Ольга Косенко музейний працівник, фрілансер

Жнива Великого Голоду

24 листопада 2017, 12:45

Велику трагедію можна по-справжньому усвідомити лише тоді, коли ти пройшов крізь неї сам. Або тоді, коли справжній жах пережили твої предки, бо, хай там як, а генетична пам’ять знає як спрацювати у потрібний момент.

В українців є страшна спільна трагедія під кодовою назвою Голодомор. І вона так і залишиться для багатьох найбільшим кошмаром ХХ століття.

Так, ми співчуваємо винищеним під час Голокосту євреям, сумуємо за жертвами сталінських репресій. Ми усвідомлюємо, що були й інші біди, які забрали життя мільйонів людей, але жодну з них не можна порівняти з Голодомором, бо його мучениками стали наші кровні родичі.

У переважної більшості українських сімей є історії їхніх прабабусь і прадідусів про спроби вижити, про смак полови, лободи і млинців із цвіту акації, про те, як скромні сімейні реліквії мінялися на будь-яку їжу, про те, як у вічність один за одним відходили члени родини. І нічого не можна було зробити і лишалося лише спостерігати.

Я ніколи не забуду отих відчуттів, коли вперше почула від своєї прабабусі її історію про Великий Голод. Коли з кожним розказаним епізодом про забрані з хати харчі, про спроби знайти хоч щось їстівне, про роботу в ланці, яка була не по силам вимореній голодом дівчині, але вона мусила її робити, бо там годували – а це був шанс вижити не лише їй, а й маленькій сестричці, яку ховала і з якою ділилася «супом», про доброго бригадира, який зі сльозами на очах просив не їсти паростки буряків, бо від цього голодній людині буде ще гірше, про знайдених у хаті маму і сестричку, які померли, не дочекавшись допомоги у вигляді сухарів, які моя голодна прабабця збирала для них, відриваючи від своєї і без того скромної пайки, ти відчуваєш як в середині все сильніше і сильніше скручується вузол і здається, що ти розучився правильно дихати.

Історії про Голодомор не від істориків, політиків чи артистів, а від безпосередніх учасників, які є членами твоєї родини, – найкраща вакцина проти всього совєтського. Бо ніякі індустріалізації, побудовані заводи, імперські амбіції зшити зі шматків червоного монстра, якого б боявся увесь світ, безкоштовні квартири, перемога у війні, для початку якої було зроблено хіба трохи менше за нацистів, ковбаса по 2,20 та решта благ, за якими й досі плачуть деякі, не варті загибелі мільйонів людей. Не від кулі, не від стихії, не від нещасного випадку, а від голоду, коли в тебе не вистачає хліба, який ти сам ростив.

Ми не можемо змінити минуле, не можемо допомогти тим, кого перемололи жорнова Великого Голоду, кого повністю, кого – частково. Навіть ті, хто зумів пережити цей кошмар, змінилися. Вони так і не позбулися відчуття страху, що змушував побожно ставитися навіть до крихти хліба і постійно сушити сухарі.

Ми не здатні вплинути на те, що сталося, але нам під силу змінити майбутнє, щоб така трагедія не повторилася.

Ми не маємо права забувати.

Дорога до Незалежності вимощена не тільки героїчними повстаннями і боротьбою, а й кістяками тих, хто був приречений повільно вмирати голодною смертю, приречений лише за те, що належав до українського селянства.

Як би активно не звучали голоси: «Ой, та скіки можна про той голодомор», «Та по всьому союзу голодали», «А зараз оно як людям важко живеться», ми не маємо права забути.

Свічка на вікні в день пам’яті, хвилина мовчання і спогади про невинно убієнних – це ж неважко і багато часу не забере.

Ці вогники на вікнах потрібні не тільки тим, хто більше ніколи не відчує голоду, дивлячись на нас з хмаринки. Вони потрібні нам, живим. Бо тільки пам’ятаючи можна реалізувати оте «ніколи знов».

Всі тексти автора
Вгору