Професія – війна, завдання –ліквідувати, – молодий черкащанин пішов снайпером на Схід

03 грудня 2017, 07:59

Андрій з позивним «Тихий» майже з-за шкільної парти пішов на Майдан, а вже звідти, як це тоді зазвичай було, пішов воювати. Андрій живе тільки з матір’ю. Певний час вона не знала, що він перебуває у зоні ведення бойових дій. Дізналася після того, як син вже два місяці перебував на фронті, пише "Вичерпно".

- Я їй казав, що поїхав на навчання, на полігон. А якось я з нею розмовляв, і якраз були розриви, сильний обстріл і розряди лягали якраз біля дому, а ми жили в будинку в старій Авдіївці на «промці». Вона почула, спитала що це, перший час проходили відповіді про тренування. А коли вже приїхав додому у порваній формі, весь небритий, з прапором, розписаним «Авдіївка, промзона», іменним ножем – «Авдіївка 2016», при собі гільзи, осколки. Тоді вже можна було нічого й не казати, мама й так все зрозуміла, — розповів хлопець.

Мама плакала, проте нічого не казала. А коли син на короткий термін приїздив додому, брала відгули і вони проводили час разом.

– Вона розуміє, знає, хто я, чим я займаюся, до чого мене тягне. Що вона могла мені сказати? Вона дзвонить мені і плаче… — говорить доброволець УДА.

Коли прийшов на фронт, ніхто не знав, скільки Андрію років. Та ніхто і не цікавився. Мабуть, в цьому був і залишається феномен Української добровольчої армії. Ніхто не просив показати паспорт, але й по закінченню – ніхто довідки не видасть, що ти воював за Україну. Ти можеш прийти сюди добровільно, можеш піти, проте на цьому вседозволеність закінчується. Далі – сувора дисципліна та виконання наказів старшого.

– Ми знаємо свого старшого в лице… У нас добровольча армія – ніхто нікого не тримає. Але в іншому у нас все як у військовій структурі. Просто у нас все робиться на повазі один до одного та розумінні того, що ми робимо, — відзначає боєць.

Хлопці, які служать в УДА, не мають посвідчень учасників бойових дій, не отримують зарплатню, перебувають на повному забезпеченні українського народу.

– Щастя не в грошах, — коротко відповідає Андрій.

Продукти, форма – від волонтерів, зброя – переважно трофейна.

– Все, що на мені – від волонтерів, все, що ми їмо, п’ємо – знову волонтери, — розповідає боєць. – Без них ми б не вижили просто. Зараз люди втомлюються від війни, багато волонтерів припинили допомагати. Люди не розуміють, що такі добровольчі формування як ми просто перестануть існувати без волонтерів.

У зовсім юному віці «Тихому» довелося освоїти зовсім недитячу справу. Він став снайпером.

– Я з дитинства любив полювання, працював із гвинтівками, прицілами, знав що і до чого. Коли приїхав безпосередньо на фронт, то відразу командиру сказав, що хочу в цьому напрямку працювати. Тому в перший же місяць мені видали гвинтівку й дали інструктора. З 2016 року я опановував цю справу, — говорить Андрій.

Хлопець зізнається, моральної дилеми – вбивати чи не вбивати, у нього не було. Це був той рідкісний випадок, коли життя все саме розставило на свої місця.

– Коли твоїх хлопців притискають, коли їм ноги-руки відриває, то ти вже не можеш не стріляти, — зізнається боєць. – Тоді приходить розуміння тієї межі: або ти робиш постріл, або даєш змогу їм вбити твоїх побратимів. Тут не можна вчинити по-іншому.

Тренували добровольців бійці, які вже самі пройшли війну. Тобто передавали ті знання та навички, які самі здобули в бою. У зв’язку з цим і тренування проходили досить специфічно. Не було коли довго засвоювати матеріал, вчитися потрібно було практично «на льоту».

