“Нічні метелики” дореволюційних Черкас: наприкінці ХІХ століття в місті з’явився будинок розпусти

08 березня 2018, 20:45

Розвиток Черкас як повітового міста приніс не лише успіхи в промисловості та розбудові населеного пункту, а й швидке руйнування традиційних моральних устоїв, поширення розбещеності й проституції, пише in.ck.ua. 

Нові часи: великі будинки, автомобілі й... розпуста

"Наше місто все більше й більше починає нагадувати вид великого центру, – писала в 1913 році газета "Черкасские отклики". – Раз у раз виростають нові великі будинки – мало не хмарочоси. Автомобільний рух... Місцева газета... Декілька середньо-навчальних закладів й у проекті комерційне училище. А в недалекому майбутньому – електричне освітлення, водогін".

Разом з усім цим у Черкаси прийшло те, що називається "нічним життям". Якщо в минулому з настанням темноти вулиці міста ставали пустими, то в 1900-х роках усе змінилося. Ресторани, різноманітні заклади відпочинку... Й навіть на центральних вулицях, Хрещатику і Олександрівській (нині Шевченка), у світлі гасових ліхтарів можна було зустріти дівчину з нарум’яненим обличчям та в яскравій строкатій одежі.

"Вийшов на вулицю неприкрашений виворіт життя, – із сумом констатував тодішній журналіст під псевдонімом Bis. – Вона вже не ховається по закутках, у глухих і темних закапелках. Не соромлячись, вона прямує по центральних місцях". "Нічні метелики", які в ХІХ столітті були радше столичним явищем, із модернізацією суспільства стали проникати й у невеличкі повітові міста, якими тоді були Черкаси.

Відкриття будинку розпусти

У Черкасах будинок розпусти офіційно з’явився в лютому 1899 року. Як свідчать архівні документи, міщанка Олександра Гельман вирішила відкрити такий заклад у власній садибі на вулиці Лісовій (нині Університетська). Ще не узгодивши свої плани з владою, вона вже розпочала будувати спеціальні приміщення.

Сусіди, дізнавшись про затію пані Гельман, поскаржилися в поліцію, а до міської влади звернулися з проханням заборонити відкривати "будинок терпимості" поблизу своїх осель. Пані Гельман своєю чергою написала заяву з проханням про дозвіл на його відкриття. Влада стала на бік "підприємниці". Це й зрозуміло: вулиця Лісова тоді була на самій околиці Черкас, і кращого місця для настільки сумнівного закладу годі було й шукати. Дозвіл видали формально "на будівництво житлового будинку".

"Після обговорення вищевикладеного і взявши до уваги, що дозвіл на відкриття будинку терпимості виходить з меж влади міського управління, дума ухвалила: доручити міській управі видати Олександрі Гельман дозвіл на будівництво будинку як житлового приміщення на належній їй садибі, що входить до 1-ої частини м. Черкас, по Лісовій вулиці", – йдеться у протоколі засідання думи.

Як ми знаємо з подальшої історії Черкас, будинок розпусти на вулиці Лісовій відкрився і запрацював.

Носійки зла чи жертви?

Клієнтами міських "нічних метеликів", як свідчить згаданий журналіст Bis, були "недосвідчені, нестійкі молодики", "ласолюбні дідки, які добре погуляли й переситилися" та просто чоловіки, які "шукають гострих відчуттів".

Самі ж повії – це переважно вихідці з найбідніших прошарків населення, учорашні незаможні селянки та міщанки, які через різноманітні життєві обставини мусили обрати собі ганебну професію "гулящої жінки". З тогочасних джерел, зокрема й із тих-таки "Черкасских откликов", знаємо, що й на виробництві їхнє життя було б не набагато кращим. Умови праці й заробітна плата на заводах і фабриках у часи передвоєнної економічної кризи, м’яко кажучи, зовсім не радували.

