Ночівля в склепі та наркотики в іграшці: черкащани поділилися цікавими історіями зі своїх подорожей

16 червня 2018, 23:16

Літня пора асоціюється з відпочинком та подорожами. Хтось ще тільки планує, хтось з нетерпінням очікує, коли вже вирушить на зустріч черговим пригодам, а хтось пригадує веселі й цікаві моменти, які супроводжували їхні мандри у минулому. "Вичерпно" попросило поділитися черкащан тими цікавинками, які траплялися з ними під час подорожей.

Костянтин Чернецький, депутат міськради, директор кінотеатрів мережі «Мультиплекс» в м. Черкаси

Костянтин довів, що навіть травми не завадять йому дістатися до місця призначення, і навіть не дуже приємні моменти з часом можна згадувати з гумором.

Подорож до Лас-Вегаса

– Збирався я якось у Лас-Вегас на Cinemacon, це така кіновиставка світова. Мав вилітати за кілька днів і вирішив з хлопцями на коня пограти у футбол. Ну і так склалось, що попав мені м’яч у палець і порвав сухожилля. Палець не розгинався, приїхав у травмпункт, кажуть — дриль буде зранку, заб’єм вам спицю, приїжджайте. Рівень моєї радості опустимо, зрештою, забили мені спицю в палець в обласній лікарні. І от треба летіти в Америку з її суворим контролем. Зробив рентген, думаю, буду пояснювати якщо що. Перший прикол був на паспортному контролі. Дівчина брала відбитки пальців і коли попросила чотири пальці лівої руки, я сказав, що нема, є тільки три, бо четвертий відламав, і показую прооперований палець. Треба було бачити її обличчя. Щось на кшталт «О боже, проходьте бігом, щоб я цього не бачила». Американці дуже емоційні. Одразу ж після паспортного у мене внутрішній переліт Сан-Франциско-Вегас. Проходжу металодетектор, хлопець каже – «Що це у вас в руці, викиньте папірець». Кажу: «Не можу, це пластир і у мене там відламаний палець». Скривились всі, навіть немаленька темношкіра пані на рентгенапараті сказала: «Боже, пропустіть його швидше, щоб я цього не чула і не бачила». Так я далі і подорожував Штатами. Весело і без жодного конфлікту! – розповів свою історію Костянтин Чернецький.

Євгенія Хамел, стиліст-перукар

Женя надовго запам’ятала, що із кухнею нової для тебе країни краще ознайомитися завчасно, щоб потім не куштувати те, що їй довелося спробувати в Мексиці.

– На День Святого Валентина мій чоловік в Мексиці запросив мене до ресторану. Сам замовив їжу. Коли ми прийшли, на столі вже стояли 4 види такос (це така мексиканська закуска). А посередині стаканчик з якоюсь нібито приправою. Питаю, що це? Каже, приправа. Питаю, пікантна? Ні! Ну добре. Я формую собі тако, наповнюю тортілью і кладу трохи «приправи». Їм. Смачненько. Солоненько. Добренько так. Даю дитині. Вона теж їсть. Залишається остання тортілья. Чоловік, як справжній джентельмен, формує останній тако для мене і накладає багатенько так приправки. Передає мені у руки. Я беру страву і придивляюся. Бачу, якась ніби букашка там. А в мене одразу у голові думки: о, клас, зараз скандал, у страві таргани, безкоштовно поїмо. А потім, стоп! Женя, ти ж у Мексиці. Вони ж тут це їдять. Я придивляюсь краще, а там тих жуків… я до чашечки… На чоловіка. А він регоче. У ресторані атмосфера була романтична, світла не багато. Я й не побачила нічого. Ось так я спробувала жуків. Чоловік сказав, аби я знала, що воно там таке, ніколи б у житті не спробувала. Називаються вони у Мексиці чапулінес, — поділилася своєю гастрономічною пригодою Євгенія.

Назарій Вівчарик, журналіст інтернет-видання «Прочерк»

Обережність в чужій для тебе країні, звичайно, необхідна. Однак надмірна обережність може створити кумедний інцидент, яким і поділися Назарій.

