Така моя доля, – як будинок для пристарілих стає домівкою для дідусів та бабусь

03 грудня 2017, 08:46

Сучасний ремонт, лікарський догляд та дбайливе піклування. У будинку для пристарілих у селі Пальміра Золотоніського району роблять усе можливе, аби старість – не стала вироком на нещасне, самотнє й зубожіле життя. Тут, на базі дільничної лікарні, повністю відремонтували перший поверх приміщення, пристосувавши його для перебування людей похилого віку. Будинок пристарілих функціонує у межах роботи Територіального центру соціального обслуговування Золотоніського району. Середній вік підопічних закладу складає 80 років, хоча є і старожили, яким виповнилося і 90, і 94 роки, пише "Нова Доба".

Територіальний центр соціального обслуговування Золотоніського району має три відділення: соціальної допомоги вдома, денного перебування та стаціонарного догляду. Відділення соціальної допомоги надає послуги соціальної адаптації, прокату засобів реабілітації, а також проводить мобільні інформаційні дні. На базі відділення денного перебування працює 63 фахівці, які обслуговують 1 160 осіб у селах району. Допомагають усім: від ведення домашнього господарства до оформлення документів і виклику лікаря. Відділення ж стаціонарного догляду забезпечує роботу будинку для пристарілих осіб, що вже про себе самостійно подбати не можуть.
Раніше у Вознесенську, сусідньому до Пальміри селі, на базі сільської ради діяв будинок для ветеранiв війни та праці. На жаль, будівля, в якій функціонував заклад майже 25 років, не бачила ані ремонту, ані нових меблів. Проте охочих туди потрапити не бракувало: хоч заклад і розрахований на 15 осіб, по факту там перебували 23 особи в умовах, далеких від ідеалу.

У 2015 році керівники району вирішили заснувати новий будинок такого зразка, вже районного значення, проте з дотриманням і санітарно-гігієнічних стандартів, і будівельних, з використанням як українського, так і європейського досвіду утримання подібних установ.

- Рішення знайшли в межах Програми грамотного використання вільних приміщень, коли дізналися, що в Пальмірі «на ладан дихає» дільнична лікарня, маючи вільним перший поверх, який нам удалося відремонтувати з нуля, – розповідає директор територіального центру Золотоніського району Владислав Євгенійович Остроглазов. – Вважаю, що вибір був мудрим. Постійно маємо лікарський нагляд і дуже зручну інфраструктуру, оскільки і від райцентру недалеко, і, зрештою, наплив підопічних здебільшого з сіл Вознесенське і Пальміра. Водночас нам удалося відремонтувати і приміщення лікарні, зберігши її таким чином від закриття

Відтак, ремонт тривав понад півроку: із серпня 2016 року. За цей час провели внутрішні облицювальні роботи, встановили металопластикові вікна, оновили систему опалення (підігріву) й вентиляції, що дало змогу уникнути характерного запаху, подбали і про нову протипожежну систему. Для комфорту стареньких закупили нові меблі, особливу увагу звернули на ліжка й спеціальні ортопедичні матраци. Так, уже в лютому 2017 року одинокі старенькі району отримали затишну домівку.

Дбають про стареньких 17 працівників установи. Це шість осіб молодшого медичного персоналу, соціальний працівник, два кухарі й два їхні помічники, дієтсестра, медсестра, сестра-господарка, два підсобні працівники. Керує роботою закладу завідувачка Ніна Миколаївна Савісько. Жінка зізнається, що така робота – не з легких. До кожного потрібно знайти особливий підхід, адже жителі будинку не діти, а давно сформовані дорослі особистості, кожен має унікальний характер, цікаві звички.

Своїх підопічних ми забезпечуємо чотириразовим харчуванням, за якістю і складом якого стежить дієтсестра. Також балуємо смаколиками на вечір. Умови проживання відповідають усім санітарним нормам, тобто 8 квадратних метрів на одну особу. Відтак, маємо дво- і тримісні кімнати, окремі палати – для лежачих пацієнтів, – зауважує Ніна Миколаївна. – Також така близькість до лікарні дає нам чи не найкращий медичний нагляд. Амбулаторія, «швидка допомога» – на відстані одних дверей, що ведуть із будиночка до лікарні.

