Втратив руку і ногу, але не жагу до життя, – історія черкаського Переможця

01 жовтня 2017, 07:59

Соціальний проект «Переможці» про бійців АТО, які живуть із протезами – справді те, що надихає не здаватися ні перед чим. Стартував він у лютому 2016 року і здобув велику підтримку не тільки в Україні, а й у світі. Навіть просто переглядаючи ці фото, можна тільки здогадуватися, скільки внутрішньої сили і бажання жити повноцінним життям стоїть за кожним із цих поглядів і посмішок. І за кожною світлиною – окрема людина, окремий світ і окрема історія. Про те, як важливо не опускати руки і боротися за своє в інтерв’ю "Вичерпно" розповів черкаський Переможець Вадим Мазніченко.

31-річний боєць АТО Вадим Мазніченко на війну у 2015 році потрапив у складі  14-го Черкаського батальйону. 30 вересня, у період так званого перемир’я під селищем Старогнатівка, що на Донечинні, хлопець потрапив під мінометний обстріл. Там він втратив руку і ногу. Але не жагу до життя. Наразі Вадим – студент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, вивчає право, має багато планів на життя і хоче реалізувати проекти для АТОвців у Черкасах. А ще – мріє про те, щоб його друг став Президентом. Своїм прикладом він доводить – після втрати кінцівок життя просто стає іншим, а не завершується.

«Прокинувся – і слава Богу»

- Ти сам родом із Миколаївщини. Чому потрапив саме до черкаського батальйону?

- Перед війною я звідти виписався і приписався у Корсунь-Шевченківському районі, працював на Київщині. Призов був добровільним – «хочеш іди, хочеш ні». По суті повістка була, але отримав я її вже потім, коли зголосився йти на війну. Служив у черкаському 14-му батальйоні, тоді він ще був батальйоном територіальної оборони, а зараз вже окремий мотопіхотний. Нас відправили в зону АТО у вересні, там під час обстрілу і отримав поранення.

- Де проходив лікування? Чи важко було змиритися зі своєю травмою?

- Лікування проходив в Україні, в Центральному одеському військовому госпіталі, а первинне протезування – у Харкові. Після того як дізнався, що втратив руку і ногу, емоцій не було ніяких. Навіть коли лежав із трубкою і не міг розмовляти, в мене було єдине бажання – просто говорити. Не питати, що трапилося, скільки я лежу в комі чи ще щось таке. Взагалі, всі ті три місяці, які я там був, я нічого ні в кого не питав. Прокинувся — і слава Богу. Сам усе подивився, прочитав свою історію, зробив висновки.

Потім натівський трастовий фонд вибрав хлопців, які потребували протезування, реабілітації та хірургічного втручання і забрав на лікування у США, до Вашингтону. Тоді нас відібрали дві групи — перша полетіла в липні, а друга – в серпні.

Суспільство, де один дзвінок може змінити життя

- Чи є різниця між ставленням до ветеранів у США та Україні?

- Так, воно дуже відрізняється тут і там. Насамперед, самими людьми, сервісом, лікуванням військовослужбовців, які на фронті лишили своє здоров’я. Там ветеранів поважають, постійно говорять «дякуємо за вашу службу». У нас в Україні такого не дочекаєшся. Коли отримав поранення, я розумів, що будуть протези, але не думав, що у нас в країні вони такі застарілі. В Америці мені дали кілька протезів, серед них – окремо для ходьби, спорту, бігу.

- Там же й був цей 10-кілометровий марафон. Чому вирішив взяти в ньому участь? 

- Ну, по-перше, хотів довести щось собі, перевірити, зможу я це зробити чи ні. І цим самим подякувати нашим волонтерам. Після війни їхня турбота була набагато більшою, ніж із боку держави. Хоча якраз остання мене послала на війну і це був її обов’язок мені допомогти. Натомість, це все перейшло до волонтерського руху. Тому я завдячую своїм протезуванням саме волонтерам, а не державі.

З іншого боку, я хотів показати іншим хлоцям, таким як я, що є інша сторона життя після АТО – це спорт. Насправді, знайти себе після війни у мирному житті – дуже важливо. Дехто намагається займатися бізнесом, ще якоюсь справою, а хтось – спортом. Я це одобрюю.

