Лідери черкаських церков поділилися своїми життєвими історіями (фото)

21 травня 2017, 10:14

У віруючих людей свій шлях до Бога. Комусь він дається легше, а для когось сповнений сумнівів та випробувань. Не стали виключенням і представники черкаського духовенства. Їх життєвий шлях до певного періоду не був сповнений дарунками долі. Частіше – навпаки, пише "Zmi.ck.ua".

Черкаські пастори та священики різних конфесій поділилися історіями свого життя та досвідом духовного шляху.

Єпископ Черкаської області, пастор церкви "Блага Вість" Юрій Бієвець – священнослужитель у третьому поколінні. Пастором був його дід, чий шлях унаслідували і два дядьки Юрія Вікторовича. Сам же єпископ зі своїм призначенням визначився не одразу. Юні роки були сповнені випробувань. Але подія, яку інакше як дивом і не назвеш, розставила у його житті все на свої місця.

- Я народився із вродженим пороком серця та ревматизмом кісток. Лікарі запропонували зробити мені операцію. Але мати, почувши, що з п’яти людей, виживає лише один, відмовилася від хірургічного втручання, – розповідає Юрій Бієвець.

Коли йому було 5 років, батько залишив сім’ю. А починаючи з 9-го класу, майбутній єпископ пішов працювати на взуттєву фабрику.

- У мене вже тоді був 47-ий розмір ноги. Такого взуття не продавали. Навіть на фабриці не виробляли, – пояснює священнослужитель.

Ще у школі воєнрук пророкував Юрію Вікторовичу військову кар’єру. Навіть обіцяв посприяти щодо вступу до військового училища. Та доля склалася інакше.

Я з дитинства дуже сильно заїкався. Під час навчання у школі це було для мене важким випробуванням. Якось я 16-річний гостив у бабусі в Руській Поляні. Одного разу зі щирим проханням звернувся до Бога. Сказав, що якщо він мене зцілить, то я стану проповідником. І в той момент я дійсно відчув його присутність. Це було диво. Я швидко побіг до села, щоб перевірити, чи дійсно можу нормально говорити. Зустрів по дорозі якусь бабусю і щось їй наговорив дуже швидко. Вона, мабуть, і не розуміла, що саме я казав, – пригадує дивовижну подію з життя черкаський єпископ.

Свою обіцянку він виконав і проповідує вже 25 років. Стопами батька пішли і його діти. А їх у нього п’ятеро.

Юрій Вікторович каже, що з тих пір присутність Бога відчував дуже часто.

- Бажаю усім, хто ще не пізнав Бога, шукати його. Відношення зі спасителем змінюють людське життя. Тримайтеся за Бога, живіть у Богові, – радить єпископ.

Cекретар Уманської єпархії УПЦ протоієрей Вадим Паєвський виріс у родині першого секретаря Уманського міського комсомолу. Цей факт не те, що не сприяв єднанню родини з церквою, а взагалі унеможливлював таку вірогідність. Але доля протоієрея стала виключенням із правил.

- Це був кінець 80-х років. Відвідування церкви були пов’язані з певними ризиками. Але я ходив до церкви з мамою та бабусею ще з дитинства. Те, що родина чиновника відвідує церкву, не могло залишитися поза увагою певних органів. Тож нам доводилося вдаватися до конспірації. Ходили до священиків вечорами, – розповідає отець Вадим.

За його словами, саме спілкування з представниками церкви надихнуло його самого та його рідного брата присвятити своє життя служінню Богові.

- Більшість часу ми жили у середовищі тотального лукавства. Люди думали одне, а говорили інше. А в середовищі віруючих я побачив саме тих людей, які живуть, думають так само, як і говорять. Мрія стати священиком з’явилася з настанням повноліття. Але я все ж таки вирішив спочатку отримати звичайну освіту. Вступив до Уманського педінституту і десь на третьому курсі утвердився в тому, що маю стати священиком, – пригадує Вадим Паєвський.

Він вдячний своєму батькові за те, що він не перечив його намірам та давав мудрі настанови. Більше того, молодший брат отця Вадима теж став священиком.