За необхідності всі жителі будинку мають доступ до стоматологічного, фізіотерапевтичного та гінекологічного кабінетів, а також можуть скористатися послугами лабораторії. Заклад має свій внутрішній двір, де тихо, спокійно і нічого не заважає відпочинку стареньких. До всього, будинок пристарілих узяв під опіку лікарняний сад, там же заклали калиновий гай.

Для стареньких тут організовують неабияку розважальну програму. Місцева школа і дитсадок влаштовують вистави й концерти, а соціальний працівник щораз вигадує щось новеньке, чим можна зайняти голову й руки: вишивка, плетіння, різноманітні види рукоділля й хендмейду.

- Маємо тісну співпрацю із місцевою ветеранською організацією, а також із різними релігійними громадами. Пропагувати забороняємо, а от підтримувати й організовувати тематичні лекції залюбки запрошуємо, бо люди живуть у нас із різними інтересами, – коментує Владислав Євгенійович. – Приділяють увагу нашим підопічним обласні й місцеві владці, а керівники місцевих господарств надають посильну підтримку.

Проживають у будинку пристарілих 15 осіб, з них лише двоє – чоловіки. Сам будинок розрахований на 30 осіб, які матимуть достатньо місця для проживання і комфортні умови: просторі кімнати, спеціально обладнані душові, туалети, їдальня, кімната для зустрічей, якщо рідним закортить провідати, облаштовані перила для безпеки пересування. Є також у будинку ритуальна кімната, де прощаються з тими, кого старість усе ж перемогла.

Потрапити у такий будинок можна двома шляхами. Перший: одинокі люди без дітей або якщо діти входять до уразливих категорій, які не можуть самостійно піклуватися про себе. Таких стареньких спочатку помічають соціальні працівники, які є у кожному селі району. Тоді ж виїжджає спеціальна комісія, а відповідна сільська рада готує документи на влаштування у будинок пристарілих. Бабусю чи дідуся в такому випадку повністю обстежують під час так званого перебування в карантині, а потім розподіляють в установу для проживання.

Другий шлях: платне перебування. Його обирають діти, які працюють закордоном або ж далеко від місця проживання немічних батьків і не можуть власноруч забезпечити їм належний догляд. У цьому будинку пристарілих завжди раді допомогти і за відповідну плату доглядати за старенькими якнайкраще.

Більша частина жителів закладу в Пальмірі – колишні підопічні будинку пристарілих, що функціонував у Вознесенську. Хтось уже й не пам’ятає свого попереднього життя, а дехто будує плани ще на власну хату й господу, дарма, що ноги не ходять та й сили підводять.

Антоніна Миколаївна Кроха, 79 років: «Така моя доля самотня…»:

Антоніну Миколаївну Кроху в будинку пристарілих не ображають. Годують смачно й доглядають. У закладі такого зразка вона 6-й рік. Їй же вже пішов 80-й. Сама жінка з села Мицарівка. Мати працювала в ланці, а батько не повернувся із війни. «А так хотілось мати тата», – зізнається Антоніна Миколаївна, і на її очах миттю з’являються сльози. Каже, в дитинстві ні про що так більше не мріяла, як мати тата, співати для нього пісень і вишивати йому сорочки.

Усе життя жінки минуло в самотності, бо ж мати померла рано, а чоловіка й дітей у неї не було. 40 років віддала роботі – пропрацювала дояркою у місцевому господарстві. Роботу довелося покинути через складний стан здоров’я. Аби не це – працювала б іще, адже це була єдина радість. Чує жінка погано, ноги страшенно болять, а життя минає повз, холодним вітром обіймаючи за плечі.

Віра Михайлівна Скороход, 72 роки: «Привезли мене з далеку, й довелося якось жити»

Маленьку дівчинку Віру привезли батьки із далекої Німеччини. Про батька Віра Михайлівна нічого не пам’ятає, а мати рано померла, залишивши її одну на цьому світі й у цій країні. Спочатку виживати допо­магали сусіди, вони ж і поклопоталися про відповідну пенсію, щоб жінка мала хоч якусь копійку на хліб.

Усе життя пропрацювала на власному городі, з нього, здебільшого й харчувалася. Заміжня не була ніколи, проте мала чудову донечку, яку, на жаль, забрала жорстока пані Смерть. У свої 72 роки Віра Михайлівна не натішиться внучкою, всім показує її портрет, розповідає про успіхи дівчинки. Каже, час від часу онучка навіть до неї приїздить, проте жити з нею жінка не може – надто широка прірва виникла між нею та зятем.