-  Тренер просто брав мішень, ставив її поряд із собою, відходив на сто метрів і казав: «Або ти робиш правильно поправки, як я тобі пояснив, або ти зараз мені стріляєш в ногу». І ти робиш поправки, бо не хочеш у нього попасти, — пояснює молодий снайпер.

За свого ж тренера Андрій розповідає, що це дуже надійна людина, якій він повністю довіряє.

– Коли у 2014 році були дуже жорстокі бої з першим складом «Донбасу», коли вони попадали під страшні обстріли і їх там «кришили» пачками, так ось тоді мій тренер потрапив у дуже непросту ситуацію: в кімнату, де він перебував, залетіло 10 гранат, окрім того, він отримав поранення в шию. Але він вижив. І зараз він не просто розповідає, як воював у 2014 році, він вчить нас тому, що треба, а не тому, що може колись пригодиться, а може й ні, — говорить Андрій.

Та й методи ведення війни з агресором у них свої. Наказів згори не чекають, адже по суті на карті військових формувань України їх немає. Вони – «невидимі» воїни.

– Ми як вулична шпана. Нас зачепили і ми відразу даємо відповідь. У нас немає такого: «Можна ми стрільнимо?», «Ні, не можна». Коли ми вже вийшли на позицію, то у нас є свої завдання. Ми повинні побачити, знайти і вбити. Наше головне завдання не провести розслідування, а ліквідувати. Ви прийшли на мою землю зі зброєю, ви маєте або тікати звідси, або… іншого не дано, — говорить снайпер.

Андрій пригадує, як у 2016 році билися з батальйоном бойовиків «Сомалі» під командуванням вже нині вбитого Михайла Толстих, відомого як «Гіві». Після бою з ними сепаратисти подавали рапорти, що «укропи» звєрі».

– У нас дуже багато таких історій. Ми прийняли добрий бій у Широкиному, ми вибили «сєпарів», навіть не заходячи на їхню позицію, просто рознесли їхні бліндажі. Тільки вони десь з’являлися, ми відразу їх «давили». Коли вони вивісили білий прапор, ЗСУшники передали на штаб, щоб не стріляли, вони здаються. Ми взяли РПГ і збили прапор, по рації передали, що вони зняли прапор і продовжили бій. Який висновок: якщо цього ніхто не буде робити, то так і стоятимемо, один на одного будемо дивитися, — розповів хлопець.

А відстрілюватися доводиться часто…

– Обстріли щодня. Не знаю, як це подають у новинах, я не дивлюсь телевізор, але коли розказують, що сьогодні було стільки-то поранених, то це брехня. У нас на  Водяному влітку було 13 поранених і 13 «200» за два тижні. А нам по новинах розповідають, що двоє поранених і один вбитий. Ніхто правди не скаже, — переконаний хлопець.

Та й загалом для нього, а скоріш за все не тільки для нього, життя розділилося на «до» і «після», на «там, де воюють» і «мирну Україну». Тому, мабуть, коли приїжджає додому, відчуває себе незатишно і спішить повернутися до побратимів, які стали справжньою родиною.

- Коли був у «Чорному тумані», ми з передка не виїжджали. Наприклад, ми заїхали в Широкине і стояли там рік. Тобто не так, що ти місяць відстояв, місяць дома сидиш. Ми там сиділи 3-4 місяці, потім на декілька днів їхали додому. Але… Я не можу довго знаходитися вдома. Коли я останнього разу приїздив додому, то просто сидів і дивився у вікно… Там ходять люди, а я не знаю, що з усім цим робити. У мене не лишилося знайомих. З  2014 року як пішов з дому, так і все… — ділиться Андрій.

І вже зараз здається, що своєю професією він обрав війну. І хоч далеко не заглядає, але у мирному житті себе вже не бачить. Фактично, поринувши у військові дії відразу після школи, часу здобути якусь іншу освіту, крім середньої, не мав. А професія, говорить, у нього є – це снайпер.

- Війна не тільки у нас іде. Як казав один мій знайомий, який приїхав, щоб підтримати нас в нашій боротьбі: «Немає різниці, де я вбиватиму «руснявих» — у вас чи у себе. Але до того часу дожити треба, — говорить Андрій.