У черкаській пресі навіть розгорнулася дискусія про те, наскільки можна засуджувати повій за їхнє ремесло і як із ними бути надалі. Згаданий вище Bis був за рішучі обмежувальні заходи. Він закликав установити "належний нагляд над цими нічними метеликами". "Нехай ті, кому це відати належить, подумають над цим. Нехай діють рішучо і швидко. І величезне спасибі їм скажуть наші батьки і матері", – писав журналіст.

Його опонент під псевдонімом Свій наполягав, що повії заслуговують швидше на співчуття, ніж на обурення. "Невже ж п. Bis не розуміє, що так, як він пише, писати можуть лише люди, яким після ситої вечері зіпсувало настрій зазивання нещасної, голодної "жертви суспільного темпераменту?" – дорікав Свій. Обидва опоненти всю вину за долю "нічних метеликів" покладали на капіталістичне суспільство, в якому проституція є, мовляв, неминучим злом.

Бандити у "будинку терпимості"

У травні 1914 року черкаський будинок розпусти пережив жахливий напад розбійників. Двоє бандитів, Григорій Погрібний і Матвій Зайвенко, за кілька днів примудрилися поставити на вуха весь Черкаський повіт. Вони безкарно пограбували Лебединський монастир, після чого якийсь час пиячили, а потім пішли на нові "подвиги". Здійснивши у черкаському районі Митниця кілька нападів на мирних міщан і поліцейських, убивши та поранивши кількох людей, вони попрямували у будинок розпусти.

Як написав у своїй статті під промовистою назвою "Криваві злодіяння бандитів" журналіст М.А., близько півтретьої ночі в нічному місті пролунали крики двох переляканих повій: "Стріляють! Убили! Рятуйте!". Руки в них були закривавлені. На дівчатах були самі нічні сорочки. Ці жінки й розповіли поліції, що трапилося в будинку розпусти.

Крім господаря Рабиновича, його дружини і повій, тієї ночі в будинку було близько 5 чоловіків-гостей. Один із бандитів постукав в передні двері, а другий вільно ввійшов через двір. Більшість гостей були в "номерах". На запитання господаря, що панове бажають, один із бандитів крикнув: "Нам жінок не треба! Руки вгору!" Рабинович кинувся тікати в кімнату господарки й зачинив двері. Слідом пролунала два постріли, перша куля поранила в руку власницю будинку, друга пробила навиліт двері, ліжко і застрягла в стіні. Рабинович урятувався через вікно, вибігши у двір.

Один із гостей, юний 18-річний Арон Базилянський, на своє нещастя в цей момент був у вітальні. Один із бандитів навів на Базилянського дула двох револьверів, і коли той від переляку скрикнув, вистрілив у нього двічі. Будинок наповнили крики жінок, які збожеволіли від страху, і крики пораненої господарки. У цей час на розі вулиць Олександрівської і Лісової (де зараз університет) стояв на посту городовий Никанор Тимошенко. Почувши постріли і гамір, які лунали з будинку розпусти, він зрозумів, що там щось коїться, і попрямував туди. Поліцейський увійшов через парадний хід, бандити одразу побачили Тимошенка і відкрили по ньому вогонь. Після цього розбійники втекли.

Поранений поліцейський упав, але знайшов у собі сили, хитаючись, вибратися на двір, де почав обливати себе водою з діжки. Повіям, які вибігли з будинку, Тимошенко встиг крикнути: "Кличте поліцію!" – і впав бездиханний. Невдовзі вбивць спіймали, а трьох поліцейських, які загинули в той день у Черкасах, і двох цивільних із почестями ховали всі Черкаси. Могила поліцейських, хоч і пограбована мародерами, зберігалася на Троїцькому кладовищі (між вулицями Благовісною і Надпільною) до сьогодні.

У радянські часи будинок розпусти, звісно, закрили. На певний час відновили цей заклад нацистські окупанти в роки Другої світової війни. Не одну жіночу долю було зламано гітлерівцями в цьому жахливому будинку. Як зазначає черкаський краєзнавець Борис Юхно у своїй книзі "Черкаські місторії", зберігся він на вулиці Університетській у дворі УТОСу й до сьогодні. "Принаймні, казбетські старожили вказують на нього без вагань", – підсумовує дослідник.

Максим Степанов.

Вгору