Зізнається, що прихисток, який вона знайшла у будинку для пристарілих, дав їй друге життя. Тут смачно годують, особливо смакує борщ, не ображають, та іноді дозволяють допомогти по господарству, адже жінка так любить працювати.

Микола Володимирович Русий, 81 рік: «Нічого хорошого життя не дало!»

 

Народився чоловік у Білорусі, в Україну потрапив вже після армії. Життя закрутило так, що Україна стала рідною, подарувавши роботу на машинному заводі у місті Дніпро (колишній Дніпропетровськ). А потім настали скрутні часи і поневіряння у пошуках роботи і міста, яке б могло прихистити чоловіка. Цілодобово доводилося працювати на різних роботах, аби вижити й отримати освіту. Уже в 70-х роках чоловік став дипломованим механіком, що дозволило займати керівні посади на заводах, пов’язаних із машинобудуванням.

Родинного затишку й особистого щастя Миколі Володимировичу доля не подарувала. Хоч був двічі одружений і має доньку, яка залишилась десь у минулому житті, вік доводиться доживати в самотності й у хворобах, які туманять розум і сковують тіло.

Михайло Іларіонович Корогод, 73 роки: «Очевидно, щасливим бути – не моя доля»

Чернігівщина – рідний край для Михайла Іларіоновича, бо ж там чоловік з’явився на світ у працьовитій родині. Батько був трактористом, а мати – різноробоча в колгоспі. Сім’я була багатодітна – 4 діточок, проте це не завадило батькам дати Михайликові освіту: 10 класів школи та навчання в Одеському верстатобудівному технікумі. Згодом чоловік пішов працювати за спеціальністю «Технік-механік». Довелося побувати і в Узбекистані, і в Сирії, відслужити в армії.

Уже після цього Михайло Іларіонович створив і власну сім’ю. Його життя осяювали дружина й три доньки. Однак, вже коли діти виросли, щось обірвалося в серці родини, стало все важче знаходити спільну мову з дружиною і з дітьми. А стан здоров’я все гіршав. Михайло Іларіонович відчував себе зайвим у власному домі. Тому чоловік ухвалив надскладне рішення у своєму житті – просто піти і не заважати рідним жити. Поїхав до сестри у Вознесенськ Золотоніського району, намагався налагодити особисте життя, та не склалося. Каже, щасливим бути – не його доля…

Ольга Іванівна Чередник, 83 роки: «Чотири операції пережила, а дітей Господь так і не дав»

Ольга Іванівна народилася у багатодітній сім’ї. Мала ще чотирьох братів і сестер. Усіх малят рано покинула мати. Жінка померла так раптово, що малюки ще довго шукали маму у дворі й на городі. Втрата матері змусила Ольгу Іванівну рано подорослішати, хоч і так була найстаршою. У 16 років жінка вже готувала їсти на всю родину, топила в хаті, доглядала за дітьми, поралася біля корів та обробляла 50 соток городу. Батько багато працював у колгоспі, аби прогодувати дітей, тому часто Ольга залишалася сама на господарстві. У всьому її підтримувала бабуся, яка жила через дорогу.
Попри всі життєві труднощі, дівчинці вдалося закінчити 6 класів школи. Каже, навчатися подобалося, але більше їй до вподоби було працювати на землі. Тому й після школи залишилася працювати на городі вдома. Через певний час жінка вийшла заміж. Чоловік був добрий, роботи не цурався – столяром працював, не пив, не бив і не ображав.
Дуже хотіли діток, та все не складалося. То здоров’я підводило, і не допомагали ніякі операції, а їх жінка пережила аж чотири. То й зовсім доля згнівалася й забрала на небо чоловіка Ольги Іванівни. Його не стало так само раптово, як і матері. Захворів – і все, немає коханої людини поряд. Лікарі сказали – запалення легенів, а де воно взялося, те запалення і чому забрало найдорожче – ніхто жінці так і не пояснив.
Так уже 11 років Ольга Іванівна на цьому світі живе сама. Ні на що не скаржиться, тішиться гарячому обіду й компанії медсестер. Хоча найбільше любить проводити час біля вікна. Каже, вдивляється у далечінь, у небо і мріє про зустріч із мамою і коханим чоловіком

 

 

Вгору