Базарювання в Тунісі

–  Мені вдалося нещодавно побувати в Тунісі. При прибутті нам розповіли, що треба бути дуже обережним в людних місцях, бо можуть обманути, обрахувати тощо. Я сприйняв це занадто буквально і на туніський ринок йшов дуже зосереджений  і підозрілий. Врешті ми приглянули сумку. Добряче поторгувалися, як це і заведено. А тоді тунісець взяв динари, тобто їхні гроші, й пішов кудись, щоб витрусити з сумки купу мотлоху, яка надавала тій спортивній сумці форми. Я запанікував, вирішивши, що за ширмою він хоче замінити сумку на гіршу абощо. І тоді я схопив сумку і став пояснювати, що нам ніколи чекати, і ми з тією сумкою, наповненню газетами і клейонкою, пішли далі з нашою групою. Як же нам було смішно, коли ми в номері готелю почали все те сміття з сумки діставати, щоб її звільнити. Там був справді непотріб і його було так багато, що ми лиш могли уявити, як здивується прибиральниця, прийшовши в наш номер. Адже дійсно, спробуй пояснити, навіщо туристи приїхали і поселилися в готель з такою купою сміття, що зайняло декілька сміттєвих відерець, — розповів черкаський журналіст по свою першу подорож північноафриканською країною.

Тамара Борисова, громадська діячка

Незнання законів не звільняє від відповідальності. Однак Тамара так відповідально поставилася до вимог при перетині кордону, що тепер з посмішкою згадує пов’язану з цим історію.

Сендвічам в’їзд заборонено!

– У потязі до Перемишля я бігла за митниками, щоб віддати всі сендвічі, які наготувала і везла собою в дорогу. Адже, як з’ясувалося, була заборона ввезення м’ясних і молочних продуктів, а я не знала і наготувала нам з донькою «сніданок».  Його навіть собака не почула, але моє сумління змусило мене за ними бігти і тицяти їм в руки смачні бутерброди. Митники дуже здивувались! – розповіла Тамара Борисова.

Загалом, пригадує жінка, в подорожах з нею траплялося чимало кумедних випадків:

«А ще в Будапешті я ввечері сфотографувала сплячого безхатька, а потім тікала від них, бо вони не люблять такого. А в Парижі голуби вкрали у нас багет прямо під час їжі. Я хотіла фотографуватись, а вони їсти — вони перемогли. А у Відні під час екскурсії повз нас проходив чоловік і почувши мову голосно на всю вулицю вигукнув «Слава Україні!», і всі 20 осіб одночасно відгукнулись – «Героям слава!» Просто в центрі Відня. Це було неймовірно зворушливо».

Валентин Чернявський, журналіст «Нового каналу»

Журналіст проекту «Заробітчани» Валентин знає, як в будь-якому куточку світу знайти дешеве житло.

Склепи економ-класу

– Довелося мені побувати на кладовищі в Манілі (це Філіппіни), на якому живе десь близько десяти тисяч людей. Є такі, які там народились і померли, навіть не покидаючи його меж. Мені там треба було знайти дешеве «житло». Такий собі економ-склеп. Люди там дуже привітні, хоч і неймовірно бідні. Дідусь навіть не хотів брати гроші за те, що постелить у себе «вдома» на могилці якоїсь Хуаніти. Його донька взяла, на наші гроші – копійки. Навіть килимок дали. Здивувало те, що всі в чистенькому, біленькому. Школярики ходять між склепами до школи. Всі радіють. В караоке співають прямо на могилі. Є там й елітні чотириповерхові склепи. Навіть з каналізацією і чудовим краєвидом з даху на могили. А ще в них повно баскетбольних майданчиків. Прямо серед могил. Американці їм привили любов до баскетболу. Зіграв я з тамтешнім хлопцем на 5 песо. А от чи виграв, буде скоро в «Заробітчанах», — поділився своїми враженнями від перебування в столиці Філіппін Валентин.

Анастасія Чубіна, директор інформаційного агентства «ВиЧЕрпно»

Паніка на висоті в декілька тисяч метрів – це вам не жарти. У цьому переконалася Анастасія, коли летіла з відпочинку в Туреччині.

Літак несправний?

