Ольга Косенко музейний працівник, фрілансер

“Нестримний рух, шалена спека. Це ритмотека”, або за що я люблю ТАРТАК

10 травня 2017, 14:49

Днями  ТАРТАК давав концерт у нічному клубі нашого міста, присвячений своєму 20-літньому ювілею.

Ну, що сказать? Я і так їх любила, а після концерту стала просто абажать.

От яке це величезне щастя, коли в країні є музиканти, які не просто «в качєстві» виконують свою роботу на сцені, а ще й є громадянами і патріотами своєї країни. Це багато важило й раніше, але зараз просто безцінно.

На фоні вєчних курочок міра, тіпа Лорак чи Дорна, який дуже не любить, щоб йому воняло, тому ніяк не може визначиться, куди ж йому бігти – до умних чи красівих, чи багатьох інших, які так стараються вмоститься на двох стільцях зразу, що постійно гепаються дупою на підлогу, починаєш ще більше цінувати тих, кому не «всьо равно». І це НЕ «всьо равно» проявляється і словах, і в творчості, і в ділах.

На концерті було так гаряче, так драйвово, що шкода було присісти хоч на хвильку, щоб перевести подих, щоб не втратити оце почуття безмежного кайфу, яке тебе затоплює.

Гурт починає нове життя з новими піснями. Я не знаю, чи стануть вони такими близькими і рідними, як «Стільникове кохання», під яке переживались любовні драми, як «Я не хочу», що стала одним із символів помаранчевої революції, як «Хулігани», під яких так весело гоцалось на дискотеках, як «Не кажучи нікому», яку скільки б не слухав, не можеш стримати емоцій.

Ой, та скільки його – улюбленого, слуханого-переслуханого!

Після кількагодинних танців і співів втомилася навіть публіка. Я собі уявляю, як втомився Олександр Положинський. Але після хвильки перерви він вийшов у фойє і всі бажаючі могли з ним сфоткаться і взяти автограф. Фотографувалися майже всі, причому дехто – і не по разу. І музикант кожному посміхався, тиснув руки хлопцям, обіймав дівчат, слухняно повертався до телефонів-фотоапаратів, жартував.

І я знову відчула оце почуття безмежного кайфу, що зірка – це не обов’язково щось таке пихате і самозакохане (хай і дуже талановите), що зірка – це те, що зігріває і дарує радість.

ТАРТАК – це не просто тобі гурт. Це маленька планета, на яку, хай хоч і на час концерту прагнуть заселитися ті, для кого слова Гімну – не пустий звук.

Концерт закінчився не останньою піснею, заспіваною Олександром Положинським. Він закінчився Гімном України. Коли вже музиканти пішли зі сцени, молодь в залі затягла «Ще не вмерла…» – не на публіку, не за гроші, а самі для себе, бо мали таку потребу. І почуття тривоги, яке поселилося всередині після походів самасшедших первомаєвців і напередодні 9 травня, нарешті відпустило.

Ніякій ваті не під силу задушити те, що проростає зараз в Україні. Воно росте і кріпне. І такі концерти тільки роблять його сильнішим і додають віри в те, що все буде добре.

 

 

Всі тексти автора
Вгору