Знаю, що бувають ті, хто приходить із війни з руками й ногами, але психологічно втомилися від війни, і їм важко реалізувати себе. Дехто знову підписує контракт і йде на фронт. Інші ж знаходять розраду в алкоголі. Насправді, в Америці так само дехто з ветеранів шукає заспокійливе в чарці. Однак, на відміну від нашої країни, там є багато програм для реабілітації бійців. Наприклад, одна з них, в якій особисто брав участь, спрямована на те, щоб залучити солдат до велосипедного спорту. Просто вибирають ветеранів, саджають їх на ровери і кажуть «поїхали». За три дні ми подолали 100 кілометрів. Тоді один американський військовий розповів мені, що  після війни лишився без ноги і багато випивав. Якось до нього подзвонили і спитали чи не хоче він взяти участь у такому заході. Він погодився, і після цього перестав пити. Знайшов себе у велосипедному спорті.

- Що потрібно змінити в Україні у роботі по реабілітації бійців?

- Мені свого часу елементарно заважало незнання. Погано, що нам ніхто нічого не пояснював, ми не знали своїх прав, не знали, що буде, коли ми повернемось із війни. Боєць має знати, що буде, якщо складеться так чи інакше, яка підтримка передбачена йому та його родині.

Мені доводилося самому бігати і все робити, навіть у випадку з тим же протезуванням. Багато хто здається саме тому, що ця система в нас недопрацьована, немає єдиної бази. Чому, наприклад, поліція має таку базу, а для ветеранів її не зробили? Постійно доводиться ходити по різних кабінетах, брати якісь папірці. В інших країнах такого немає. Припустимо, в тій же Америці. Я приїхав туди, зареєструвався – і вони вже по базі все бачать, що мені потрібно.

Я не знаю, для чого у нас там сидить людина, яка займається правами інвалідів на візках і за що отримує зарплату. Йому треба набиратися досвіду, пропонувати якісь проекти, гранти.

Тому я і пішов навчатися. Якщо нас буде багато і ми будемо знати та відстоювати свої права, прагнути змінити життя на краще, то може щось із того й вийде.

«Відчуваю повагу людей»

- А як щодо психологічної підтримки?

- У США вона на дуже високому рівні. Там коли ветеран йде на війну, то психологи працюють уже з його сім’єю. Це довгий процес. Їм пояснюють, як вони повинні спілкуватися з ним, коли він повернеться, кажуть, що не можна тиснути на нього, бо він може «зриватися». У нас психологи не працюють із родинами ні до, ні після того, як боєць іде на війну. Це насправді дуже важко, бо коли ти повертаєшся додому, то шукаєш підтримку в сім’ї, а часто вона наче і є, але по факту немає. Через це – скандали, сварки. Багато хто просто не витримує такого.

- Чи змінила на твою думку війна мирну Україну? Чи стали люди іншими?

- Мені виділили кошти на придбання житла, тож тепер я живу в Черкасах. Зараз навчаюся, вивчаю право в ЧНУ імені Богдана Хмельницького. У нас на потоці 150 осіб. І я дійсно відчуваю підтримку. Вони навіть зробили для мене окреме парковочне місце. Якщо хтось на нього стає, його проганяють, кажуть «це для нашого ветерана, нашого героя». Помітно, що якась частина суспільства змінилася, ветеранів стали поважати.

Спорт як спосіб реалізувати себе

-  «Переможці»,  «Ігри нескорених»,  «Сила нації», «Invictus Games».  Що далі у планах?

- У мене в Полтаві є друг-АТОвець Вадим Довгорук. Він засновник змагань із кросфіту «Сила нації». Я також брав у цьому участь. Насправді це класно, коли з такими самими як ти браттями разом і змагаєтесь, і просто зустрічаєтесь, спілкуєтесь. Це своєрідна підтримка один одного. Такі ігри дають нам натхнення. І, на мою думку, мають давати натхнення іншим. До речі, серед учасників цих змагань були й черкащани.

Все це — лише початок цієї справи, яку ми почали робити. Подібні змагання організовуються для того, щоб привернути увагу і показати, що нашій країні дійсно потрібне спортивне протезування. Інакше як ми можемо представляти державу на таких іграх як «Invictus Games» без протезів?  Я бачив багатьох хлопців, які не потрапили на змагання, бо в них не було спортивних протезів. Це такий «депресняк», коли ти хочеш, а не потрапив.