– Всі цікаві історії моїх подорожей, як правило, починаються і закінчуються в аеропортах. Найбільше запам’ятався випадок, який трапився років 5-6 тому. Ми повертались із Туреччини, наш рейс мав бути близько 10-ої ранку. Ми приїхали в аеропорт і нам повідомили, що рейс затримується, але наскільки — невідомо. Туроператор відвіз нас до ресторану, де ми прочекали 2-3 години. Мабуть, не дуже досвідчені представники турфірми ненароком розповіли, що наш літак через деякі несправності ще досі не вилетів з Києва. Ця інформація дещо насторожила нас, але в загальному ажіотажі не надали їй особливого значення. Потім ми прочекали ще декілька годин в аеропорту і ось нарешті оголошено реєстрацію на рейс. Ми всі вимучені, стомлені. Але здавалось, ось вже happy end. Замість 10.00, ми вилетіли о 18.00. Місця в хвості літака. Взлітаємо, набираємо висоту, я засинаю. Проходить хвилин 15, в літаку стоїть неймовірний крик, паніка, люди з переду біжать назад. Я напівсонна, не можу зрозуміти, що відбувається. Стоїть густий дим. У цей момент реально перед очима пролітає все життя. Думаєш, що дійсно літак несправний. На крик пасажирів вийшла стюардеса, яка з легкою посмішкою на обличчі сказала, що просто не так спрацювала система вентиляції, а дим — це просто конденсат. Літак зірвався сміхом і оплесками, — розповіла Настя.

Сергій Кудактін, черкаський підприємець

Подорожуючи, Сергій Кудактін зрозумів, що маленькі не тільки Черкаси, а й вся Земля, адже в різних країнах йому доводилося зустрічати друзів і знайомих з малої Батьківщини, яких зовсім не так часто міг бачити в Черкасах.

Земля таки кругла!

– У мене часто траплялося, що приїжджаючи в якусь країну, я зустрічав когось із Черкас. Наприклад, якось я йшов по Берліну, чую мене хтось кличе, повертаюся і бачу Миколу Мирзу (депутат Черкаської міської ради – ред.). Він разом із дружиною заїхав на декілька днів до Берліну, їхали вони, здається, десь із Англії. Ось так не змовляючись ми побачилися в одній точці світу. Бувало у мене, що людину, яку я в Черкасах не зустрічав роки три, міг побачити у готелі в Еміратах. Чи, наприклад, у Нью-Йорку адміністратор почув рідну мову, заговорив до мене, а у ході розмови з’ясувалося, що ми не тільки з однієї країни, з одного міста, а навіть виросли в одному районі, і з його сином вчилися в одній школі, я його навіть пам’ятаю. Після школи він поїхав в Штати вчитися. Таких історій у мене чимало, вони доводять, що Земля дуже кругла, — зауважив Сергій Кудактін.

Інна Ключка, помічниця народного депутата України 

Що таке спокій Інна просто не знає, адже кожна її подорож – це вже пригода. Тим паче, що іноді вона їх зовсім не планує!

Кожна подорож — це пригода!

–  У моєму житті, мабуть, не було жодного відпочинку чи подорожі, які б пройшли спокійно і без пригод. Пам’ятаю, як з сином відлітали до Туреччини та так затрималися в Duty Free, що ледь встигли на літак, на який нас тричі запрошували через гучномовець адміністратори аеропорту. Парадокс в тому, що вже відлітаючи з Туреччини, історія повторилася, дякуючи моєму надуважному сину, який прислухався, що нас знову кличуть на літак, ми встигли. Ще одна подорож до Туреччини ледь не скінчилася повним провалом, коли за декілька годин до виїзду в аеропорт, собака погризла мій закордонний паспорт, мабуть не хотіла, аби я відлітала. Добре, що я мала ще один, і відпочити таки вдалося. Про забуті речі і обмін на чужу валізу в аеропорту взагалі мовчу, для мене то звична практика. Пригадую і не дуже приємні моменти з відпочинку. Пам’ятаю, мама подарувала своїм батькам, моєму дідусеві з бабусею, путівку на море, тоді вони й мене малою взяли з собою. Не вміючи добре плавати, мене хвилею віднесло далеко від берега, тоді мене врятувала моя сестра. Але найбільші цікавинки стаються, коли подорож зовсім незапланована, їдеш собі по справах до Києва, а вже через декілька годин опиняєшся на березі Чорного моря в Одесі. Взагалі є, що сказати, але нема чого пресі розказати, — жартує Інна.

Сергій Слинько, директор Черкаського Центру розвитку місцевого самоврядування

Головне, не панікувати і зберігати оптимізм в будь-якій ситуації. Цю істину твердо засвоїв Сергій, подорожуючи світом.