- Зараз він офіцер Збройних сил України і вже третій рік перебуває на передовій в АТО. При цьому залишається діючим священиком православної церкви, – розповідає секретар Уманської єпархії.

Наразі у отця Вадима троє дітей. Старша донька керує церковним хором та здобуває вищу освіту.

- Нічого у нашому житті не буває випадковим. Треба працювати. В першу чергу над собою, не бути байдужими до того, що відбувається навкруги, – радить секретар Уманської єпархії.

Через випробування на шляху до свого призначення пройшов і заступник голови Об’єднання церков євангельських християн-баптистів у Черкасах Валерій Бєляєв. Він зростав у родині проповідників і через це стикався з неабиякими труднощами у школі. У радянські часи учнів з таких родин соромили чи не при всіх школярах.

- По батьківській лінії я в четвертому поколінні з євангельських християн. Батько та дід були проповідниками. Через це у школі часто глузували, змушений був навіть відстоювати себе кулаками. Перед великими святами, як Різдво чи Великдень, мене виставляли на шкільній лінійці. Казали: дивіться, який сором, – розповідає пастор. – У 13 років я взагалі вирішив не ходити до церкви та перестати бути віруючим. Мої друзі були такими і мені здавалося, що так буде легше.

Його батьки це сприйняли важко, але впливати на рішення сина не стали.

- Вони просто за мене молилися. А я все одно вірив у існування Бога. Мені навіть було страшно уявити інше. До церкви ж не ходив і 9 років це мене гнітило. У 22 роки я повернувся до храму. На той час я вже був одружений, – пригадує Валерій Бєляєв.

Через своєрідний бунтівний шлях свого часу пройшла і його старша донька Аня.

- У 14 років вона вирішила, що наш спосіб життя може якось обмежувати її свободу. Хоча наша родина – це не монастир. Та з часом все минулося і у 16 років вона вже прийняла хрещення по вірі. Вона сама прийшла і сказала, що вже досить гратися у такі речі, сказала, що обирає шлях іти за Богом, – ділиться черкаський пастор.

Божу допомогу своїй родині він відчув у повній мірі. Каже, що ті речі, які людям здаються дивом, на вищому рівні є закономірностями.

- Лікарі сказали, що після Ані у нас не може бути дітей. Тож ми з дружиною вирішили усиновити хлопчика або дівчинку. Так у нас з’явився Андрій, а після нього народилися ще Богдан та Марійка. Тож я раджу всім не відчаюватися. Чим міцніше людина тримається за Бога – тим легше. Я не хочу сказати, що віруючі не стикаються з труднощами чи проблемами, але з вірою набагато краще, – переконаний Валерій Бєляєв.

Отець Ігор Ярославський – ієрей, настоятель храму "Всіх Святих землі Української" УПЦ КП у місті Черкаси в перший раз зайшов до церкви, коли навчався у 10-му класі. Його батько очолював профком однієї з профспілок області, а мама була вчителькою. Тож родина до церкви була не приучена.

- Якось я був у Черкасах, у той час хворів і зайшов до церкви. Там зустрів священика. Ми поспілкувалися і він запропонував мені похреститися. Після того візиту я почав навідуватися регулярно і став не просто прихожанином, а парафіянином, – розповідає отець Ігор.

Коли вже повернувся з армії та був одружений, знов відчув потребу регулярно відвідувати церкву. Якось потрапив на служіння Української Православної Церкви Київського Патріархату, що розташована у Черкасах на площі 700-річчя.

- Московський Патріархат вчив нас, що це неканонічна церква, неблагодатна. Але я відразу відчув, що вона справжня. Коли ж заспівав хор, я зрозумів все, про що люди молять. Згодом я став 13-м священиком у цьому храмі. Потім нас попросили звільнити те місце. І от з 2005 року намагаємося будувати власний храм, – пояснює ієрей.

Про свою постать отець Ігор розповідає неохоче і сам себе називає людиною грішною. Каже, що свої взаємини з Богом та піднесені релігійні відчуття словами не пояснити.

- Спочатку треба врятувати душу, а вже потім – тіло. Щодня, щохвилини за людину іде боротьба між добром та злом", – каже він.

Священик переконаний, що кожна людина має власну дорогу до Бога. Свою він знайшов.

Вгору