Тетяна Єщенко PR-менеджер, медіаексперт, публіцист

Який вітер змін нарешті вивітрить із армійських казарм зневажливе ставлення до людського життя?..

17 січня 2016, 12:05

Справжні бої за волю і честь України точаться не тільки на лінії фронту. Стане Україна державою, де головним є життя і гідність людини, чи так і залишиться в рабсько-совєтському минулому?.. Питання поки риторичне. А куди схиляться шальки терезів – це покаже в тому числі і реакція на випадки кричущої недбалості та жахливі умови служби у військових частинах, що призводять до смертей призовників, які довірили державі найцінніше - власне життя.

... Менше двох місяців прослужив в армії 21-річний Артем із Червоної Слободи Черкаської області. Хлопець не загинув в бою з окупантами, а помер від запалення легень у Київському шпиталі. З недолікованим у медсанчастині бронхітом, Артема разом з ротою таких же новобранців, відправили на полігон - рубати ялинки під дощем. Кінець грудня, в казармі було всього плюс 13, мокрий одяг сушити виявилося ніде. З доступних ліків - тільки парацетамол. Після трьоденних марш-кидків - реанімація з температурою 40, двостороння пневмонія. Лікарі в Київському шпиталі вже нічим не змогли зарадити.

З нашими черкаськими призовниками це далеко не перший випадок. У серпні минулого року, за аналогічних обставин помер від пневмонії 36-річний Сергій з Чигирина. Теж застудився на полігоні. В "учебці" на хвору людину не звертали уваги. П'ять днів Сергій мучився-температурив, поки не поклали до шпиталю (де на довершення до всього, бідоласі зробили "не той" укол ...). У результаті – занапастили людське життя ні за що, ні про що.

До глибини душі обурило, як прокоментував тоді цей трагічний випадок керівник армійського медіа-центру: мовляв, у нас зараз тисячі таких мобілізованих на полігоні, з нежиттю і тиском, так що ж, всіх відправляти до шпиталю? Ми не можемо, тому що шпиталь розрахований на кілька сотень людей ... Вразив тон коментаря, що аж занадто нагадав пізньо-совєтське "я вас до Афганістану не посилав!" Жодного натяку на співчуття, чи вибачення.

Як гадаєте, когось тоді покарали за недбалість? І, найголовніше, чи змінилися умови служби в тилу і ставлення до призовників? До болю схожий трагічний випадок з 21-річним Артемом показав, що до захисників країни в армійських казармах ставлення, як і раніше, в стилі «нічого, жінки нових народять».

Артем помер 10 січня. Рівно через тиждень після інтерв'ю Міністра оборони, в якому Степан Полторак висловив своє глибоке переконання, що обов'язковий призов на військову службу скасовувати не варто, що «контрактна армія ніколи не виграє війну». Ви звісно, вибачайте, але яке відношення до перемоги у  війні має рубання ялинок на полігоні під дощем? Хіба це і є «підготовка покоління чоловіків до захисту своєї країни»?! ..

А якщо розібратися по суті, то байдужість і безвідповідальність щодо здоров’я й життя призовників у військових частинах та «учебках», і ставлення до людей як до «гарматного м'яса», - це все підриває нашу обороноздатність набагато серйозніше, ніж навіть обстріли бойовиків ДНР-ЛНР в зоні АТО!

Який вітер змін нарешті вивітрить із армійських казарм оте зневажливе ставлення до людського життя?..

*передрук, оригінал – «Новое время»

Всі тексти автора
Вікторія сказав:

Доброго дня, повністю розділяю Ваші судження! У мене теж є історія про те, що мобілізовані, які знаходяться в тилу, нікому непотрібні.
Мій чоловік, звичайний рядовий солдат,звернувся зі скаргою з хворобою ноги у військовий шпиталь. В результаті обстеження йому було поставлено діагноз «гігрома лівої стопи», а також видано звільнення від службових обов’язків.Після чого він мав бути госпіталізований у зв’язку з проведення операції на стопі.
Наступного дня його було включено в списки для підвищення кваліфікації з подальшим відправленням до навчального центру.Того ж дня він звернувся до командира своєї роти і повідомив його про свій стан здоров’я і про необхідність госпіталізації.На що отримав свою медичну картку з записом. «Медогляд. Скарг немає. Здоров.» В цей же день його відправили у в/ч знову до навчального центру. І там тільки через тиждень йому надали медичну допомогу.Реабілітація була короткою, знову полігон. Хочу додати, що умови, в яких знаходяться мобілізовані не просто принижують їх гідність, вони вселяють зневіру та недовіру. Їх ніхто не чує і складається таке враження, що цьому не буде кінця, адже на цій війні наживаються ті, для кого поняття честь, совість, патріотизм, милосердя не існують. Вірю і знаю, що мій коханий повернеться, але та армія, яка існує наразі, відбила у нього будь-яке бажання захищати тих, хто цього не вартий.

Вгору