Блукання по Страсбургу

– Я був запрошений представляти Україну на Світовому форумі з розвитку демократії у Страсбурзі. Почалося все з того, що перед форумом я захворів, а в аеропорту забув зарядку до телефону. Зрештою, я потрапив до Страсбургу з розрядженим телефоном і з поганим самопочуттям. У вечірній програмі я не взяв участі, а зранку мене забули в готелі. Але оскільки я дуже хотів взяти участь у заході, я вирішив дістатися туди самотужки. По телефону я встиг подивитися, до якої зупинки мені треба доїхати і він вимкнувся. Я вирішив, що це буде такий собі квест: я можу або дійти до цілі, або програти його. Першу перепону я подолав десь за півгодини, це був автомат з продажу квитків. Звичайну карту зарплатну він не сприймав, а в кишені у мене не виявилося дрібних купюр. Тому я вирішую купити щось недороге в магазині, щоб розміняти гроші. Я зайшов в супермаркет, де купив найдорожчий в моєму житті Tic Tac десь за 8 євро. Зрештою, я придбав квиточок, доїхав до місця, бродив там, бродив, телефон вже взагалі ні на що не реагував, я вже вирішив, що хоч архітектуру порозглядаю, якщо вже так вийшло. І тут якесь провидіння: з будівлі подихати свіжим повітрям виходить організаторка заходу і бачить мене. Самотужки я б точно не знайшов цю будівлю, — розповів про свої французькі пригоди Сергій.

Була в житті Серія ще одна історія, якою він також захотів поділитися. На щастя, вона теж закінчилася позитивно, хоча в той момент хлопець в це вже й не вірив.

– Я летів із Джексону, штат Міссісіпі, повертався вже в Україну. Для мене було дуже важливо не запізнитися, оскільки в Києві мені мали вручити відзнаку «Видатний організатор року» І ось на митному контролі знайому, яка везла подарунки в Україну від знайомих зі Штатів, просять відкрити один із них. А ми стоїмо поряд і жартуємо: «А вдруг там наркотики». І ось вони відкривають одну з коробок і там знаходиться десь півторакілограмовий пакет з білим порошком. І тут ми розуміємо, що всі наші плани руйнуються. Але, на щастя, поліцейські до цього підійшли виважено, вони взяли той порошок на аналіз. На упаковці було написано, що то глина, яку потрібно розбавляти з водою і ліпити фігурки. Аналіз показав, що це так і є. Мене теж після цього дуже ретельно перевірили. Ось так я ледь не загримів в Америці в тюрму за наркотики, — розповів Серій Слинько.

Людмила Фіть, викладачка ЧНУ ім. Б. Хмельницького, засновниця МГО «Книжковий маестро»

Що таке запізнитися на літак знає і пані Людмила. А ще вона добре розуміється на тому, як виплутатися із складної ситуації та не зіпсувати собі при цьому відпочинковий настрій.

Подорож до Діснейленду

– Ми вилітали з Барселони в Париж. І так сталося, що спочатку ми вийшли не на тій станції метро, оскільки все було іспанською мовою і ми трохи заплуталися, а рух в метро там не настільки інтенсивний як у нас, тому ми в аеропорт Барселони влетіли просто «в притик». Ми біжимо по тому аеропорту, у нас з сумок все вилітає, ми на ходу його хапаємо. Зрештою, ми успішно зареєструвалися, пройшли всі кордони і коли ми вже підбігли до самого літака, нам сказали, що вибачте, посадка вже завершена. Літак ще стоїть, ми його бачимо, говоримо про це працівниці аеропорту, але вона так спокійно нам відповідає, що якщо нас щось не влаштовує, то вона може викликати поліцію. Ми довго збиралися в цю поїздку, пообіцяли дитині Діснейленд, тому ми швидко знаходимо нічний потяг, їдемо на інший вокзал і сідаємо. Але й на цьому наші пригоди не закінчуються. Через деякий час потяг зупиняється, ми нічого не розуміємо. З’ясовується, що на кордоні Іспанії і Франції потрібно пересідати в інший потяг. Ми пересіли і тут знову потяг зупиняється. Ми стоїмо 5, 10 хвилин, нам починають вже роздавати їжу, дивимося, деякі люди покидають потяг. І ту нам пояснюють, що скоріш за все там якісь заворушення. Але затримка буле невеликою і ми успішно доїхали. Ми побували в Діснейленді. Ура! І тут треба повертатися назад. І можете собі уявити, ми потрапляємо на страйк працівників аеропорту. Нам толком нічого не запропонували. Як хочете, так і добирайтеся. Ну ми вже перевіреним способом пішли і купили квиток на потяг. Ось з такими пригодами, але ми побачили Діснейленд, — поділилася своїми пригодами в аеропорту Людмила Фіть.

Вгору