Тим часом війна триває і поки в ній не буде поставлена крапка, він залишатиметься на Сході.

– Я не розумію людей, які кажуть «Я уже своє відвоював». Відбув там одну ротацію, а потім відкривають бізнес і кажуть «Я контужений, я поранений, більше нічого не хочу». Мій командир, у нього позивний «Медведь», у 2014 році на «Зеніті» від попадання танкового снаряду втратив руку та отримав серйозне поранення у живіт і голову. Його привезли в трупному мішку, ледь не по запчастинах і поклали на ліжко, щоб доходив. Але він не помер. В лікарні імені Мечникова його зібрали, можна сказати, до купи. Там досі зберігають знімок, як йому зшивали руку. Зараз у нього в руці залізні пластини, він їх мав вийняти ще рік тому, але не хоче нас кидати. Тому я не розумію людей, які кажуть, що у них контузія. У мене теж контузія, але я тут, — емоційно говорить боєць.

Зрештою, війна вже йде четвертий рік. Якщо це будуть вирішувати військовим протистоянням, то це ще буде дуже довго, вважає боєць. 4 роки пройшло – а нічого не змінилося:

- Ми бачимо їх, вони бачать нас, ми оремо їм, вони оруть нам, ми вбиваємо їх, вони вбивають нас. У нас ще є людський ресурс, у них – тим паче.

Він переконаний, якщо вони не будуть нічого в країні міняти, то за них ніхто цього не зробить. На державу ж особливо не покладається, хоча не раз від військових доводилося чути: «Ти маєш взяти все від держави, що вона тобі дає». Однак зараз Андрій зовсім не думає ні про оформлення документів на учасника бойових дій, ні про земельні ділянки. В першу чергу тому, що не вірить, що йому, як добровольцю, щось дадуть. Та, зрештою, і не бачить сенсу в оформленні пільг. Коли потрібні будуть гроші – піде і заробить. Зараз же повторює, поки він потрібен своїй країні тут, він буде тут.

Це романтики і надзвичайно рішучі люди в одному флаконі, так феномен добровольців охарактеризував заступник командира 8 батальйону «Аратта» з позивним Марадона. Саме вони у 2015 році створили цей добровольчий батальйон, який розташувався на Маріупольському напрямку.

– Ми повністю добровольча структура, до нас може прийти будь-хто, хто бажає захищати свою рідну землю, відстоювати її цілісність. Головне, щоб у цієї людини в душі і серці була Україна. Це для нас пріоритет. Так само від нас можна піти за власним бажанням. Але дехто плутає і думає, якщо добровольчий батальйон, то роблю, що хочу. Добровільність на цьому закінчується – добровільно прийти і добровільно піти. А так у нас жорстка дисципліна і постійні тренування. Навіть хлопці, які приїжджають з передової, день-два відпочили і далі удосконалюються, саморозвиваються, — розповів про уклад життя «Аратти» заступник командира батальйону по бойових операціях Андрій із позивним Марадона.

 

Тетяна Павлівна сказав:

Якщо Бог не дає ради тому, що відбувається, він допускає війну, щоб знищувати… Хотіли воювати, най воюють… тільки з жінкою з двома дітьми воювати то круто… а от з Путіним байки щодо психічних захворювань і крадіжок не проходять… тут потрібно відповідати за злочини і молдаван кегебістів Фільо і бандюг Зубиків, і судді Овсієнка А., що віджимає батьківську і дідівську домівку, за знущання над батьками і братом, за смерть чоловіка задля моєї рідної землі і хати!!! Доки буде наявна злочинність поліції і управління, доти буде війна. А це не допоможе, буде – ядерна. стріляти ту брехливу шизануто-дебілкувату молдаво-українську падлоту за геноцид, репресії і мародерство… це тільки винищувати… тут більше нічим не допоможеш.

тамара сказав:

А держава гроши заробляе торгуе

Вгору