Могила смілянського героя Небесної Сотні зібрала усію родину

30 квітня 2014, 18:13

— Дитяточко, земля пухом тобі, — 27 квітня до могили майданівця Юрія Пасхаліна у селі Носачів Смілянського району Черкаської області підходить літня жінка з двома палицями. Ставить кульок із цукерками. Витирає сльози рукою. — Таке молоде і вже нема, інформує Gazeta.ua.

30-річного Юрія Пасхаліна застрелили 19 лютого на Майдані в Києві. Поховали в рідному селі поряд із могилою бабусі. Люди кладуть на неї цукерки, хрестяться. Поруч стоять сестра вбитого Світлана, 29 років, із дочкою Аміною.

— Царство небесне хай йому буде! — 38-річний Володимир Гриценко з дружиною приїхали зі Звенигородки. — Героїв треба пам'ятати. Особисто знайомі не були. Приїхали до родичів і вирішили віддати шану. По прапору могилу знайшли.

Близько 10.00 до могили підходить дружина 30-річна Світлана із 8-річним сином Юрієм і мати покійного — Тетяна Григорівна, 57 років. Світлана несе великий букет помаранчевих троянд. Вона у затемнених окулярах, по щоках котяться сльози.

— Він мені любив дарувати троянди. Жовті йому подобалися, але сьогодні їх щось не продавали, — каже Світлана. У серпні подружжя мало святкувати дев'яту річницю шлюбу. У Києві жили в гуртожитку. Юрій працював комірником, Світлана — швачкою. — Тепер я квіти йому даруватиму. Пішов на Майдан, бо хотів побачити все на власні очі. Мені подзвонили з лікарні вночі. Сказали, що чоловіка вже немає, — витирає сльози. — Любив садити вазони. У квартирі їх штук 15. Усе гарно з його рук росло. Малому купив кроликів, шиншилу, попугая.

Син проситься піти в машину. Йому важко стояти на сонці.

— Зайчику, постій ще біля тата. Коли ми тут ще будемо, — просить Світлана.

До матері Юрія підходять люди, співчувають. Чекають на священика.

— Колись зимою Юра приїхав у літніх туфлях. Питаю: що це таке? А він: та мені байдуже, якби Свєта була одіта й малий. Дуже любив жінку й дитину. Хотів хату в селі построїти. Не вспів, — каже Тетяна Григорівна.

Родичі нагадують, що час іти додому.

За годину люди розходяться, священика так і не дочекались.

До могил Героїв Небесної сотні на Личаківському цвинтарі в центрі Львова сходяться в неділю о 15.00. Три священики правлять панахиду.

— Юра, як нам тебе бракує, — плаче на могилі 50-річного Юрія Вербицького жінка, на вигляд років 45. Називається Наталею. Каже, з Вербицьким познайомилися 10 років тому. Разом ходили в гори. — Він мені перед Пасхою приснився. Такий красивий, веселий. Казав, що йому там добре. Тільки за донькою й собакою сумує. Я кажу: Юра, ти наш герой. Ми тобою гордимося. А він: а хіба це все потрібно? — запитав і зник, — витирає почервонілі очі хустинкою.

Поряд похований 40-річний Андрій Дигдалович із села Сокільники Пустомитівського району. Загинув 20 лютого від кулі снайпера.

— А ти чула, що в честь Андрія вулицю в Пустомитах називають? Він того вартий, — перешіптуються дві жінки. Кажуть, ходили з Дигдаловичем до школи.

Біля могили 52-річного Богдана Ільківа зібралася рідня. Сестра Оксана мовчки витирає сльози. Дружина 51-річна Ольга молиться.

— Перший Великдень святкуємо без чоловіка, — каже. — На Пасху рано помолилися, поснідали й одразу поїхали з дітьми сюди. Ми наче дві половинки розбитої чашки. Богдан був однолюб, я — також. 20 лютого його поранили в живіт на Інститутській.

Священики свяченою водою кроплять могили. Називають "Богдан, Юрій, Андрій". Родичі Ільківа підказують: ще Володимир. Поруч похований львів'янин Володимир Бойків. У нього залишилися дружина й троє синів, родина живе в Києві.

— Сказав: не знаю, чи виживу. Я хребет і ноги не відчуваю, у животі рвана рана — кишки видно, — продовжує Ольга Ільків, коли процесія йде до сусідніх поховань. — Я йому сказала: Богдане, молися, а я йду до церкви. То була остання наша розмова.

"Мучітєльний кашель. Якоюсь поганню потруїли" 

— Батюшки не хочуть сюди йти, — говорить охоронець біля сцени на столичному Майдані. На бейджі написано Роман. — І вчора їх не було. Ми тут самі тихо поминаємо. Я в церкву ходю, у нас так прийнято, ми зі Львова.

Біля Романа стоїть стілець із пластиковим контейнером для збо­­ру грошей з написом "На харчування Майдану". Скрині для збору коштів біля кожного намету. На них написи: "На по­треби самооборони", "На харчі", "Воїнам КУН". Жінка ро­ків 30, схожа на циганку, зазирає у скриньку "Допомога на цигарки та поповнення рахунку".

На вул. Інститутській під мостом плаче жінка з оберемком тюльпанів. Переходить від одного портрета загиблого до іншого.

— На Грушевського така молодь світла була, — каже Марія Ткаченко, 54 роки. — А зараз вже не той Майдан. Багато таких, кого не було тоді.

Розповідає, що з чоловіком приходила на Майдан щоночі протягом кількох місяців.

— Ми не були на барикадах, стояли позаду. Таких називали топтуни — це ті, хто підтримував. Але підчепила бронхопневмонію. Мучітєльний кашель. Якоюсь поганню потруїли нас.

— Тут був запах прілого сіна — це газ зарін, — додає її чоловік Валерій, він пенсіонер МВС. — А на Грушевського був газ не такий страшний — "Черьомуха", "Перець".

Підходимо до каплиці, зведеної на честь Небесної сотні.

— Може, і церква тут буде колись, — говорить літня жінка подрузі. — Якщо Західна Україна побудує.

Вгору