.
Ці слова можна сказати і про самого Василя Симоненка, бо вони — суть кожної справжньої людини, яка знає собі ціну.
Микола Сніжко, літпрацівник газети «Молодь Черкащини» в 1961-1963 роках
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