У 2016 році ми з Вадимом брали участь у  марафоні. Ще тоді ми хотіли звернути увагу на те, що спорт — це хороша реабілітація. До речі, у жовтні в Черкасах теж буде марафон, де я бігтиму три кілометри. До цього я бігав у Одесі, Києві, Полтаві. Тоді нас не почув ніхто. Але зараз, сподіваються, нас почують і влада почне виділяти кошти на такі протези. Бо ж вони досить дорогі – біговий протез коштує близько 20 тисяч доларів.

Але ми хочемо показати, що є люди, яким це потрібно, і що нас багато. Наступного разу хочу випробувати себе на дистанції у 42 кілометри, тільки це буде не біг, а їзда на велосипеді. З весни почну готуватися до цих змагань.

- Чи не було думки реалізувати якісь проекти тут, у Черкасах?

- Звичайно, у планах є і свої проекти. Багато проектів. Наразі намагаюся допомагати нашому військовому госпіталю. Ходив до голови Черкаської ОДА Юрія Ткаченка, говорив,  що на госпіталь потрібно зібльшити фінансування, бо є гарні проекти для реабілітації учасників АТО. Він дав згоду і сказав, що підтримає виділення коштів.

Був у нас в Черкасах по моєму проханню і Уповноважений Президента з питань реабілітації учасників антитерористичної операції Вадим Свириденко, який відзначив, що черкаський госпіталь почав модернізуватися ще до війни. До цього він їздив по інших госпіталях, які осучаснювалися вже у воєнний час. А наш почав це робити ще 4 роки тому.

Обіцяв приїхати в наше місто і керівник проектів трастових фондів НАТО Фредерік Пежо, який теж хоче нам допомагати в цьому напрямку. Ще нам запропонували відкрити в Черкасах проект із реабілітації на каяках для учасників АТО. Будемо тренуватися тут, а потім змагатися на міжнародному рівні. Тобто проектів у планах багато. Всі вони мають на меті показати бійцям, що через спорт можна реалізувати себе в мирному житті і стати сильнішими.

Рятівна сила кохання

- Тебе знають не лише як учасника спортивних проектів. Наприклад, свого часу ти знявся у кліпі гурту СКАЙ.

- Так, було таке. Пісня про кохання із чуттєвою назвою «Я тебе люблю». Якщо чесно, то коли мені пропонували взяти участь у зйомках, то я навіть не знав, хто мені дзвонить. Просто сказали, що треба приїхати і знятися в якомусь кліпі. Приїхав, зняли. А вже потім зрозумів, що чоловік, який до мене підходив, то соліст гурту СКАЙ (сміється).

- До речі, про кохання. Як сприйняла такі зміни в твоєму житті дружина?

- Ми з дружиною були знайомі з 2012 року, ще до війни. І в принципі, жили чудово і тоді, й тепер. До моєї ситуації вона поставилася нормально, хоча, звичайно, спочатку були сльози. Тепер вона іноді говорить, що вже не уявляє мене з рукою або ногою. Каже «це не ти неповноцінний, а я, бо в мене ж є рука». Або буває, що й сама, коли треба щось зробити, забуває, що в неї та рука є.

«Щоб було добре, треба щось робити»

- Про що мрієш?

- Щоб мій друг Вадим Свириденко став Президентом (посміхається).

Хочеться миру, перемоги. Хочеться, щоб змінилося суспільство. Щоб змінилася влада і думала не тільки про себе, а й про людей. Бо насправді дуже важко приходити після війни і ще й тут боротися за свої права.

- Чого хотілося б побажати молодим людям, які тут, у мирному житті, «стомилися від війни» і не хочуть нічого змінювати?

- Коли я стомлююся, я переключаюся, пробую щось нове. От зараз я пішов вчитися, щоб не байдикувати. При цьому обрав саме денну форму навчання, хоча міг би піти не заочне. Мені це важливо – щодня ходити на пари, готуватися до семінарів. При тому що можливості є завжди – для АТОвців навчання ж безкоштовне, треба просто пройти співбесіду.

Взагалі, головне – детально все собі планувати і не здаватися. Поодинці боротися дуже важко. А якщо нас буде багато і ми будемо в єдиному, так би мовити, «ланцюзі», то нам буде легше рухатись далі. Щоб було добре, треба щось робити.

Вгору